Ви ще не читали «Аптекаря»? Ви щасливі. Я вам заздрю. Бо там – жах і жах!
«Сюжет роману кострубатий, не виписаний, усе похапцем, події змазані, не вивершені, сюжетні лінії пунктирні і непевні. Бракує жвавості, екшну, яскравих деталей у кульмінаційних моментах. Натомість дрібницями перевантажені побутові описи й розповіді про буденне. Герої й автор говорять тоді, коли можна було б змовчати, і замовкають, – коли варто було б сказати».
Автор цього діагнозу Олена Мациборська, авторка читацької рецензії на сайті «BBC». А між іншим, історія літератури знає випадки, коли письменники після таких діагнозів кидали писати, як наприклад Олекса Стороженко або Яків Щоголів. Делікатні вони були. Чутливі.
А жили б у наш час, коли будь-хто може нашкрябати будь-що чи про літератора, чи про футболіста і пояснити, як треба писати, і як треба грати?
Почалося якесь всенародне рушення на терен читацьких рецензій. Будь-хто, прочитавши ту чи іншу книжку, вважає, що його святий обов’язок поділитися з іншими читачами своїми спостереженнями. І для цього, як з’ясовується, уже мало свого блогу чи свого аканту, подавай цілий сайт. І ось люди, які ніколи не були помічені, як літературознавці чи скромніше – літературні рецензенти, починають шпарити свої опуси, єдиною позитивною рисою яких є те, що вони настільки пустопорожні, що читати їх без шкоди для здоров’я можна по діагоналі.
Як на мене, проблема з літературними рецензіями загалом та, що вони писані похапцем і не проникають вглиб. Хотілося б бачити нашу літературу науково препарованою, відчитаною і дослідженою на такому ж рівні, на якому бачимо в Європі й Америці відчитаною літературу тамтешню. Щоправда, там і кількість літературних журналів зашкалює. В той час, як у нас їх майже нема. Десь у якихось наукових збірниках, звісно ж, публікуються глибші речі, вдумливі прочитання, але читає їх вузьке коло втаємничених.
Зате сайти рясніють попсою. Без жодного аналізу робляться висновки, мовби по тексту проходить гаряча праска і вирівнює усе, вигладжує, кожну складку прибиває і перетворює текст на плакат.
Або на «Патрет» Квітки-Основ’яненка, де кожен перехожий має свою оригінальну думку про картину виставлену художником.
Деколи такий читач-рецензент і читає похапцем, як от один із рецензентів того ж сайту, що раптом відкрив для себе появу львівського порту аж другій половині роману. А як же ти, проникликий наш, читав, що не зауважив кораблів і морців, які стежила за купіллю чарівниць?
Якщо я скажу, що усі наші найвидатніші романи останніх 20-ти років залишилися непрочитаними, то не перебільшу. І якщо я скажу, що усі ті романи, які були роздовбані зальотними читачами-критиками, сміливо подолали кордон і були перекладені, то теж не перебільшу.
Таке враження, що десь там, за кордоном, сидить якась незрима комісія і відбирає саме те, що не сподобалося нашим літературним дроворубам.
«Аптекар» – належить саме до тих романів, які оцінені поверхово. Рецензій уже перевалило за десяток. В принципі більшість із них позитивні, хоч і далекі від глибини. Чомусь декому хочеться опустити роман до рівня пригодницького, хоча усі ті розлогі пасажі без діалогів жодною мірою не вписуються у пригодницький стиль. Хитросплетіння любовних трикутників теж поза межами цього жанру.
Винничук грається з читачем, як гралися з читачем усі постмодерністи, заманюючи у свою павутину. Якщо мислити так, як мислять наші рецензенти, то роман Фаулза «Жінка французького лейтенанта» – типовий вікторіанський роман, ба більше – жіноче читво. Але у кого ж рука підніметься на зарубіжного письменника та ще й покійного?
Інша справа свій письменник. Його можна розкласти по поличках. І якщо роман розглядати як пригодницький, то, звісно, він в багатьох місцях пробуксовує. Якщо це детектив, то ще більша лажа: лише ідіот не здогадається, ким є убивця в масці. Для пригодницького роману динаміка надто уповільнена, а для детективу – і геть нездала.
То, може, це все ж не пригодницький роман?
І відразу насуваються порівняння з «Танґом смерті». Читацькі відгуки рясніють цими порівняннями не на користь «Аптекаря». З таким самим успіхом можна було б порівняти пантеру з фламінго або «Танґо» з «Мальвою Ландою». І теж не на користь останній. Хоча обидва романи проростають одне в одне. Зрештою, як «Танґо» в «Аптекаря».
В «Аптекарі» маємо наживо Йогана Калькбреннера, алхіміка, вченого, авантюриста, який у «Танґо» не раз був згаданий. І маємо ім’я «Рута», яке присутнє в обох романах.
Чи це не ключ, до прочитання «Аптекаря», як попередника «Танґо»?
Що ми мали в «Танґо»? Переселення душ.
В «Танґо» було четверо друзів і четверо дівчат.
В «Аптекарі» теж четверо друзів, хоч і неоднозначних і не настільки зріднених, як у «Танґо» – аптекар, кат, Калькбреннер і Айзек.
І є четверо дівчат: Рута, Юліана, Амалія і сарацинка.
Якщо хтось думає, що я надто перебільшую, то в романі «Аптекар» є прямий натяк на усі ці переплетіння, на переселення душ, коли Калькбреннер каже:
«Чи не правда – вона чудесна? – Йоган нахилився до мене й шепнув: – Якщо забажаєте, я вас навчу, як створити щось подібне й для себе. Не пошкодуєте. До речі, мандраґора – це лише засіб для творення тіла, а душу вона стягує з простору. Кожна людина є кимсь, але в кожному житті вона інша, а якою є насправді – невідомо. І хоча живе багатьма життями, але це завше одна і та ж людина. І не має значення, яким чином вона здобула нове тіло. – Він подивився уважно мені в очі. – Ви розумієте мене?»
Ще раз: «Кожна людина є кимсь, але в кожному житті вона інша, а якою є насправді – невідомо. І хоча живе багатьма життями, але це завше одна і та ж людина».
Як на мене, це вже не натяк, а куля в лоб. І далі для особливо обдарованих:
«І тут я несподівано відчув зблиск якогось дивовижного осяяння, мені здалося, що на мить я відкрив для себе щось сокровенне і вічне, але воно так само миттю зникло».
Чи ці слова аптекаря не свідчать про те, що йому раптом на мить відрився прихований зміст Йоганових слів?
Можна по різному розкладати карти: кому, хто з персонажів обох романів відповідає. Однозначно, що Олько Барбарика – це Лукаш Гулевич, він же аптекар. Хоча б тому, що описані в якійсь незримо однаковій тональності. Вольф, мабуть, – Йоган Калькбреннер. Ясь – Каспер, а Йосько – Айзек.
З дівчатами нам так легко не піде, бо в «Танґо» вони здебільша відграють другорядну роль і не виписані настільки яскраво.
У кожному разі «Аптекар» не належить до романів, які завиграшки можна проковтнути й забути, бо упродовж усього тесту маємо чимало різних підводних течій. Чого вартують одні тільки цитати зі старовинних книг. Де тут справжні цитати, а де фантазія автора? Посилання на вигаданих і справжніх авторів – це ще один вибрик постмодернізму.
Історична дійсність і фантазія переплетені настільки міцно, що їх деколи важко відрізнити. Авжеж, кожен здогадається, що порт у Львові – фантазія. При чому делікатна, бо саме слово «порт» так ніколи у тесті роману й не зустрічається. А як бути з усіма іншими описами, досі невідомими для ширшого загалу? Вони теж фантазія?
Постає також питання наскільки це історичний роман. Автор каже, що не може бути історичним роман, у якому діють чорти і відьми.
Це так. Але для людей, які жили в ту епоху усе те, що описане в романі, було реальністю. Вони вірили у чортів і відьом. Вони їх бачили і з ними спілкувалися. Ну, ж не можуть брехати такі поважні отці церкви, які навіть занотували усі свої контакти з нечистою силою. Отже, якщо писати історичний роман про середньовіччя, то неможливо оминути чортів, яких бачили усі наші отці церкви. Не можна також оминути й духів, сумлінно занотованих і міських хроніках.
Виходить парадокс? Якщо у якомусь історичному романі чорта і відьми нема, то це роман якраз неісторичний? Бо не проник у свідомість тогочасних людей?
А тоді доходимо іншого парадоксального висновку: «Аптекар» таки історичний роман попри те, що автор це заперечує. А точніше лукавить. Бо медичний і катівський світ описаний особливо детально, як, зрештою, і вигляд тодішнього Львова з його запахами і барвами.
Якщо я скажу, що в жодному українському історичному романі нема настільки детальних описів побутового боку міста, я перебільшу? Ні. Бо в усіх наших історичних романах письменників у першу чергу цікавили а) самі історичні події і б) персонажі. Все, що відбувалося довкола них, нікого не цікавило.
Єдиний письменник, що вибився з того критичного і соціалістичного реалізму, задушивши у собі бажання множити безконечні перипетії і діалоги своїх персонажів, а воліючи пірнати вглиб їхньої психології, це Валерій Шевчук. Єдине, чого він не робив – не описував життя середньовічного міста. Хоча роман «Мор» якраз про ту саму епоху і про Львів.
Львів завдяки творам Ю. Винничука для багатьох читачів став ближчим і зрозумілішим. В романі «Аптекар» маємо дуже цікаву і оригінальну характеристику міста: «Львів – місто-хамелеон. Мінливе і непостійне, як вродлива жінка, яка знає собі ціну. Тут багаті вдають, що вони менш багаті, а бідні – що вони менш бідні. Львів манить до себе і водночас віддаляється, закохує і зраджує, продає себе, не продавши. Ось ти думаєш, що він уже твій, а він – як пісок поміж пальців».
У мене враження, що роман «Аптекар» теж невловимий. Здається, що він зрозумілий від початку й до кінця, але після прочитання виникає відчуття, що таки ні. І тоді повертаєшся до нього знову, і відкриваєш щось нове, і радієш, що відкрилося тобі щось досі незнане.
