Галичина, Перша світова війна й австрійське письменство
«Я знову і знову спогадую мого вельмишановного, любого, доброго пана, якого спіткала така кепська смерть!» – писав у листі до Людвіґа фон Фіккера, видавця літературно-мистецького часопису Der Brenner, Матіас Рот, джура Ґеорґа Тракля. Останні місяці життя австрійський поет-модерніст провів на східному фронті, в Галичині. Під Городком військовий санітар Тракль залишився сам на сам з вісімдесятьма важко пораненими, без найнеобхідніших медикаментів. Перед тим як вчинити самогубство в ґарнізонному шпиталі Кракова, двадцятисемирічний «дивак», як його називали в художніх колах, і наркоман пише свої останні, найпотрясніші поезії: «На Сході», «Плач», «Городок».
Городок
Увечері бряжчать ліси осінні
Зброєю смерти, злочені рівнини
Й блакитяні озера, зверху сонце
Хмурніше котиться; вгортає ніч
Вмирущих воїв, дикий зойк
Їх уст калічних.
Та тихо збирається на верболознім тлі
Червоне хмар’я, де гнівливий Бог,
Пролита кров, схолода місяцева;
Усі шляхи ведуть у чорний тлін.
Під злоченим гіллям зірок і ночі
Сестрина тінь іде німотним гаєм
Звитяжців духи, їх криваві глави вітати;
І зглушено звучать в очеретах флояри осени.
О гордший смутку! Крицевий олтаре,
Днесь живить біль огненний пломінь духу,
Нероджених онуків.
Картинка осінньої природи розростається в апокаліптичне марення. Звукопис і кольористика – вино, яким Тракль заповнює гельдерлінівський бурдюг. Легкі, медитативно-статичні імпресії ранніх років, що мов віршові замальовки до французів, давно позаду; Рубікон ріки ліричності неповерненно перейдено.
Тракль війну не схвалює і не засуджує. Порівнявши останні з попередніми віршами пізнього періоду, ми відкриємо для себе разюче явище: у своїй творчій еволюції, як її заведено називати, Тракль уже певний час, як визрів до форми свого божевільного попередника, німецького поета Гельдерліна. Він наповнює її то так, то так. Й ось раптом війна підказує йому саме те наповнення, найвідповідніше:
На Сході
Гучним органам сніговію
Доладний темний гнів народу,
Пурпурна хвиля прі,
Оголених зірок.
Розбитими бровами, срібними руками
Вмирущих воїв прикликає ніч.
Під тінню осіннього ясена
Стогнуть духи убієнних.
Тернисті нетрі обступають місто.
З кривавих сходів місяць пріч жене
Нажаханих жінок.
Дикі вовки увірвалися в браму.
Це – поезія. А ще – література факту: мемуари, репортажі, подорожні нотатки. Найяскравіший, мабуть, Ґранах. «Ось іде людина», автобіографічний роман. Щось більше, ніж спогади, цілісніше і поетичніше. Ґранах не шкодує інвектив: «Кайзери й монархи брехали, кажучи, що вони не хотіли війни! Вони її підготували, організували, пославши свої народи вбивати один одного». Він мав що сказати про війну. Ґранах втратив багато, непомірно багато – друга і батьківщину.
Про наслідки Першої світової війни для Галичини і на теренах краю повідомляє кольпортер Йозеф Рот, центральний представник «галицької течії» в австрійському письменстві. 1924 року за підсумками поїздки в Галичину Рот публікує три репортажі, об’єднані назвою «Мандрівка Галичиною». «Каліка», третій з них, змальовує війну опісля. Репортаж має підзаголовок «Поховання польського інваліда» і починається словами:
У Львові поховали знаного польського інваліда, про чиє демонстративне, героїчне самогубство повідомляли всі газети світу. Інвалід говорив на зборах побратимів про спільну біду, завершив славнем польській республіці і випустив собі в голову кулю. Він покинув життя швидше, ніж пульт промовця.
Рот демаскує війну через образи покалічених і покинених напризволяще колишніх вояків. «На жаль, – із сарказмом констатує Рот, – похорон відбувся у Львові, у відлеглій Східній Галичині! Треба було ховати інваліда посеред Європи, наприклад, у Женеві, запросивши дипломатів і полководців». Невеличкий текст набуває динамічної й інвективної сили. Змальовуючи процесію з тисяч калік, Рот деконструює «красу війни». Інваліди війни постають декласованим прошарком, відторгненим спільнотою, якій вони більше не потрібні, ба слугують нагадуванням про злочин війни, про нечисте сумління суспільства.
Й нарешті «Перемишль» Рансмайра. Пізня відрижка з’їденого і перетравленого. У вбудованій в «польський цикл» замальовці розгортається картинка політичного роздоріжжя, ворожнеч і нуртів на руїнах імперії. В загальних рисах Рансмайр повторює концепт і посил свого попередника. Як і Рот, Рансмайр дає своєму текстові ще одну назву – меншу, але не менш значущу: «Центрально-європейська повчальна історія».
Програмно близький до Рота, «Перемишль» підпорядковується традиції дидактичної літератури, несамовитому окулярнику Брехту, який дав їй новий поштовх – у теорії і на практиці. Дидактична концепція Брехта центральне місце відвела антивоєнній риториці, критиці війни та її наслідків. Кінець кінцем, крикові. Брехт – експресіоніст за походженням і на вдачу.
Прикметно, що «Перемишль» Рансмайра вперше з’явився в антології з назвою «Сліпий закутень. Новини з Центральної Європи», де зібрано тексти подібного ґатунку. Майже всі вони – повчання (за жанровою самоідентифікацією). Вони нічого не додають до розуміння історії, зате багато – до історії австрійського письменства. Спрощуючи, спотворюють. Історія перестає бути апокаліпсою, як у Тракля, хронікою життєствердження, як у Ґранаха, чи сумною процесією, як у Рота. Історія перетворюється на театр ляльок.
07.09.2015