Махно В. Дім у Бейтінґ Голлов: Оповідання. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2015.
Василь Махно, доросла біографія якого наразі є наполовину українською, наполовину американською, у своїй першій книжці художньої прози подає чотири оповідання з американського життя, чотири – з українського. У перших теж ідеться про наших земляків – тих, які вже емігрували, чи батьки яких колись емігрували з України. Події, зображені у книжці, пов’язані з добре знаними авторові топосами Нью-Йорка та Чорткова або їхніми околицями, хоча час розгортання подій не завжди автобіографічний.
Трохи парадоксально, що серед найкращих у книжці творів – ті, автобіографічна складова в яких неможлива, бо йдеться про події часів Другої світової війни («Капелюх, дактилі, сливи», а також «Онуфрій і Титєна»). Втім, якщо подумати, не так це вже і дивно: час, сповнений драматизму, є багатшим матеріалом для творчості, ніж час відносно затишної рутини.
В оповіданні «Капелюх, дактилі, сливи» попервах відчувається, що одна з інтенцій письменника, який поєднує у своїй книжці події в невеликому галицькому містечку з подіями у Нью-Йорку, його околицях та з Паризькими картинами – те, що дехто з критиків називає «сувенірним мультикультуралізмом». (Ця стратегія, як зауважив Анатолій Дністровий, присутня у творчості Ю. Винничука, С. Андрухович, П. Яценка.) «Вулиці Чорткова приховують у собі такі ж дивні кольори і фактуру, як і паризькі», «Сена така ж зелена, як Серет. У нас [в Чорткові. – І. К.] казали, що на всі єврейські свята вода Серету солодка і пахне мигдалем. А тут [в Парижі. – І. К.] – вічні дощі й фіолетові плями бензину». Це – цитати з листів художника Андре Блонделя, творче життя котрого минуло в Парижі, а народився він у Чорткові. Можна було б знайти ще якусь подібну фразу і в авторському тексті, але то – лише вияв одностороннього погляду, бо далі В. Махно висвітлює картину співжиття національних одиниць з іншого ракурсу, і тоді ми бачимо, як цей мультикультуралізм руйнується. На символічному рівні це зображено у ситуації, коли синів єврея Зальцінґера побили українці, а потім поляки, а потім поляки побилися з українцями. По тому настає час великих перемін: в перший день нового року за єврейським календарем совіти вступили до Чорткова, і тоді вже біографії дійових осіб так перетасовуються, що встигай записувати. Хто хотів їхати до Парижа – поїде до Узбекистану. Хто планував перебратися до Нью-Йорка – невдовзі знайде вічний супокій. Кому добре було бути там, де був, – буде змушений тікати на Захід (Румунія, Франція, Англія). А хто активно працюватиме на більшовиків – того заріжуть в ГУЛагу.
Постчортківські відрізки біографій персонажів, щоправда, не розписано так зримо й детально, як події середини вересня 1939 року. Махно обмежується лише короткими тезами в «Епілозі». Та все ж, варто додати, йому вдалося відносно плавно підвести читача до такого пунктирного фіналу, бо в останньому, восьмому розділі оповідання виклад подій значно динамізується: на зміну зосередженому описові розміреного життя персонажів, наявному у перших семи розділах, приходять епізоди зі швидкою зміною дійових осіб. Таким чином, письменник на рівні стилю показує, що період, коли у кожного з персонажів було своє впорядковане життя, коли вони мали змогу крок за кроком будувати власне майбутнє, завершився. Нема більше сувенірного мультикультуралізму, нема міжнаціонального порозуміння, настав час небезпеки, жорстокості і безпорадності перед колесом історії.
В оповіданні «Онуфрій і Титєна» зображено війну у її глибокій стадії, коли совіти, визволивши Чортківщину від німців, борються з місцевим підпіллям. Махно не героїзує упівців, які лише наприкінці твору перестають бути маргінальним збірним образом. В центрі сюжету – процес залучення місцевого населення до співпраці з новими окупантами, безпринципність, лояльність головних героїв до совітів – тема, яка може бути предметом не тільки літературознавчого аналізу, а й ідеологічних дискусій.
Два інші «чортківські» оповідання – одне з повоєнних літ («Польський ровер, руска рама»), інше орієнтовно з кінця вісімдесятих чи першої половини дев’яностих («На автобусній»): ми з дружиною пам’ятаємо того Володю, головного героя твору. «Польський ровер, руска рама» належить до тих оповідань збірки, в яких виразно звучить тема переїзду, зміни місця проживання, тимчасовості. Дитячий погляд на спробу відірватися від своєї домівки, прижитися в чужому (хоч не іншомовному) середовищі. У цьому, як і в низці інших творів збірки, Махно вдається до сюжетного паралелізму: поєднує (властиво, протиставляє) дві сюжетні лінії спільним мотивом. Прикметна риса цього оповідання – стилізація оповіді під мовлення галицької дитини, і тут прозаїкові хоча й багато вдалося, та допущено деякі неточності. Найтиповіша похибка – вживання дієприслівникових зворотів: важко уявити собі такого галицького першокласника, який би вільно послуговуватися цією конструкцією; природніше було б замість неї використовувати підрядні конструкції «коли…, то…». Крім того, час від часу у мовленні наратора присутні нетипові для розмовного мовлення у цьому регіоні слова («бачити», «лише», «кущі» – замість «видіти», «тілько», «корчі»), в деяких лексемах та морфемах допущено різнобій у написанні («чамайдан» / «чемодан», «Толик» / «Толік», «стація» / «станція», суфікси у заголовку то з пом’якшенням, то без).
Напевно, сцена злягання, якою завершується оповідання «На автобусній», теж відіграє роль елемента сюжетного паралелізму: те, що не вдається одному персонажеві (психові Володі), те легко виходить в іншого (начальника автостанції). Хоча мені та розв’язка видається зайвою. Та й цигани, про котрих автор не забув сказати слово наприкінці, здається, тільки тому, що описав їхній табір на початку. (Ще один поетичний прийом Махна-прозаїка – ці обрамлення: якщо на початку твору є якийсь позасюжетний елемент, то досить імовірно, що згадка про нього вигулькне і десь наприкінці.) Це оповідання нічого б не втратило, якби закінчилося на тому, як Володя і Шпонда падають, знесилені від свого шаленого танцю, й летять «над Чортковом, щасливі у своєму нещасті». Якщо потрібно було завершити бодай один твір у цій збірці гепі-ендом (а виглядає, що Махно дбав, аби подати різнотипні розв’язки), то цей гепі-енд був би й так.
Стосовно ж позашлюбних стосунків між чоловіками і жінками, то це мотив, без якого обходиться лише одне оповідання цієї збірки «Бруклін, 42 вулиця». Хотів сказати, що його можна не читати, але то був би дурне ляпнув. Читати його треба, але не як художній твір, а як інструктаж перед ймовірним випробуванням Америкою. Або як анекдот з трагічним фіналом.
Оповідання, про які ще досі не було сказано, – «Коли на шию надівають вінок з чорнобривців», «Дім у Бейтінґ Голлов» і «Соло дрозда» – так чи інакше пов’язані темою пам’яті. Перше з них запам’яталося схожим на автора образом головного героя, який називає Америку країною непорозумінь, а також відсутністю виразного сюжету і змістовним діалогом про Нью-Йорк у фіналі:
« – Знаєш, я вдячна, що ми зустрілися у Нью-Йорку. Я обрала Нью-Йорк як місце остаточного прощання», – сказала тоді Наврікат.
«Зручне місце для пам’яті».
«Для забуття», – виправила вона.
Таки для пам’яті – можемо сказати на основі оповідання «Соло дрозда», героїня котрого не може стриматися, щоб не розказати незнайомій жінці про своїх батьків. Нелінійна розповідь про незвичайну історію їхніх стосунків нагадує детектив, бо маємо справу зі злочинами, які розкриваються незадовго до завершення твору. Між Сюзен, героїнею цього оповідання, та Наврікат існує одна суттєва відмінність. Готуючись до від’їзду зі старого помешкання, Сюзен переживає важливі для себе події минулого, ніби хоче залишити їх там назавжди. Їй є що згадувати, бо стара квартира – це, по суті, вмістилище її багаторічного досвіду, її пам’яті про родину. Тоді як для емігрантки Наврікат Нью-Йорк – це місце можливостей, а не досвіду і пам’яті.
Оксана Луцишина правильно підмітила, що одним із центральних образів у книжці «Дім у Бейтінґ Голлов» є дім. Дім не просто як сховок для фізичного тіла, а як психологічна категорія. Василь Махно наповнює образи дому і пам’яті амбівалентними значеннями, відкидаючи типову емігрантську ностальгію, ідеалізацію минувшини. Погляньмо, як це виражено в завершальному оповіданні «Соло дрозда». Сюзен, дитинство якої, за словами автора, «залишається теплим спогадом на все життя», боїться згадувати свого тата (до речі – українця!). Так само й дім. Попри твердження Сюзен, що той будинок «тримає її при житті», вона пристає на синову пропозицію продати це житло і купити інше. І робить вона це не задля сина, а тому, що «дім, у якому вона знала, здавалося, кожен куток і шпарину, в якому минали щасливі дні з Пітером, виростали її сини, – в одну мить став для неї чужий, заповнений спертим повітрям». Завершальний твір книжки резонує з першим і заголовним оповіданням «Дім у Бейтінґ Голлов» – зокрема, темами пам’яті і дому. На задньому плані у «Домі…» теж є розлучення, убивство, самогубство, Україна. Оповідач і його дівчина Марія переїжджають з Нью-Йорка в містечко на березі океану, аби прожити там рік у спокої та гармонії, зміцнити свої стосунки. Спокій, малосюжетність присутні і на рівні нарації. Але – знову ж таки – у малоподієвість теперішнього раз по раз просякають епізоди минулого, часто не визначальні. Оповідання написано одним абзацом, хоча дискретність, уривчастість оповіді така очевидна, що хочеться по ходу читання розбити текст на абзаци. Відмовляючись від абзаців, письменник відмовляється від поділу біографії на логічно завершені епізоди. Минуле, навіть якщо піти на розрив із ним, приспати його, відділити абзацом тощо – не зникає. Принаймні деколи. Воно може пробуджуватися й забирати теперішнє. Так сталося і з Марією, і тоді спокій перейшов у тишу, в які було чути, що «на весь будинок калатає серце Марії, яка лежить, накрившись із головою, внизу в одній зі спалень. Вона переверталася на шовковому простирадлі, немов терла наждаком своє тіло, заривалася в подушку, наче кидалася у зимні хвилі Атлантики, і від того скавуліла аж до ранку». Годилося б сказати, щó було далі, але зараз моя думка пішла своїм шляхом:
починаю розуміти, для чого Махнові ті цигани, що про них згадувалося вище.
Здається, що якби їх – тобто циганів як таких – не існувало, то треба би було їх вигадати.
Для цієї книжки.
Бо вона не про дім – про бездомність.
Про бездомність, яка має безліч імен.
Бейтінґ Голлов – одне з них, інші можна вписати самому.
05.11.2015