Станом на 1 червня 2014 р. в Україні було 115 769 в’язнів. На час, коли проза Юрка Покальчука виходила з вузького кола андеґраунду, у 1990-х їх частка невпинно зростала. Якщо для письменників-народників народ був замкнений межами села, то тепер межами в’язниць і спальних районів.
Юрко Покальчук, умовно кажучи, виконував в українській літературі функцію подібно до тої, що у французькій виконував маркіз де Сад – слід було зірвати припудрений і напомаджений класицизм «старого режиму». Вже у прозі Вольтера було чимало сарказму, досить грубого, але ще не «чорного» гумору, адюльтеру й цинізму, але в словах, а не діях персонажів. Із випадкових нот вірнопідданого духу Вольтера, де Сад витворює систему. У «Жюльєтті», зокрема, посиланням на Б. Спінозу, обґрунтовує свою філософію природи як руйнування й самознищення. Ю. Покальчук вже не посилається на Б. Спінозу, не згадує він й інших філософів. Час не той. Т. Гундорова дуже влучно відзначила щодо С. Жадана – його популярність зумовлена вмінням передати відчуття бездомності цілого покоління. Бездомним немає де зберігати книги. Тут вже не до ґранд-наративів. І посилання на філософів зайві.
Шевченко використовував ту ж символіку, що й ранні романтики: козацькі могили, буйний вітер у степу, Дніпрові пороги, садки, гаї, бої, але принципово змінив семантику. Вірнопідданий Г. Квітка чи політично індиферентний В. Забіла далекі від Шевченка й братчиків, хоча й стилістичне правонаступництво між ними пряме й безсумнівне. Шевченко, який був ніби «зумовлений» всієї попередньою традицією, попри все, нічого не продовжував. Саме поєднання двох різних ланок і витворило його статус, який зрештою вже у ХІХ ст. дав привід говорити про українську літературу «до Шевченка» і «після».
Наприкінці ХХ ст. постало питання повного руйнування. Мистецьке завдання із політичним імперативом майже завжди передбачає конфлікт. Щоправда, розрив не давався просто. Більше того, руйнування пролягало через реконструкцію й вивчення втрачених традицій. Тільки в Україні неофутуристи свідомо апелювали до традиції. А хтось повернувся до найбільш досяжних народницьких знаків: калин, лебідок, садків, не заглиблюючись в їхню суть. Ще з радянських часів – це було припустимо і, водночас, з претензією на автентичність. Лебідок цензура ще могла пропустити, а ось троянда, що проростає з горла вже викликала нарікання. Те, як життя ґвалтувало літературу, мусило повернутися у спробі літератури ґвалтувати життя.
«При радянському режимі сексу не було, тож у нашому світі його буде вдосталь», - ніби говорить нова література.
Література Ю. Покальчука – «масова», причому із народницьким підтекстом. Його прагнення говорити про секс так, як насправді про нього говорять на київській окружній дорозі, прокурених гуртожитках ПТУ – це була спроба говорити як «народ» тільки без побілених хат і цнотливих вишневих садків від яких не лишилося й пнів. Покальчукові поїздки до колоній неповнолітніх і на фестивальні шабаші з анархістською претензією – це все були способи рятунку, своєрідного «ходіння в народ». Як не дивно, він, мабуть, не був циніком.
Було би дивно, якби народники ХІХ ст. писали про секс так, як це робить Ю. Покальчук, адже й досі ще літня сільська жінка не дозволить собі вийти в двір без хустки. Народники були по-своєму реалістами, а Ю. Покальчук «по-своєму» народник. Тепер уже не потрібна хустка, тепер можна вийти на окружну дорогу. І, якщо справді знайдуться ті, хто виходить, то чому не можна про це написати?! Недаремно одна із його збірок називається «Анатомія гріха». Він його анатомізує. Проте його «анатомічна лекція» має бути доступною широкому загалу. «Окружна дорога» - цілком дидактичний, майже у народницьких традиціях, твір. Історія неминучого падіння одного маргінала завершується словами: «Я бачу світло». Тричастинна повість: «Дорога з дому», «Дорога в нікуди», зрештою, «Окружна дорога» - у своєму поділі має виразну есхатологічну претензію. Як культура гіпі 1960-х породила «популярний» дзен-буддизм, так Ю. Покальчук належить до тих, хто породжував «популярне християнство». Водночас, «Окружна дорога» нагадує стислу адаптацію «Повії» Панаса Мирного за нового століття. Народницький реалізм – це есхатологія, як то стверджує Л. Ушкалов в однойменній праці. Звісно, паралелі сучасної масової літератури із народницькою – потребують більш ретельних студій, а поки наочними є дорога з дому, несприятливі стартові умови, прикрі знайомства і не менш прикрий фінал. Видання збірки «Анатомія гріха» (2008) ілюстроване неокласицистськими та модерністськими репродукціями. Проте, можливо, варто підібрати інше?! Постнародництво – не в лебідках, галочках, зозуленьках, темних ніченьках, Палажках чи Парасках – не у формальній образності, а в структурі наративу. Дидактична «Мадам» про ту, що платить рахунки за життя, житійні оповідання «Борис і Гліб», «В неділю рано…» - про підліткове життя, СІЗО та очікування.
Визначення видавця щодо Ю. Покальчука як «майстра еротико-психологічної прози», звісно, не стільки констатація факту, скільки реверанс у сторону потенційного читача, який завдяки цим витонченим лестощам анотації, подумає, що він «особистість». Термін «психологізм» щодо текстів Ю. Покальчука може бути вжитий хіба як метафора. «Психологія» персонажів передається буденним мовленням, а їх близькість – двома-трьома реченнями, де є окреслення зовнішності, зручності бухати чи тинятися вулицями. «Психологізм» - риса індивідуалізованого суспільства. Саме тому народництво не творило психологізму в літературі, саме тому В. Підмогильний орієнтувався на французький роман, а самі «романісти-психологи» (у такому самоозначенні) з’явилися лише наприкінці ХІХ ст. – коли міста зростали, а світ обплутувався залізничними шляхами та телеграфними дротами.
Колективне ціле «народу» ХІХ ст., наприкінці ХХ ст. замінилося колективним цілим «маси». Тоталітарне суспільство знало атомізацію, що була інструментом творення маси. Маси, що не мислила, а тому всю свою думку могла вмістити в 5 словах, три з яких були лайливими. Зважаючи на покоління до якого апелювала проза Ю. Покальчука, він би ніколи не зміг бути дійсно «психологічним» автором. «Особистість» для покоління СІЗО, вулиць і окружних доріг – психоневрологічна, а не соціокультурна категорія. Тому анатомії в Ю. Покальчука, все ж таки, значно більше, ніж психології.
Народництво не змогло стати у повному сенсі масовим виключно зі структурних причин, а не стилістичних – браку грамотної аудиторії і адміністративні заборони української мови в другій половині XIX ст.. Власне, так само, як нині маючи 51% населення, що не читає книг, сучасний український масліт не може стати цілком «масовим» у прямому сенсі слова. Ю. Покальчук справді взявся за вельми ризиковану справу – написати книгу для читача, який насправді ніякий не читач і в принципі нічого не читає. Якби існувала в Україні яка-небудь державна програма з реабілітації молоді з негативним соціальним капіталом, то дидактизм прози Ю. Покальчука був би доречний – наповнити бібліотеки колоній, зокрема, його книгами було би варто.
Навіть В. Винниченко, якому закидали «еротоманство», намагався з нього зліпити якусь філософію – «чесність із собою». Більш пізні романи, такі як «Сонячна машина» чи «Нова заповідь» хибують на крайнє доктринерство. Але Ю. Покальчук не здійснює жодних узагальнень, він просто стенографує. Він не творить «альтернативного світогляду», він пише, як «говорить народ», наче слідує настанові П. Куліша. Власне, якщо погодитися із нашою вихідною тезою, що Ю. Покальчук постнародник, і провести умовну лінію від Панаса Мирного до нього, то в яскравих фарбах побачимо той шлях, який цей самий народ за майже півтора століття пройшов. Невтішний шлях. Скорботний.
Безсумнівно, що в еротичних писаннях Ю. Покальчука на психологізм немає й натяку, але чи означає це, що його проза цілком позбавлена філософських засновків?!
Р. Барт відносив де Сада до творців «некомунікативної» мови, тобто такої, що спрямована на саму себе і в саму себе, а не на комунікацію. Тільки, якщо де Сад цілеспрямовано закриває дискурс (це ненависне слово!), простір роману, скажімо, описуючи замок Сілінг оточений непрохідними хащами лісу, прірвою, водяним ровом, високою стіною тощо, то Ю. Покальчук із некомунікативністю мови мусить рахуватися як з фактом. Він його не конструює, а приймає. Його персонажі – це персонажі часу, коли неможлива мова, неможливе порозуміння. В «Анатомії гріха» трійко героїв обговорюють випадкову знайому: «Дивна якась! Певна річ, щось у неї сталося раз вона отак з нами трахається, а при тому видно, що не блядь», - це майже комплімент. Куртуазних пасажів у цій прозі небагато, вони витіснені докладними описами коїтусу. Один зі згаданої трійки пригадуючи сцени насильства в армії: «І от скажу – і страшно, і бридко, і цікаво», - їхнє обговорення наче злодійська «сходка». Непроговорена проблема рано чи пізно виявляє себе як травма. Мова, що конституює бар’єри для проговорення з часом стає лише сукупністю травм.
Герої втратили можливість порозуміння окрім як через оволодівання. Якщо погоджуючись із Р. Бартом, де Сад один із «творців» некомунікативної мови, то Ю. Покальчук лише її скриптор.
Про жінку, імені якої вони навіть не знають, персонаж говорить: «Мені здається, що в ній щось є таке зламане, як-от було в мене. Я переконаний, що вона не блядь, а чого вона з нами отак пустилася з берега – не знаю… Але в ній щось є таке, що мені подобається, от і понесло…». «Тваринна», словами самого персонажа, жага сексу є формою пізнання. Як малі діти, що здатні сприймати світ лише на колір, смак, звук і дотик – фізіологічні основи пізнання, що вкорінені в цю некомунікативну мову є свідченням інфантильності суспільства, що нею послуговується. Народ змінився й література про нього – теж.
11.09.2015