Карбід, або Песимізм

У своєму «Кандіді» Вольтер змальовує східноєвропейців дикими й кровожерними варварами. Цей стереотип не змінився досі – і підтвердженням йому є замкнений візовий кордон.

Історики й антропологи культури марнують життя і псують зір, вишукуючи у темряві століть цезуру, після якої змінюється стереотип Сходу Європи. Бо ж усім відомо, що не завжди Схід вважався відсталим і небезпечним, якраз навпаки – тисячу років тому саме європейський Орієнт був джерелом мудрості, багатств і стабільності. Досить глянути на мапу династичних шлюбів Київської Русі, щоб переконатися – у ті часи наші терени аж ніяк не мали репутації другого (не кажучи вже про третій) світу. Після падіння Візантійської імперії (1453) Схід знову ж таки не вважався відсталим, його – підкореного іновірцями-турками – радше почали шанобливо побоюватися. Оттоманська Порта довгі століття була взірцем для всієї Європи, коли йшлося про ефективність державного організму, гнучкість податкової системи чи – sic! – права людей. У той час, коли в Європі спалювали людей на вогнищах і відправляли в хрестові походи дітей, в Оттоманській імперії не руйнували християнських храмів, не переслідували священиків і всім дозволяли молитися до Бога своєю мовою. Доречно нагадати й про шок, який у Західній Європі викликав надвисокий рівень учених, що втекли зі взятого турками Константинополя і засилили собою кволенькі у той час зародки майбутніх інтелектуальних центрів Європи.

Усе це починає змінюватися в XVII–XVIII ст., і зміна стереотипу пов'язана не так з деґрадацією імперій Сходу, що зупинилися в своєму розвитку, але ще не занепадали, як з потужним піднесенням Західної Європи – індустріальним, інтелектуальним, культурним. Саме тоді Європа й починає активно шельмувати свій Схід, таким чином вивищуючись і пропагуючи власні – лише щойно здобуті – велич і розвиненість. Одному з найбільших волюнтаристів того часу – Вольтеру – це почало настільки різати вуха, що він написав роман «Кандід, або Оптимізм», в якому дере лаха з усіх стовпів, що на них збудована Західна Європа, критикує абсолютизм і церковне глупство, але й паразитує на темі дикості Європи Східної.

«Кандід», цей абсолютний і беззаперечний бестселер свого часу, надрукований одразу в різних країнах і скрізь майже блискавично заборонений, що лише підсилило увагу до тексту, у масовій свідомості західноєвропейців починає витворювати стійкий образ варварів зі Сходу – болгарів, але так само будь-яких інших турків, мадярів чи українців. Просвітник Вольтер нещадний у критиці власної Батьківщини, дошкульний у висміюванні «цього найкращого з можливих світів» Ляйбніца, але цілком плоский і поверхневий, коли йдеться про Схід Європи. Зрештою, це не проблема часу – навіть високорозвинений ЄС у своїй політиці досі керується достоту кандідівською логікою.

Живучи кілька років за кордоном, я часто й реґулярно був змушений перетинати кордони, весь час зазнаючи принизливих обшуків, розпитувань і підозр. Десь між цими кафкіанськими митниками і ґулаґівськими кордонами з колючого дроту з темряви моєї свідомості й почав поволі вилонюватися образ Карбіда – ідеаліста й бешкетника, чиї високі помисли розбиваються об чужу корисливість і захланність. Отримуючи візи й стоячи в безкінечних чергах на україно-єесівському кордоні, я весь час згадував Вольтера, який описував контрабанду по-раблезіанськи фізіологічно: митники в нього перевіряли всі отвори мандрівника, шукаючи нелеґальні коштовності, але ясна річ, що за всім цим тілесно-фекальним шумом була просто гіпербола обшуку самих нутрощів людини – її сутності й душі.

Отож, Карбід мав бути як сама Україна – висока й прекрасна ідея, яку використовують мерзотники, що ховаються за патріотичними гаслами. Мій герой мав вирушити на герць із Кандідом, адже вважав, що після Майдану ні про які візи й кордони для України не може йтися, бо ж наша європейськість (чи уявімо її заявкою на вступ у ЄС) підписана власною кров'ю. Ясна річ, цей Дон Кіхот нашого часу зазнає поразки, але до його честі – до останнього не здається. Пишучи роман, я ставив перед собою два завдання: по-перше, написати пригодницьку історію, яку можна читати без знання Рабле й Вольтера; по-друге ж, цілком по-котляревському відповісти вольтерівському оптимізму нашим песимізмом. Вибір жанру й прийомів продиктував і використання лексичного реґістру, – тому Карбід був парубок моторний.

У той час, коли Західна Європа зачитувалася оптимістичним «Кандідом», Росія в Україні завершувала знищення Запорізької Січі, вольностей і нашого національного відродження. Вольтер знав щось про візантійського царя, який виколював по одному оку полоненим болгарським воїнам, але мовчить про масакральне вирізання московськими військами усього населення гетьманської столиці – Батурина.

Коли ж через три століття Україна повстала і кров'ю заплатила за свій європейський вибір, Європа знову зробила вигляд, що нічого не помітила, натомість посиливши візові вимоги й щільніше зачинивши свої діряві кордони. Тоді на сцені й з'явився Карбід – цей шибайголова й ідеаліст, патріот-невдаха і такий же винахідник, що вирішив копати в омріяний Євросоюз тунель.

Тому, звісно, «Карбід» – це роман про контрабанду. Про контрабанду цілої країни з її багатомільйонним населенням. Як і про сто інших способів знову зазнати поразки.