Відчуття скороминучості світу і людських справ в ньому загострюється кожного разу, коли вчергове доводиться допасовувати дієслова в минулому часі до тих, кого добре знав особисто. Сьогодні це Володимир Пінігін – одна з легендарних постатей львівської богеми ’60-’80-х, чия творчість сформувала світовий бренд львівської графіки другої половини ХХ століття. Моє особисте занурення до світу Володимира Пінігіна відбулось 2009 року, коли, скориставшись нагодою, я потрапила до його майстерні.
2009 рік. Львів. Район багатоповерхівок, до якого туляться більші та менші особнячки колишнього передмістя, суміш реліктових віллочок початку століття та радянських і пострадянських хат і хатинок. Я шукаю помешкання/майстерню/«кубельце» патріарха львівської графіки Володимира Пінігіна. Нарешті в глибині вузенької вулички – на межі міста і природи – потрібний будинок, простенька споруда з майже вертикальними сходами на другий поверх. Але переступивши поріг цього лаконічно-непоказного ззовні помешкання-майстерні, чуєшся ніби на борту "Наутілуса", де, як пам’ятають всі шанувальники Жюль Верна, капітан Немо зібрав ледь не всі скарби світу. У кількох невеличких кімнатках Володимира Пінігіна – адекватна концентрація коштовностей. Щоправда, йдеться переважно про... папір, якому людство вже другу тисячу років довіряє свою інтелектуальну та мистецьку власність. Інтелектуальна та мистецька власність Володимира Пінігіна вимірюється не екземплярами, а стосами. Тисячі графічних творів: офорти, літографії, травлення, суха голка, інталії, монотипії, техніка "туш-перо" і "туш – гелева ручка"... А ще художник полюбляв «бавитися» у мистецтво асамбляжу, складаючи вишукані композиції з друзків Часу і Світу. І сам в обрамленні своїх творів, ретельно підібраної бібліотеки та грандіозної добірки мистецької періодики минулого століття... теж виглядав як персонаж монументального асамбляжу. Одне слово – Художник.
Львівська графіка, виколисана в традиції класичного європейського офорту ХІХ століття і загартована авангардними пошуками 1920-1930-х, по Другій світовій війні перетворилась на інтелектуальну оазу посеред радянського абсурду. Тут знаходили притулок вільнодумці, формалісти, дисиденти від мистецтва, представники андеґраунду, неформали і космополіти – тобто, всі, хто не хотів «під одну ковдру» з соцреалізмом. Зоряний час львівської графіки – 1970-1990-ті. Тоді це був окремий від радянського офіціозу герметичний світ, у межах якого діяла система світових мистецьких вартостей. Комунікативним механізмом між «малим» світом львівської графіки і «великим світом» за кордонами соцтабору стала, як не дивно,.. радянська пошта. Запакований в звичайний конверт і обклеєний необхідною кількістю марок, «таврований» мистецтвом папір зі Львова вільно діставався крізь залізну завісу і до суворо заборонених берегів Америки, і до загублених десь за обрієм радянської географії островів Японії... А у зворотному напрямку до Львова надходили каталоги престижних світових виставок і конкурсів з повідомленнями про відзнаки, нагороди та призові місця для львівських графіків.
Володимир Пінігін, фото О.Введенського, 1960-ті рр.
Серед тих, чия творчість сформувала світовий бренд львівської графіки другої половини ХХ століття – Володимир Пінігін. Сам художник категорично заперечував проти терміну «патріарх» стосовно своєї особи, це слово йому видавалося занадто «вкритим мохом». Доводилось пояснювати, що йдеться про концентрацію таланту, інтелекту, досвіду, загальної культури, причетність до витоків процесів і напрямків – одне слово, про визнання ролі цієї людини у мистецтві Львова, України, Європи....
Пінігін і Петербург
Йому пощастило народитись «на борту флагманського фрегата», ім’я якому – столиця Російської імперії. Так, на той час це вже було місто Жовтневої революції та крейсера «Аврора». Але образ величного міста на Неві все ще визначала шляхетна «рама» архітектури імператорського Санкт-Петербургу. А культурою міста опікувались... пітерські бабці: спробуй плюнути на тротуар, вилаятися, зайти до автобусу без черги – так вичитають, все життя пам’ятатимеш. Родина Забавіних-Пінігиних – суцільні військові та інтелігенція старого гарту: тітка пережила блокаду, дядько – морський офіцер, другий дядько – репресований. Володя Пінігін жив на Кіровському, навчався у школі на Василевській стрілці, прогулював уроки у Кунсткамері, Зоологічному та Корабельному музеях, гуртку при Ермітажі... Бігав по букіністах, купував старі книжки, «Ніва» коштувала 35 коп... Цілком логічно, що саме тут, у Петербурзі, у Пінігіна, який всі свої зошити замальовував вщент, з’явилось бажання стати художником. Родина була проти такої непевної професії, але хлопчика раптом підтримала бабця – Агрипина Афанасьєвна Кузьміна. Вона ж купила йому перший етюдник, мольберт, фарби. Першу в своєму житті ілюстрацію Пінігін зробив до улюбленого Паустовського. А 1958 року Володимир Пінігін разом з батьками опинився у Львові. Стародавнє європейське місто хоч і не мало жодної річки, якимсь чином теж нагадувало йому корабель, щоправда, скорше торговий барк. Саме тут Володимир Пінігін здобув професійний мистецький вишкіл.
1964 рік
Чому графіка?
На іспиті в Інституті декоративного та прикладного мистецтва йому поставили двійку за рисунок і четвірку за живопис. Рік студіював ази мистецтва у художній школі. І знову не вступив. Аж раптом відкрили денний відділ графіки у Поліграфічному. Подав свої етюди і пройшов. Так Пінігін «опинився» у графіці. Повісив на стіні плакат латиною «Жодного дня без лінії». Малював все підряд: портрети, пейзажі, ходив на вечірні заняття до Прикладного – все не міг заспокоїтися, що мало вчать. Повертався пів на другу з інституту і починав вчитися самотужки. 1960-ті – час, коли з-під порепаного асфальту соцреалізму почали активно пробиватися паростки нових ідей. Тож студента Пінігіна двічі збирались виключити з інституту за формалізм… Старанного допитливого студента завела «на манівці» соцреалізму... преса. Він вже тоді жадібно вишукував будь-яку арт-інформацію, виписував і купував всі закордонні журнали з мистецтва, які міг дістати в Союзі. Нові можливості формального вислову, якими жила тогочасна Європа, спокусили Пінігіна на численні експерименти. Після ІІІ курсу він опиняється на виробничій практиці у Києві, на комбінаті кольорового друку, де досхочу випробовує нові графічні ідеї. Талановитого юнака приймають у знаменитий КТМ (Клуб Творчої Молоді), де він знайомиться з «шістдесятниками» – Зарецьким, Драчем, Вінграновським...
1964 рік
Пінігін і Львів
Життя радянського повоєнного Львова розшарувалось на офіційне та приватне, як професійно збитий коктейль. Тоді як на решті територій Союзу вже народилось два покоління тих, хто засвоював історію суто за радянськими підручниками, тут всі ще пам`ятали, як воно є насправді. Тут вціліли мешканці, які якщо й не навчались у європейських університетах-академіях, то принаймні бували до війни у Кракові, Варшаві, Мюнхені, Відні, Парижі (для радянських громадян зі Сходу це було рівнозначно польотам у космос). Тут через одного були родичі у Польщі, Німеччині, Канаді, Австралії. Практично всі говорили і читали польською, багато хто – німецькою та французькою. Новини просочувались з-поміж рядків родинних листів, з недоглушених ворожих «голосів», з розмов приїжджих – «залізна завіса» у Львові більше скидалась на друшляк. У цих європейських декораціях і цій аурі європейського вільнодумства художники почувались, як риба у воді. Тож не дивно, що прикордонний Львів стає одним із найпотужніших центрів інтелектуального мистецтва не тільки України, але й цілого Союзу.
Саме тут Володимир Пінігін зустрів геніального графіка Леопольда Левицького... І остаточно переконався у тому, що «зіпсувався» у правильному напрямку. Леопольд Левицький, вихованець знаменитої «краківської групи», переконаний соціаліст ейфоричної доби 1930-х, у Радянському Союзі хоча й виконував замовні радянські агітки, але за ширмою у своїй майстерні створював приголомшливо формальні твори. Туди, за ширму, Левицький допускав тільки обраних, тих, кого вважав вартими своєї довіри й уваги. Пінігіна допустив. Знаменитий круглий стіл Левицьких, за яким велись багатогодинні дебати про «земне» і «вічне», став для Володимира Пінігіна інтелектуальним і моральним «університетом».
Неофіційне радянське мистецтво 1970-х сконцентрувалося на осмисленні загальнолюдських проблем, пошуках місця людини в світі, намагалося осягнути роль мистецтва і митця. Це час бурхливого розвитку книжкової графіки. Львову, як кажуть, сам Бог велів: місто Івана Федорова вже кілька століть поспіль – місто книги. Володимир Пінігін активно співпрацює з союзними видавництвами, поза тим багато виставляється, кілька років працює головним художником журналу «Жовтень», згодом навіть якийсь час – художником лялькового театру. Проте жорсткому у своїх мистецьких смаках і гострому на язик художнику важко знаходити спільну мову з обмеженими малокультурними керівниками-бюрократами. Тож експериментує він переважно «під диваном мистецтва». «Сьогодні дуже багато «швидкостиглих» формалістів, – в’їдливо констатував у наших з ним розмовах художник, – вони не знають, що таке роками жити на картопельці в мундирі, але робити, що ти хочеш. Формалізм потрібно вистраждати десятиліттями».
Екзекуція, 1978
Пінігін і мистецтво
Авторський стиль Володимира Пінігіна – складнопідрядний, міцно збудований на рівні малюнка і добре прорахований на рівні інтелекту постмодерний колаж – з кожним роком набував щораз більшої багатошаровості. Пінігін використовував всі доступні йому в Радянському Союзі можливості акумулювати якомога більше актуальної мистецької інформації. В першу чергу це журнали: польські, німецькі, чеські, болгарські, французькі... Число його підписок перевищувало 50 назв.... Можливість блукання в інтелектуальних лабіринтах універсального світового тексту, база даних якого містить весь арсенал світової культури, історії, філософії, програмувала систему естетичних координат Пінігіна. А творчі «батарейки» живились щорічними поїздками до рідного Петербургу, до «неформальної» Москви, до іронічної Одеси, душевного Криму з його романтичними меморіальними оазами у чеховській Ялті, у Феодосії Гріна, у волошинському Коктебелі... Графіка Володимира Пінігіна вимагає від глядача відповідної ерудиції, інтелігентності, смаку, духовних зусиль. На технічному рівні – це «японська» вишліфованість, філігранність лінії, віртуозна пропрацьованність деталей.
Пінігін і книжкова графіка
Художників з таким широчезним діапазоном «творчого голосу» у світі не так вже й багато.
У послужному списку Пінігіна-книжкового графіка – вітчизняна та світова класика, фантастика, детектив, поезія...
Із записаних розмов:
– Коли я роблю книжку, довго вивчаю текст, біографію письменника, прораховую його психологічні установки, намагаюсь вловити, чим він «дихає». Поступово переходжу на його текстовий ряд, згодом занурююсь у «кухню», виокремлюю композиційний ряд... «Перетравив» текст, знайшов контрапунктні місця, де розкривається задум автора, схемку маленьку склав і починаєш збирати матеріал. Я завжди намагаюся відтворити контекст доби твору. Наприклад, коли робив Бредбері «Вино з кульбабок», страшно тішився можливості потрапити у Америку 1930-х. Добре, що маю номери «National Geographic» тих часів, де можна знайти документальну реальність тієї Америки Бредбері. Художник – це хто? Лакмусовий папірець, «м’ясорубка», яка відкручує час у зворотному напрямку. «Кухня» художника – це потаємний ряд його розумової «машинки», рефлексійний план. Розкрити у десятку ілюстрацій зміст книжки – це ж яка потрібна концентрація? Я витрачаю величезну енергію на книжку, і чекаю від читача, аби він теж довго і уважно роздивлявся мої ілюстрації.
– У вас не ілюстрації, а вільний політ...
– До кожної книжки я вигадую свій режисерський хід. Тільки художники-ілюстратори мислять серійно. Ми довго ходимо, дивимося, думаємо. Замальовочки, деталі... Щось побачиш, якусь дрібницю, відчуваєш – воно, поцілив, і починаєш її «обсмоктувати». Часом триста разів перепишеш для себе цей сценарій. Щоправда, є письменники, які дуже не хочуть віддавати свій візуальний ряд художнику. Але ж добрий художник ніколи не зіпсує задуму, а от збагатити може.
– Улюблена книжка, яку ви оформляли?
– Костянтин Паустовський, Бабеля люблю «Одеські оповідання», Бредбері «Вино з кульбабок»... Коли до Москви приїжджав Ніксон, керівництво вирішило похвалитись, що у нас теж є художники-фантасти. Прибігає до мене знайомий: «У тебе фантастика є?» Наклацав мої роботи, відправив. За якийсь час виходить «Soviet Live» – півтора розвороти про мене, потім канадська «Panorama», потім публікація у Польщі. Розписали мене по усьому світу. Так я став художником-фантастом. Зрештою, я зробив Бредбері «Вино» і «Марсіанські хроніки», Кларка, Саймака, Лєма, Жюль Верна мого улюбленого – підводний човник. А от «Голову професора Доуеля» бєляєвську у мене перехопили. Дотепер шкода.
– А коли захопились мистецтвом асамбляжу?
– З дитинства люблю усілякі дрібнички. Прошу людей: не викидайте речі, кожна річ має унікальну сигнальну систему. Помирає бабця, а у неї була улюблена скринька, помирає дідусь, а в нього була люлька улюблена... Не викидайте речей, яким раділи ваші рідні. Зробіть невеличкий «родинний» натюрморт – це додасть сил вашому роду. Але цього практично ніхто не робить. Чи то виховання бракує, чи то розуміння. А кожна річ про щось говорить. Ось цьому черепку дві тисячі років. Оце заплющити очі і уявити ці Дві Тисячі Років... А оце череп дельфінчика – ми з дружиною знайшли на пляжі біля Сімеізу мертвого дельфінчика. Я забрав голову, відчистив. У мене є робота «Під знаком дельфіна» – на згадку цієї маленької трагедії. Я роками збирав усі цікавинки, які викинуло море: мушлі, камінці, уламки... Для мене це завжди були сигнали свободи. Про кожну свою річ я можу розповісти історію. Речі приятелюють між собою, сваряться, конфронтують... Я відчуваю речі, я в них «входжу». Цього не вміють ні скульптори, ні живописці – тільки графіки. Люблю подовжувати речам життя – це як подовження душі.
– Яке у вас у Львові улюблене місце?
– Я люблю закинуті місця: старе каміння, тиша, запах тлінності, дещо похмурий колорит, бігають цікаві комахи... Люблю прогулянки заглухлим парком, люблю старі вілли, де ніхто не мешкає. Такі місця випромінюють ауру містики. Мені там цікаво, я відчуваю момент певної спорідненості. Терпіти не можу фальшивої парадності. Це для дурнів.
PS. Сьогодні в світі львівська графіка другої половини ХХ ст. – не просто термін для ідентифікації реґіональної мистецької школи, а поважний бренд. Але у львівських галереях виставка графіки – нині рідкісне явище. На жаль, цей вид образотворчого мистецтва, попри титанічні зусилля тих, хто нею продовжує віддано займатись, нині опинився на марґінесі мистецтва, десь на третіх ролях після живопису та декоративно-ужиткових жанрів, що мають постійний попит на сучасному арт-ринку. Тож видатні львівські графіки так само продовжують запаковувати свої твори у конверти й розсилати по цілому світу. Вишуканий шарм графіки: енциклопедична метафоричність вислову та технічна віртуозність виконання – вся ця розкіш усе ще для вузького кола поціновувачів – естетів-інтелектуалів.
PPS. Вік, хвороби, родинні проблеми, розчарування брутальною комерціалізацією мистецтва і тим, що його величезний досвід не має доступу до нових поколінь студентів-графіків, стали причиною того, що Володимир Пінігін на довший час «закуклився» у майстерні, серед улюблених творів, дрібниць і спогадів. Але років 6-7 тому нарешті «привідкрився», відбулось кілька персональних виставок. Чи не останньою публічною появою Пінігіна стала меморіальна виставка його дружини, теж художниці Лідії Бусалаєвої, яку він організував 2014 року разом із донькою, художником-графіком Іветою Ключковською, у львівській галереї Гері Боумена.
Відтепер зустріч з графікою Володимира Пінігіна перейшла автоматично у ювілейний графік і, як то у нас наразі є, стала відповідальністю родини. А справа зафіксувати та ввести нарешті огром його творчості до наукового та популярного обігу – єдиний формат вдячності, який залишається нам, науковцям, популяризаторам, музейникам, галеристам.
Фото Н.Космолінської
14.10.2015