Холм цікаве місто і люди цікаві. Працюють і то багато. Для себе й для других часом. Бо все ж таки ідея ідеєю, а своя кишеня ближча тіла. Деякі то навіть носять штани т. зв. "галіфе", щоб ці кишені від грошей не видувались. А що такі штани звичайно звуться "ряйтки", то до них підходять гарні червоні чоботи. Чому червоні невідомо. Практикують це звичайно кращі підприємці.
І так пливло би життя своїм руслом, жили б собі люди й благоденствували якщо Бог не нагородив би людину такою штукою, що в нашій мові язиком зветься. Потрібний він людині до говорення, та людина йде з духом часу і в часі удосконалювання інших здобутків на світі, удосконалює і його ж, уживаючи до сварки. І так сваряться -манці з -істами, істи між собою і манці між собою, а сваряться залюбки при кожній нагоді де б не попало, навіть по мистецьки.
Багато позахолмських людей ставиться до Холма з великою повагою. Королівський город слави, хоча брудний, то доволі милий. Він центр Холмщини, тут відбуваються всякі імпрези, прим.: перебрання Собору, Храмовий Празник, Висвячення Єпископа, і т. д. Але це все найменше цікаве, бо найцікавіші так би сказати — прийняття. Перед кожним таким святом Холм оживає. Люди жвавіше думають, починають плянувати, радити. Тоді помітна щойно конкретна робота: твориться один фронт всіх переконань по орґанізації не Свята, а прийняття. Працюють всі матушки, меценасові, інжинерові, директорові. Допускається і без титулів. Проте завсіди виринає питання. Скільки буде людей, хто буде та де взяти грошей? Треба ж запросити 25 директорів, 18 інжинерів, 20 меценасів (по нищенні алькоголю), 15 голів, 6 маґістрів, 17 репрезентантів і т. д. Тоді кричать пані, що найбільше вкладають праці: Панове, ради Бога, це ж за багато!
— Так, так — дехто піддержує.
Вирішують в міру можности ограничити число гостей, значить скількість приявних обмежити до вісімдесять осіб.
— Не завадило б приготовити на 100 — перестерігає передбачливий.
— А гроші? — чує відповідь.
— Гроші мусять знайтися: зпід землі видерти, а бути мусять!...
Дискусія скінчена, починається робота. Купується всячину: кури, гуси, телята, пиво, вино і обовязково найбільше горілки. По гроші їдуть гінці на всі сторони, проте — вертаються без грошей: "Казали, пришлють потім". "Не хотіли давати" — пояснюють. П. директор Папушко схвильовався не дай Бог. Казав, що забагато прийнять, що кошторис завеликий і загалом, що не треба таких виставних пирів робити.
Та все таки прийняття готується. Шкварчать гуси, чиститься рибу, пишеться запрошення — всі працюють солідарно, сваряться скоординовано, щоб потім кому вдасться без різниці поглядів можна наїстися.
Надходить рішальний день. Починають напливати гості і починаються найбільші турботи та клопоти. Не стає місць. Як то? Запрошено 80 гостей, місць приготовано 100, а сталось ось що... Нічого дивного тут нема. Пан директор Папушко, як звичайно, приїхав не самий, а з паном меценасом Гладеньким, доктором Бривкою, полковниковою Товстопятою, донькою м-ра Березниського ітд. Яким правом? Питайте! Немає нічого без причини: дружина пана дир. Папушки, приятелька й сусідка пані меценасової Гладенької, донька пана директора ходила до ґімназії в Перемишлі зі сином пана доктора Бривка, пані полковникови позичила в свій час дещо грошей, а з Березинськими то взагалі жиється дуже близько. Таким чином забракне 15 місць. Люди ображені відходять. Починається сварка хто винен?
Але тих є таки менше, а більше щасливців, що мають місця, але й вони не вдоволені. До кінця пішло якось добре. Їли, пили, весело гуторили, промови виголошували. Пан директор Лепенський навіть заснув за столом, перебравши мірку. Хтось cпpитний сфотоґрафував його, на милий спомин. Та під кінець таки мусів трапитися маленький інцидент. По суті це дрібниця, але по змісті він характеристичний. Пан директор Папушко став робити закиди, чому на кінець не подано чорної кави. Орґанізаторам зробилось ніяково. Бо ж дійсно: Панове директори бувають у світі та знають, що без кави, в такі часи, ніяк не обійтися.
Орґанізатори боронились як могли: що мовляв трудно дістати тепер правдиву каву, а підміну ніяково подавати, але це не помагало. Директор Пампушко аж виходив зі себе:
— Треба було мені сказати, я б був зателєфонував до "Кафеерзацштеллє бай Гавпткафефервільтунґ" був би дістав навіть ваґон цілий...
Воно правда. Треба шукати інших арґументів.
— Не було сервісу на стільки людей — пробують оборонитись орґанізатори.
— Ваші оправдання ні при чому. Я був би визичив у одного з адвокатів, що тройгандерує золотом і сріблом. Був би всього постарався.
Треба чіплятися останньої дошки рятунку.
— Ми ж думали, що будуть за великі витрати, не хотіли коштів робити.
— Ну це вже чорт зна що! Чейже це епохальна подія — збути як небудь її не можна: гідно треба репрезентувати і фонди мусять знайтися!
— Та правда, але... пан директор самі не дали ані сотика, уважаючи, що можна обійтися скромно.
На тому і скінчилось, але тема до сварні залишилась. І сваряться вдоволені і невдоволені ще інші стають в обороні покривджених. Лише мовчать орґанізатори! Вони задоволені, що все скінчилось.
Та чи не довго? Знову щось трапиться. І то ненадійно, знечевя. Така вже доля королівського города.
[Краківські вісті]
24.11.1940