Гашиш

Я пригадую собі цього малого хлопчиська. Трицять кілька років минуло з того часу, а так, як сьогодні я бачу його.

Що кілька днів вечором він біжить глітними вулицями, проштовхується, тиснеться між прохожих. І за кожним разом він боїться спізнитись. У нього ніколи не буде ладу з часом. Кожнього разу він боїться, що йому перед самим носом зачинять...

Випозичальню книжок!

І тому він мусить кожним разом з лоскотом відчиняти двері. Так все задиханий, що навіть не може добути зі себе будьякого слова.

І кожного разу його очі — як меткі й вправні злодюги — пробігають по довжелезних полицях з книжками.

Тепер у нього нова журба.

"Ану ж хтось уже "вхопив" його книжку".

І так воно щораз!

Цей хлопчина уже ніколи не обійдеться без книжки, до смерти!

Ох, бідний, маленький гашист!

***

Сніжна, морозна зима у Карпатах. Там десь у непролазних зворах врилися у затужілу каменисту землю — вони, Стрільці.

Ну, і давно ж воно, давно.

У такій якійсь подленькій ґаврі, де навіть карпатський медвідь не втримався, під якимсь вивертом — ватра, трохи чатиння на прогорнутій від снігу землі і він, Стрілець, у резерві.

Закутаний у дрантивеньку мадярську шинелю, з цельтою на голові, ніби щоб тепліше було і зараз під самим його носом свічка.

Треба було пройти через страхітливі митарства стрілецького дотепу, щоб запастися у такий цінний добуток, як лоєва свічка у зиму 1915 р. в Карпатах.

А все те — щоб до ранку прочитати книжку, на яку вже ждали всі інші гашисти.

"Пане четарю, голошу слухняно, ви смалите собі чоботи!"

"Пі - і - ш - ш - о - в!" — гаркнув пан четар і липнув люто очиськами так, що бідний Огірко, такий собі нещасливий чура, відсунувся швидко в бік і зідхнувши на свою кляту долю, захріп опять, як годиться праведному чурі.

Пан четар підсунув під себе ноги, прорвав гніт, щоб свічка краще горіла й знову почав пропалювати нові діри в чоботах.

А згодом висока команда ніколи не могла розчовпати тієї заковики, від чого ж це стрільці так швидко нищать цісарсько-королівські чоботи.

Від такого гашишу книжки. А я знаю!

***

Бідна мама.

Коли відходив, вона не могла плакати.

Вона лишила на устах усмішку аж до самого кінця. Навіть коли поїзд був уже десь аж на обріях, — вона ще всміхалась.

Бідне мамине серце.

Коли приходив з фронту лист від сина, читала, як ніхто на цілому світі не уміє читати. Зо стрічок і з букв і з усього — усього!

А потім уже плакала. З радощів і тривоги.

І от по таких довгих трьох роках шарпання нервів, коли мамине серце докраю пережерло себе, прийшла від друзів сина вістка з фронту.

Треба було листа дуже мудро читати, щоб щось до речі зрозуміти, вірніше — нічого не зрозуміти.

Пропав у бою, здається ранений, здається попав у неволю, здається не згинув, здається...

Одно не здавалося!

Мамине серце було як попіл.

І оце, раз так знечевя, ненадійно, по довгих місяцях нежданно прийшла листівка з печатками з половини світу. Нацапано, набито їх, намазано вздовж і впоперек.

Але мамине серце вміє все читати. І мама читає листа сина з неволі.

Росія, Швеція, Голяндія, Швайцарія, Австрія — всі вони кричать своїми поштовими печатками:

Син пише! До мами!

А син пише:

"За всяку ціну, роби що знаєш, Мамунцю, але зapaз пришли мені книжки"...

І щоб хоч одно тепліше слово понад те.

Непоправний гашист.

***

Так, сталося!

Треба кидати все! З чим зжилося, де працювалося, при чому зїдалося нерви докраю у вічній боротьбі за голос серця, що вічно пече і рве і не дає людині змиршавіти.

Треба опять клапоть життя вирвати і кинути як у небуття.

Скільки ж то разів уже було це в житті!

І знову така собі маленька ліквідація життєвої крамнички. Такого вже домового затишку, на який довгими роками вижидалося.

Цить! Треба шанувати нерви!

Ах, це кореспонденція! Але без поспіху. Не зробити якої дурниці. Поволі кидає у піч клапоть за клаптем чиїхсь думок, чиїхсь ідей, радощів і болю і гніву — і ще і ще!..

Все, що до нині, вже спопеліло. Тепер треба буде наново творити.

Автодафе скінчене!

Оглядається кругом по робітні і його зір паде на довжезні полиці з книжками.

Стоять як на дефіляді! Струнко, рівно, гордо!

Його приятелі, без яких не обійтися Йому, його вороги, яких шанує, його дорадники...

Його книгозбірня!

Підходить втомлено до неї. Простягає руку, розгортає одну книжку й другу. Пестить зором, їсть її очима. Обережно вкладає, з привички, на своє місце. А згодом сідає проти них, тих німих мудрців і вдивляється в них.

Щось там вони всі, ті з полиць і він, починають швидко перешіптуватись, кричати, грозити, повагом навчати.

Нема часу багато! Скоро...

Вечоріє!

І враз з лоском відчиняються двері й на порозі стає його дружина, схвильована, втомлена, помята.

— "Я сама не дам собі ради з тим пакуванням. Стільки ще роботи, а ти, щоб пальцем ворухнув. Рушся вже раз!"

Але він не ворушиться.

Вона зачудована підходить ближче до нього і заглядає йому у вічі.

— "Ти плачеш?"

Тепер вона його розуміє! Він прощається з частиною свойого "я"!

Прощається з книжками.

Бідний гашист.

*) Гашиш — читаю в енцикльопедії — вводить людину в солодку нестяму. Солодко запоморочує, відбирає свідомість дійсности. — Стільки енцикльопедія!