Краків 21. жовтня 1940.
За той один минулий рік були ми свідками, як різна доля постигла різні европейські держави, при чому вона для одних проявилась назверх у перекреслених державних кордонах, для других у кордонах змінених, то знову — у цілком іншому і подекуди ще плинному правно-устроєвому стані. Перекреслені державні кордони, себто повна втрата державної самостійности, торкається Польщі. Відомо теж напевне, що не вернеться на політичну мапу Европи гумористична "самостійна держава" Люксембурґ. Зате напр. Франція зберегла державність, імперіяльні посілости та повну свободу внутрішньо-устроєвої політики, хоч її кордони стоять під знаком запиту будучої мирової конференції. Фінляндія винесла з війни рани, але сціплену бодрим духом державність. Данія вийшла ціло завдяки розумному реалізмові, що подиктував її королеві згоду на право перемаршу німців. Hopвеґії, Ґоляндіі і Бельґії німці війни не виповідали і з ними воювати не хотіли: вони ввійшли до тих країн виключно тому, щоб випередити французів та анґлійців, які були б із тих країн зробили собі випадові брами супроти Німеччини. Але збройний спротив норвежців, бельґійців і голяндців довів до стану військово-політичної окупації тих країн, при чому правно-державна та політична устроєва форма тих країн все ще — здається — не зовсім остаточно зясована. Інакше знову представляється справа з трьома державами, які безпосередньо участи в цій війні не брали, але глибоко відчули її наслідки; одні приємно, інші немило. До першої катеґорії держав належить Мадярщина та Болгарія, які мирно, не проливши ні краплі крони, збільшили стан свого територіяльного посідання. Зате Румунія вправді не воювала, але впала жертвою своєї захланности зперед 20-ти літ: вона мирно погодилась на ревізію своїх державних кордонів у користь трьох сусідів, втратила чимало земель, але врятувала державність. Приїзд до Румунії німецької військової місії підкреслив її політичну переорієнтацію у сторону держав осі та силу німецьких впливів. Але одночасно поклав остаточно край острахові румунів за дальшу долю їхньої держави. Бо тепер для нікого уже нема найменшого сумніву, що німецько-італійська ґарантія, що її дістала нова поменшена Румунія у віденському арбітражі, це не пустий звук: це сильне рамя всієї німецької потуги, що взяло під свою охорону глибоко потрясену болючими операціями та політичним переворотом румунську державу.
І ось, із прикладу різних згаданих вище держав, головно з прикладів Польщі і Румунії, виринає цікаве питання: що обєктивно вартніше та що для народу цінніше — велика держава, яка заспокоює максімум політичних амбіцій, зате наражена на найглибші політичні потрясення, що можуть закінчитись навіть повною катастрофою, чи держава мала, але певна своєї будуччини?! Відповідь залежить у великій мірі від особистого світогляду та від національної вдачі: тому підхід до цього питання може теж бути наскрізь субєктивний. Пояснимо це ближче. Ось напр. сміливо можна твердити, що всі без виїмку поляки стояли на становищі "або велика й великодержавницька Польща, або хай радше ніяка". Мрійницький максималізм та віра в якусь свою вселюдську місію ("забороло христіянства") поруч із повною відсутністю почуття політичного реалізму казали полякам грати все найризиковнішу й газардову гру "або все або ніщо", коли річ ішла про національно-державну політику. І таксамо, як у другій половині 18. століття, таксамо у першій половині 20. ст. вибрали "ніщо", не погодившися на державність меншу, скромнішу, оперту об свого західнього сусіда, без високопарницьких фраз про великодержавницьку потугу, зате — певну і тривку. Інакше повелися фінляндці, які — доказавши перед цілим світом любов своєї батьківщини та геройську готовість боронити її самостійність — витягнули практичні висновки з факту своєї осамітнености та підписали почесний для себе мир. Велике почуття політичного реалізму проявили — як уже згадано вище — данці, які не хотіли пориватись з мотикою на сонце, зацукались теж шведи, коли побачили, що їх активна участь у війні може стати небезпечною для їх державности. Переміг теж політичний реалізм у румунів: знайшлись у них люди, що зірвали з традицією максималістичних фраз про державницьку силу Румунії та її "права" до "відвічно-румунських" земель, заселених українцями, болгарами та мадярами (по румунській теорії це були "зденаціоналізовані румуни") та воліли вирятувати під німецько-італійською протекцією бодай скорчену державу, ніж осісти з широкими жестами на руїнах "великодержавницької потуги".
Румунські маніфестації на честь німецької військової місії свідчать про те, що румуни освідомили собі свою ситуацію таки справді в 12-ій годині своїх небезпечних фантасмаґорій. Вони мають нині малу державу, вони мусять свою і закордонну і внутрішньо-устроєву і господарську і меншиневу політику вести так, щоб вона була в гармонії зі спражнім значінням держав осі, які усунули з південного Сходу Европи всякі інші впливи. Але все воно є добре і в порядку, бо рятує румунську державність. А на вівтарі державности треба завсіди складати всякі інші амбіції, думки та мрії.
