(Підхорунжий Іван Берегуляк ур. 1895 р. в Стрию. Батько залїзничий урядник. У стрільцях був від вересня 1914 р. Цїлий рік війни перебув у полї. За хоробрість дістав дні медалї, бронзову та срібну ІІ кл. Проводив четою сотрї Носковського. Згинув у протиприступі на Семиківцї як провідник сотнї дня 2 падолиста 1915 р. Скінчив середню школу. — Стріл. Іван Медвідчук ур. 1898 р. в Річцї, косівського повіту. Син селянина. В стрільцях був від початку. Згинув тодї ж, коли Берегуляк. Скінчив народню школу).
На возї в слітний день привезли до села двох убитих стрільцїв. Один з них — се провідник чети підхорунжий Іван Берегулик, другий — стрілець Іван Медвідчук. Прикриті шатровим полотном, лежали горілиць на соломі. Коло воза збігли ся мешканці села та жалібно дивили ся на тїла молодих стрільцїв. Декотрі жінки втирали сльози. Якась стара бабуся стояла коло воза й заводила, як за рідним. В неї декілька днїв тому був Іван Берегуляк на кватирі. Полюбила його, як свого сина, й тепер ось стрічає його вбитого. "Чи не волїла я стара відійти з того світа?! Так ти, дитинко, ще й не нажив ся!" — хлипає бабуся, сперта на драбину. Від часу до часу відіймає руки від очей і глядить якось так жалібно на те гарне молоде лице, на ті білі кучерики.
Довкола сумно-сумно. Безлисті берези стоять похилені над поморщеним станом. З двора лишила ся тільки купа румовищ. Biє від них пусткою та сумом. За румовищами опущений парк дрімає в осїннїй мряцї, а гострий вітер висвистує на галузю дерен якусь тужну мельодію. А на те все крапле зимний дощ і приносить з собою тяжку оловяну тугу, що давить груди.
Ось принесли прості, збиті з дощок труни й поклали в них тїла обох стрільцїв. Очам показали ся в цїлости окрівавлені голови. Хвилею понїс ся плач народу. Жінки хлипали, а старі батьки сумно хитали головами. Неодному сивоусому й сльоза скотила ся по лицї. Пригадав собі свого сина-сокола на війнї. Може й його нинї кладуть у сиру землю. Защеміло старе батьківське серце й нова сльоза заблистїла в оцї.
Серед того на закрутї дороги показав ся полевий священик У. С. С. о. Пшепюрський у товаристві місцевого священика о. Масика. За ними йшло церковне брацтво з хоругвами. Місцеві люде хотїли гідно та з честю поховати своїх борцїв. Надійшла й почесна чета й полкова музика... Почала ся панахида. Понесли ся сумні похоронні спіни на крилах вітру й полетїли на зустріч гарматнім вистрілам на становищах. По панахидї взяли сїчові товариші тяжкі дубові труни на молоді плечі й похід рушив до церкви. Заграла музика. Недавно ще виряжала вона обох стрільцїв у бій, а тепер...
Сїльська церковця чекала вже відчинена на їх прихід. Зачав ся парастас. Дощ посипав ся густїйшими краплями, що монотонно тарабанили по даху. Небо ще більше захмарило ся. Вітер нагинав старі липи коло церкви та шумів поміж гіллєм. А на становищах зачав ся греміт і лоскіт. Батерії за батеріями зївали вогнем, від гуку вікна в церкві дріжали. Здавало ся, що ворог завзяв ся заглушити тихі співи, що несли ся з неї.
Скінчив ся парастас. Замовкли співи. Похід рушив на місце вічного спочинку для двох У. С. С. Народу тьма-тьменна. Полкова музика заграла похоронний марш. Труби не грали, а плакали. Плакали за щасливими юними днями, за несповненими мріями, за перерваним молодим життєм.
На площі, при вїздї до села, чорнїли два готові гроби, глибокі та широкі. — Зупинив ся похід коло них. Труни поставлено на землю. Полевий священик зворушеним голосом промовив до народу. З його мови била любов і привязаннє до стрільцїв, з котрими вже довгий час дїлив долю й недолю. "Шануйте ті гроби, як які святощі. Хай нїхто з вас чи в народнє, чи в церковне свято не пройде мимо, не згадавши щирою молитвою борцїв за нашу спільну долю й волю. Немає тут нї рідної їх матїнки, нї батенька. Тож на вас, громадяни Вівся, лежить обовязок доглядати могили тих, що своє молоде життє поклали на жертівнику рідної України". Громада не видержала. Жінки аж заходили ся від плачу, а господарі, похиливши голови, втирали нишком сльози. Та ось плач стишив ся. Виступив сотник Дудинський. "Нинї прощаємо дві нові жертви визвольної війни: офіцера та стрільця. Прощаємо одних з найкращих, найвідважнїйших стрільцїв. Доказом сього медалї, що красять груди погиблих... Спіть спокійно, товариші, а ми йдемо кінчити зачате дїло, відбирати ще останнїй клаптик загарбаної землї". Останнї слова, мов на їх потвердженнє, приглушили австрійські батерії.
Почала ся надгробна панахида. Кому сльози не здавили горла, той співав прощальну пісню сього світа з молодими душами. А пісня линула така жалібна, як ті поля, прислонені мрякою, як ті безлисті берези, похилені над поморщеним ставом. Останнї акорди піснї лучили ся зі зловіщим гуком закидуваної землї.
За хвилю виросли дві свіжі, чорні могили. В них поховали попи двох сїчових стрільцїв, що рвали ся до життя, як квітка до сонця. Та обовязок супроти рідної землі велїв іти в бій. А доля судила їм покласти буйні голови за неї. На могилах забілїли березові хрести. Куди йшли Українські Сїчові Стрільцї, полишили їх багато-багато.
Роман Купчинський.
