Колись, перекладаючи Мілоша, я надовго перейнявся однією його фразою про те, що навіть мить усвідомлення нас ніколи не змінить. Це було ударом, причиною гіркоти і того, що можна назвати екзистенційним жахом. Бо досі я думав, що вся справа якраз у тій миті, коли приходить усвідомлення, якого вже неможливо позбутися. У осяянні, у просвітлінні, котре не минає. Тяжко було прийняти зворотне. Але старий поет мав рацію, може, це була його найбільша і найгіркіша рація — спалах нічого не значить. Тобто значить, але тільки те, що стався спалах.
Реальність — це освітлення. Від рівня і способу освітлення залежить то, що є, і то, чого нема. Недаремно більшість мозку працює від ока, яке є шлюзом, крізь який проходить світло. Дійсність — це різні способи долання темряви, тобто, поширення світла. Тож спалах є короткочасним дуже сильним освітленням, яке блискавично переходить у темінь. І усвідомлення зникають і забуваються, і герої помирають, і око неспроможне сприйняти того, що не вкладається у його можливості сприйняття, а тому не існує.
Але — знову каже Мілош — відокремлене існування позбавляє нас світла. Додаючи, що це речення можна читати в обидва боки. Світла позбавляє нас відокремлене існування. Якщо так, то не усвідомлення, не осяяння, не просвітлення є суттєвим, а спосіб передачі світла. Самовартісна система донорно-акцепторних зв'язків, яка забезпечує взаємоосвітлення.
В такому разі можна подивитися на всі сенси у світлі теорії світла. Повірити, що земне буття є порцією і мірою поширення абсолютного світла. А сенсом існування тілесної матерії — здатність бути провідником. Призначенням — приймати і передавати. Долею — вроджена даність, складна сукупність показників, яка забезпечує ту чи іншу пропускну здатність світла. Параметри, з яких не вискочиш. Тоді вільним вибором, тим, який базується на долі і долею обмежений, є прагнення до повноти освітлення. Що уподібнює нас до чесності рослин — взяти максимум світла, яке є всюди, яке є всім, і перетворити його на той тип світлової енергії, який можна віддати.
А все інше — суєта суєт і всячеськая суєта. Все згасне, бо не ми є джерелами світла. А якщо це не наше, то чим ми можемо хизуватися? Повнота життя вимірюється тільки кількістю переданого світла, пронесеного через темряву. Через цю темряву світло є переважно дрібним, розпорошеним, розсіяним — таким ми його бачимо. І не можемо нічого іншого, нічого більшого, нічого меншого, як лиш його збирати, вихоплювати, конденсувати і віддзеркалювати, рефлектувати, передавати далі, на інші слабо освітлені поверхні, які готові до прийому нашого пучка, у цей сам час так само щось визбируючи і переправляючи в наш бік. Як у простій дитячій грі у перекидання м'ячем або камінчиком. Як бути з псом. Зрештою, усі чини і вчинки тільки заради цього і мали би робитися. Усі любові, близькості, слова, мовчання, жести і міни. Усі застосування тіл і мозків, які на них живуть. Зрештою, уся історія — це схема передачі світла. Нічого більше не є таким, що було, є і буде. Тільки освітлення є реальністю. А вдячність — єдиним відчутним наслідком реальності.
В такому випадку і з усвідомленнями не все так гірко. Вони можуть змінювати, якщо спалах зуміти передати. Якщо не існувати відокремлено, що позбавляє нас світла.
03.12.2015