Революція гідності почалася ввечері 21 листопада з виходу кількох тисяч активістів на центральну площу Києва, а також і у Львові, в день відмови тодішнього уряду від курсу на євроінтеґрацію. В той час цю акцію ще не називали ані Революцією гідності, ані Євромайданом — узагалі, в ті листопадові дощові дні мало хто міг зважитися, щоби звертатися до протесту як до «майдану» чи «революції».
Дискусія щодо назви та змісту вуличного протесту триває і два роки по тому. В соцмережах нещодавно прокотилася хвиля, яка ствердила, що початком революції було не 21 листопада, а 1 грудня — день, коли в Києві зібрався перший направду велелюдний мітинґ і коли відбулися перші масові сутички між демонстрантами та міліцією. Очевидно, що якби ми вимірювали революцію саме наявністю вуличних заворушень, то мусили би звернутися акурат до тієї дати. Власне, саме такий підхід змушує багатьох дуже скептично відгукуватися про протест, який вирував до середини січня, — Майдан «ліхтариків», «танців», «дискотек» тощо, — з тим підтекстом, що кількамісячне стояння було даремним. Ну а перша студентська фаза на цьому тлі взагалі виглядає невинним променадом.
Лінія фронту розколює Майдан на дві частини вранці 19 лютого
Ще в січні 2014 року, коли відкрився фронт на вулиці Грушевського, учасники боїв насміхалися з поміркованих демонстрантів через те, що ті в грудні 2013-го називали прибічників «коктейлю Молотова» провокаторами, а пізніше величали їх як героїв. Насправді ж «коктейль Молотова» був настільки неминучим наприкінці зими, наскільки й недоречним на її початку. Нерозуміння тієї речі, що для кожного методу мусить настати свій час застосування, приводить до того, що «гарячі голови» нині намагаються втілити протести, відкидаючи будь-які прелюдії, намагаючись починати їх не зі «стояння», а з активного вуличного спротиву, в найгіршому разі — із залученням бойової ґранати.
Дискусія щодо ненасильницького та насильницького Майдану — непроста. Поляризуючи дискурс, легко збитися манівцями. Кажучи, що правдивим протестом були демонстрації, які відбулися після Водохреща, ми би відтяли кілька попередніх місяців Революції, які дали їй суспільну леґітимність, сформували її вимоги та запити, забезпечили підтримку Заходу. Натомість відмежовуючись від бойового опору, ми би ставили під сумнів подвиг Небесної сотні, підводячи до думки, що «мирна хода» до Верховної Ради, яка й дала початок штурму Майдану, і останній виступ «майданівців» на Інститутській — були даремними, а смерті зайвими… Все ще є багато запитань, котрі, як слушно каже Отар Довженко, замість відповіді (можливо, неприємної) впираються у легкий на віру міф.
На питання: «Який Майдан був справжнім?» — відповідають директор Центру політико-правових реформ Ігор Коліушко, віце-ректор Українського католицького університету Мирослав Маринович, викладач журналістики і координатор прес-центру львівського «Євромайдану» Отар Довженко, ведуча львівського Майдану Софія Федина, координатор спільноти «И так поймут!» Роман Матис.
Ігор Коліушко:
Зовнішнє втручання після революції було передбачуваним
– Я абсолютно не згоден із такою точкою зору [що Майдан мусив початися з «коктейлю Молотова»]. Було давним-давно абсолютно зрозуміло, що як тільки в Україні відбудеться якесь протистояння і дійде до збройного конфлікту, то це однозначно буде використано приводом для зовнішнього втручання в українську політику. Врешті-решт, так воно і сталося. Росія виправдовувала своє вторгнення саме тим, що в Україні відбувся «збройний переворот», що до влади прийшла «хунта» і тому подібне.
Друге. Цивілізований світ ніколи би нас не підтримав, якби ми не продемонстрували максимальну волю до мирних методів обстоювання власних громадянських свобод. Якби з першого дня якісь групи учасників почали збройний опір — це однозначно сприймалося б демократичним світом як бунт і беззаконня, і жодної моральної чи іншої підтримки від демократичних країн ми не отримали б. Лише завдяки тому, що ми вичерпали всі можливості мирно обстоювати власні права (зрештою, силовий опір з боку протестувальників почався вже у відповідь на перевищення повноважень органами правопорядку), — це нам, власне, і дало підтримку всього демократичного світу.
По-третє, я переконаний, що ми не використали всіх можливих методів і форм мирного протесту. Заради того ми мусили б набагато тонше і набагато наполегливіше працювати. Нам не вистачило знань і організованості. Можливо, за певних обставин нам вдалося б уникнути зовнішнього вторгнення.
По-четверте, застосування сили, яке відбулося на Майдані, з одного боку, дійсно стало вирішальною краплею, яка привела до перемоги Майдану. Але в той же час вона сформувала в суспільстві загрози подальшої дестабілізації. І коли суспільство переходить межу мирних відносин і мирного способу вирішень конфліктів, потім дуже важко повернутися назад. Сьогодні цей ризик в Україні дуже очевидний.
– Щодо третьої Вашої ремарки. Як міг розгортатися мирний процес? Як можна було дотиснути Януковича, якщо він протягом кількох місяців не пішов на ані найменші поступки?
– Насамперед, ми мусили ґрунтовніше зосередитися на двох речах. Обидві були задекларовані, однак їх не вдалося реалізувати. По-перше, ми мусили би на Майдані опрацювати стратегію подальшого розвитку країни. «Рада майдану» ухвалила таке рішення, було створено робочу групу, однак група жодного разу так і не зібралася для цієї роботи. Відсутність стратегії була неґативним сиґналом і для Майдану, і для суспільства. Люди обурювалися: «Не ясно, чого вони хочуть, не ясно, що буде, якщо вони переможуть». Будь-яка революція сильна тоді, коли вона має напрацьовану й задекларовану стратегію: ми хочемо таких цілей і такими методами. Тоді, можливо, ми мали би ширшу підтримку і в реґіонах, і на Майдані.
Початок був безхмарним
Друга річ, котру задекларували, але не втілили, — це формування паралельних структур, які могли би, скажімо так, намагатися перебирати на себе владу, в тому числі у реґіонах. Це дуже тонка технологія. З одного боку, не можна перегнути палицю з захопленням приміщень, а з іншого боку — ми мали би творити паралельні ради, котрі ухвалювали би власні рішення, ми мали би методом пікетів, облоги, переговорів дотискати тодішні органи влади, щоб вони узаконювали ухвалені рішення. Тоді ми, по-перше, демонстрували би чітку прихильність мирним і ненасильницьким методам, по-друге, показували би, чого ми хочемо і чого добиваємося, по-третє, вчилися би поступово реалізовувати владу. Бо вийшло, що влада впала до рук, а скористатися нею ми в багатьох випадках виявилися неготовими.
– Якщо Росія готувалася використати протистояння для свого втручання, то, очевидно, вона була зацікавлена в ескалації?
– Ми можемо лиш гадати, але є непрямі факти, котрі свідчать про те, що вона все-таки це стимулювала. Росія постачала засоби силового придушення Майдану, тиснула на депутатів із закликом ухвалити антидемократичні диктаторські закони 16 січня, багато провокацій відбувалося і на самому Майдані.
– Угода з Януковичем 21 лютого — чи могла вона «заспокоїти» Україну, уникнувши неґативних сценаріїв?
– Ця угода була запізнілою. Подібні кроки могли вплинути на ситуацію десь до середини січня. Замість ухвалювати диктаторські закони можна було запросто вреґулювати становище, змінивши уряд або ухваливши конституційні зміни — за тими самими пунктами, котрі були підписані вже наприкінці лютого. Це могло б залишити Україну в попередніх рамках, і розвиток подій міг бути інакшим. Після того, як відбулися перші смерті на Майдані 22 січня, подальша ескалація конфлікту була визначена безальтернативно. Власне, тому на «раді майдану» я голосував проти схвалення цієї угоди, котра була написана під диктовку міністрів закордонних справ європейських країн 21 лютого. Я вважав, що це вже занадто пізно, і пропоновані пункти не відповідали фактичній ситуації.
Мирослав Маринович:
Ненасильницький рух — не означає «пасивність»
– Я переконаний, що саме перша фаза і дала нам назву «Революція гідності». Не «коктейлі Молотова», а саме ці мирні акції, котрі чітко озвучили ціннісні питання Майдану. Тому я вдячний тим, хто втримав цю дуже важливу духовну норму Майдану і не допустив його радикалізації.
Але є річ, котру нам важливо розуміти, коли ми наближаємося до дати 19 січня і коли протистояння перенеслося на Грушевського. Я є переконаним прихильником ненасильницького руху, але ненасильницький рух не є пасивністю. Розрізнімо ці речі! Згадайте, що робив Магатма Ганді в Індії. Ціла Індія оберталася: по всій країні були походи, бойкоти. А що натомість відбувалося впродовж усього Майдану? На сцену виходили три лідери опозиції, і щонеділі говорили: «Банду — геть!», і нічого не робили. Щоразу, коли я бачив їх у телевізорі, то міг передбачити гасла, котрі вони говоритимуть. Мене обурювало, що ненасильницький рух знецінюється. Це передусім вина опозиції, яка неправильно реалізувала ненасильницький спротив, створивши психологічну атмосферу, що спонукала людей до рішучих негайних дій. Якби я 19 січня був у Києві, я би теж пішов на Грушевського.
Отар Довженко:
Це не був бій — це було вбивство
– Мені доводиться зізнатися в незручній для зізнань штуці: я не підтримував кидання «коктейлів Молотова» у внутрішній війська. То була нездорова і неправильна, на мою думку, частина Майдану — але її неможливо зараз переглянути. Тоді тримав це в собі, бо розумів, що мої слова підважили би єдність Майдану. Щоби інтеліґентна, мирна громадська частина Майдану виступила проти вулиці Грушевського або дистанціювалася від Грушевського — це те, чого тоді хотіли на Банковій. Вони це прямими текстом казали: «Засудіть. Засудіть, відмежуйтеся від них, і ми їх схопимо, і на цьому все скінчиться». На тому справді би все скінчилося.
Звичайно, був елемент порахунків, помсти, адже першу кров пролили ще 30 листопада. Після першого вбивства 22 січня вже неможливо було когось зупинити. Проблема в тому, що тоді не працював закон, не було справедливості — і влада першою порушила закон.
Мені здається, що з часом ми зможемо якимсь чином впорядкувати ті події, осмислити їх і визнати, що ця частина Майдану була не необхідною. Нинішня проблема, зокрема і нинішнього радикалізму, в тому, що закони не працюють і тепер. Замість того, щоб приймати правосудні рішення і шукати злочинців, правоохоронні органи обслуговують політичні інтереси влади. Нічим іншим, крім змови, не можна пояснити те, чому влада виправдовує вбивць і дає їм втекти.
Ціла віха Майдану – Грушевського
Для мене питання справедливості та покарання за злочини дуже сильно переплетене з питанням правди. Є небезпечна річ — намагання подати Майдан як жертвопринесення, внаслідок якого Україна нібито очистилась. «Ось наші герої, Небесна сотня, вони поклали свої життя, закриваймо цю тему». Не можна закривати тему вбивства сотні людей, які ні в чому не були винні. Коли ми їх називаємо героями, не забуваймо, що то були жертви. Насправді вони не прийшли туди вмирати — їх убили. Убили люди, які порушили закон і здійснили страшний злочин. Не треба подавати це як бій, в якому наша сторона перемогла. Це не була війна, не був бій — це було вбивство. Тому коли ми намагаємося поставити пам'ятник Небесній сотні, намагаючись закрити цю тему, це є зло.
Зараз є небезпека, що Майдан буде швидко міфологізований. Замість результатів розслідування нам можуть подати якийсь міф — наприклад, про снайпера. Дуже важливо, щоб на етапі встановлення правди до неї не «інсталювали» зайвого. Ми мусимо захистити цю правду від людей, які намагаються її переписати і перекроїти.
Софія Федина:
Перші дні були дуже чистими
– Щодо того, що то була «дискотека»… А хто був готовим із першого дня сказати: «Пішли на штурм!», хто був готовий брати на себе відповідальність за кров, яку би тоді неминуче пролили, і за втрати, які неминуче би були, і за наслідки, котрі отримала би держава?
З іншого боку, саме ця, як ви кажете «дискотека», а особливо у Львові в перші десять днів, — це була чистота, це була надія і мрія тисяч молодих людей. Вони живуть цією мрією, і багато хто реалізовує її й досі. Штурм, кров могли би зруйнувати це на корінні.
Роман Матис:
Треба рухатися далі
– У ті дні, коли розпочалося протистояння на Грушевського, в частини середовища виникло питання: «Наскільки ті дії є потрібними?»; і багато хто був проти. Зріла низка альтернативних думок, яким чином змінювати систему і в який спосіб діяти. Але казати тим людям, які були на Грушевського: «Не робіть того» — було, чесно кажучи, беззмістовно. Для них то був єдино можливий шлях для змін. Іншого не сприймали.
Як на мене, говорити про те, чи це добре чи погано, — беззмістовно. Якщо й говорити, то говорити вартувало тоді. Нині це частина історії, котра вже відбулася. Мусимо це усвідомити, зробити висновки на майбутнє, зафіксувати правду і рухатися далі.
22.11.2015