Іван Франко

 

                                               ..." Сучасна пісня —

                                               .  .  .  .  .  .  .  .  .  .

                                               Вона вся пристрасть і бажання,

                                               І вся вогонь і вся тривога,

                                               Вся боротьба і вся дорога,

                                               Шукання, дослід і погоні.

                                               До мет, що мчать на небосклоні..."

                                                       (З "Лісової ідилії". Посвята М.Вороному, 1900 р.)

 

I.

 

Як поет новітньої України, що його сьогодні не вагаємося ставити поруч Шевченка так, як німці ставлять Шіллера поруч з Ґете, Франко своєю духовістю далеко тісніше зв'язаний з течіями сучасного йому XIX. століття, ніж Безсмертний Кобзар всієї України. Бо творча духовість Шевченка — де своєю первісною суцільністю діямантно твердий моноліт. Його силою і завдяки йому видвигається Шевченко на найвищі верхів'я свого духа, понад усякі межі часу і простору. Так само, як видвигаються понад них усі генії людства, починаючи від Гомера. Зате ж суть духовости Франка складна, яскрава контрастами, неузгідненими в гармонійну цілість, до сьогодні така ж проблематична, як і загалом дух XIX. століття. Коли порівняємо з цього погляду будьякий творчий заповіт Шевченка з таким же заповітом Франка, то зарисується між ними різниця з усією наглядністю. У Шевченка скрізь категоричний імператив одного, незрушного, найвищого ідеалу, в якого святість він ніколи не сумнівається, в який він вірить з відданістю фанатика. Він є в його творах такою незрушною осередоточкою, як у величавому ціловиді філософії Шопенгауера ідея всеохоплюючої волі,  — "Поховайте та вставайте, кайдани порвіте". "Любіть її, во врем'я люте за неї Господа моліть". "Обніміте ж, брати мої, найменшого брата". І як катонівське, нечуване в літературі всього світу ceterum censeo поета:

 

            Я так її, я так люблю

            Мою Україну убогу,

            Що прокляну святого Бога,

            За неї душу погублю!

 

У Франка ж, якщо простежити його творчі ідеали, починаючи від поем "Наймит" та "Каменярі" аж до останніх збірок, вони не скрізь на одній і тій самій висоті. Вселюдські ідеали універсального характеру, що нагадують твори Віктора Гюґо або Ярослава Врхліцкого чергуються в нього з національними ідеалами, овіяними доволі часто подихом гострого, скептицизму, що переходить іноді в тон повної зневіри. З цього погляду поетичне confessio fider Франка у його відомій відповіді на творчий поклик М.Вороного таке ж важливу і цікаве, як і його вражаюче слово до поета у книзі "Кааф" (II). Одно і друге гостро багатобічне, повне модерної проблематики і, сказати б, геніяльної хаотичности. І навіть в одному з найпотужніших відгуків його духа у третій поемі циклю "На старі теми" (1906), мов наперекір мотивові одержимости поета — риса зневіри:

 

            "А що сумнився ти в мойому слові,

            Так знай: нікого не навернеш ти;

            Мов стріли б'ються о щити стальові,

             Так твій глагол о серць людських щити."

 

І як своєрідний варіянт трагізму тієї одержимости поета, таке місце в поемі "Мойсей":

 

            "Але заздрий Єгова, наш Бог,

            І грізний, і сердитий:

            Те що він полюбив, хай ніхто

            Не посміє любити!

 

            То ж на вибранця свого надів

            Плащ своєї любови

            Недоступний, колючий, немов

            Колючки ті тернові.

 

            І зробив його гострим, гризьким

            Мов кропива жеруха,

            Аби міг лише сам він вдихать

            Аромат його духа."

                        ("Мойсей", VI) 

 

Отак врешті і Франковий "Мойсей", той так високо поетом поставлений "весільний дар" генієві рідного народу, це поема  трагічної проблеми громадянського провідництва, що в'яжеться тут з проблемою найтяжчого гріху провідника — тобто зневіри в доцільність його провідницького труду. Ця основна ідея продзвонює першим акордом у словах Прологу:

            "Якби!.. Та нам знесиленим журбою,

            Роздертим сумнівами, битим стидом, —

            Не нам тебе провадити до бою! — "

а завершуються словами страшного присуду Єгови: -

            "А що ти усумнивсь на момент

            Щодо волі моєї,

            То побачивши цю вітчину,.

            Сам не вступиш до неї.

 

            "Тут і кості зотліють твої

            На взірець і для страху,

            Всім, що рвуться ввесь вік до мети

            І вмирають на шляху!"

                                   (XIX)

 

Але саме Франкове ставлення руба таких глибоких питань, зв'язаним з життям загалу, з жагучістю Байронівської діялектики та Ібсенівського доктринерства, саме проблематичність Франкових концепцій, сюжетів та мотивів, зв'язує тісніше його духовість і його Твори з проблематичний характером духових течій його епохи. І це велить нам добачувати у відгуках тих течій своєрідне вікно, що його в нас Іван Франко прорубав до Европи. І так, на мою думку, і сам він підходив до своєї творчости, коли на пропам'ятному святі 25-ліття своєї діяльности (1898) він у своїй промові сказав таке:

 

— "Мені закидали, що я розстрілюю свою діяльність, перескакую від одного заняття до іншого. Це було власне випливом мого бажання бути чоловіком, освіченим чоловіком, не лишитися чужим у жаднім такім питанню, що складається на зміст людського життя. А пізнавши щонебудь, я бажав і всіх сил докладав до того, щоб і інші зацікавилися тим і розуміли це. Дехто звиняв мене тим, що важкі обставини життя, конечність заробітку спонукували мене кидатися на різні поля. Але мені здається, що тут більше причинилася моя вдача та моє гаряче бажання — обняти цілий круг людських інтересів. Може бути, що цей брак концентрації зашкодив мені як письменникові, але в нас довго ще будуть потрібні такі, як я, щоб розбуджувати інтерес до духового життя і громадити матеріал, обтесаний бодай з грубшого".

 

Отож:

Обняти цілий круг людських інтересів! Який незвичайний, який пропам'ятний творчий почин в задушливій вузині галицького середовища, поета, середовища 70-их років. Тих років, коли Галичина була для культурної Европи ще "пів-Азією" та "беренляндом"¹, а й для цісарського уряду у Відні тільки осідком польських поміщиків за славетним гаслом пана графа Лешка Борковського: "Нема Русі!" Та риса універсальности у Франковім зацікавленні "людськими інтересами", тобто проблемами людського життя та їх діялектикою, нагадує, — хоч тільки з деякого погляду — характер творчости того німецького письменника, що його Франко особливо любив і цінив. Це Йоган Ґотфрід Гердер, якого іменем названий в романі "Основи суспільности" найбільш позитивний герой, сільський коваль — прототип поетового батька, Яця. І якщо взагалі лишився якийсь слід гаданого німецького походження Франка, то саме в гердерівській універсальности його духових, зацікавлень та у складній, доволі багатій на суперечності, проблематиці його тематики.

 

II.

 

Але всяка проблематичність — це жагуче змагання критичного розуму з накидуваною ідеєю, а власне століття виступу Франка, це в Европі подекуди вершина розумового критицизму, скріпленого нечуваним розвоєм наук та духової творчости трохи не в усіх ділянках, зокрема в техніці й промислі. Але ж знаємо, що завдяки тій імпозантній усебічності творчих досягнень XIX ст., воно для історика людської культури вже багатобічне наданими йому іменнями: століття пари, століття електрики, століття залізниці, століття наук природи, а навіть, як звали його, з особливим замилуванням наївні ідеалісти з-під знаку гаґських балачок про мир — століття мира і дитини. Але ті його провісники, що з таким накладом уяви намагались вигадувати йому почесні імена, щоб відрізнити його якнайчіткіше від його попередника, все ж не добачили, що  XIX. ст. далеко тісніше зв'язане своєю духовістю з XVIII, як з XVII століттям. І тому воно для критичного глядача ще завжди просте продовження століття Вольт ера й Енциклопедії французьких скептико-матеріялістів, Жана Жака Руссо і Великої Революції, століття Вашинґтонової Америки і Німеччини Ґете, Шіллера та Кантової критики. Тому коли Франко у згаданій вже поемі-відповіді Вороному на його поклик у справі мистецтва для мистецтва, виступає рішуче проти всякої безтенденційности у творчості; проти нехтування з боку поетів "загальних питань синього моря":

            "Без соціяльного змагання,

            Без усесвітнього страждання.

            Без нарікання над юрбою,

            Без гучних покликів до бою,

            Без горожанських тих котурнів" -         

                        ("Лісова поема")

то ці Франкові рядки читається наче українську парафразу Вольтерової оди до пруського Фрідріха II в обороні філософії як речниці прав громадянства і народів.² Або як лист Руссо до архієпископа Парижу, Крістофа де Бомон, у справі релігійної свободи.³ І так само продзвонює Вольтерове революційне "Ecrasez l'Infame"! (Руйнуйте темряву!) у Франковій поемі "Вічний революціонер", зокрема ж у її їдкій алюції до релігійної нетерпимости ("попівськії тортури") та взагалі в підході поета до всіх питань, що в'яжуться з релігією. Тут у Франка, подібно як і в французьких філософів XVIII. ст., панує принцип безумовного  супремату розуму, як самозрозуміла послідовність Гольбахової тези: quod non erat in sensu, non est in intellectu. Догма релігійної віри для Франка — особливо ж у перших часах його творчости — прямо не існує. Всевлада розуму як одиноке джерело людської творчости зазначається в нього при кожній нагоді з усією, іноді безоглядною, чіткістю.

 

Всевлада розуму!

 

Це теж один з панівних принципів духовости XVIII. ст. завершений позірно найвищий тріюмфом власне впродовж XIX. ст. завдяки величавим досягненням, генія великих дослідників і винахідців шляхом розвитку вселюдської культури. Бо трохи не всі оті тріюмфальні досягнення людського розуму в столітті Франка, якими він як універсаліст духа цікавиться з жадливістю дослідника людського абсолюту, в'яжуться з первісними починами в XVIII столітті. Епохальний поступ в ділянці новітнього законодавства, тієї фундаментальної бази людського існування, датується ще від часів Гуґона Ґроціюса, Томазіюса, Монтескіє, Канта і Фіхте. Кодифікація обновлених законів на основі важного для всіх часів і народів "природного закону" (Натуррехт), в'яжеться з іменами та епохою пруського Фрідріха ІІ. й австрійського  Йосифа II. Почини в ділянці техніки й промислу зазначуються першими винаходами в Англії у 30-их роках XVIII. ст., зокрема ж епохальний винахід простої і подвійної парової машини Джемса Уота (1762 та 1782). В Англії в тому ж часі починаються спроби вдосконалення модерної сполуки при допомозі перших правильних рейок Рейнольдса, а у Франції перша спроба будови льокомотиви Кюнйота. А перше парове судно Фультона "Клєрмонт", (1807) має свого  попередника ще у першому десятилітті XVIII. ст.

 

Дійсно — яка геніяльна впертість, яке зусилля творчого людського розуму!

 

То ті винаходи, відкриття, прояснення та дослідні збагнення в поодиноких ділянках людського знання та людської активности впродовж XIX. ст. стають щораз численніші, більш видосконалені і щораз важливіші задля змоги пристосування в буденному житті людини. Вони змінюють дедалі обличчя світу й лад життя буденщини, вони витворюють нові, нечувані можливості в культурних взаємовідносинах людей та в громадянському й державному житті народів, і зазначуються могутнім, непереможвим впливом на світогляди і світовідчування одиниць і цілих суспільностей. Зваж о тільки необчислені наслідки в ділянці хемії, починаючи від пів-альхемістичного "флоґістону" XVIII. ст. і дослідів Антуана Лявоазіє, аж до чудових здобутків шведа Верцеліюся, Юстуса Лібіґа й Фрідріха Велера, і то тільки, в першій половині минулого століття!

 

А далі величавий розвиток модерної фізики, друкарського мистецтва, літо- і стенографії, а в ділянці наук природи, зокрема ж біологічних дослідів, переломовий подвиг Дарвіна (1858) з такими попередниками як Ґете, Лямарк, Ківіє та Лайел, і наслідниками, як Ернст Гекель та великі, природники XX ст. А ціловид розвою новітньої техніки і модерного промислу сполуки на суші й у повітрі, світильного промислу, електротехніки, і ґрандіозний розквіт медицини-анатомії, патології, хірургії, психіятрії та гігієни? Або ж такі творчі змагання, як світові вистави (від 1798), дослідні подорожі, відкриття нових країн і відкопання світів Старинности, модерна світлина і поступи новітньої астрономії? Чи ж не доводяться на все наново повторювати за Софоклем, що багато могутнього в житті, але наймогутніша з усього — це людина? Людина і її творчий розум!

 

Ось чому і в молодого Франка таке жагуче намагання, обняти й собі "цілий круг людських інтересів". Він же, що — як це покажуть автобіографічні оповідання:. "Малий Мирон", "Борис Граб" та незвичайно цікавий, М.Драгоманову присвячений "Рубач" (1886 — в польській мові) — вже хлопцем звертав на себе увагу оточення як поява особлива своєю духовістю. Духовістю юнака, рано захопленого насолодою творчого труду, з глибин якої він незабаром співатиме у вражаючій апострофі до землі:

            ...Силу рукам дай, щоб пута ламати,

            Ясність думкам, в серце кривди влучать,

            Дай працювать, працювать, працювати,

            В праці сконать!

                                    ("Земле моя")

 

В праці сконать!

 

Де той поет, в європейському письменстві того часу, що в його творах ви найшли б такі захоплені дітірамби в честь праці, такі вражаючі малюнки її героїв та жертв? Европа має тоді славних на ввесь світ теоретиків соціалізму, ось як французи Сен-Сімон, Анфантен, Фуріє, Люї Блянк, Лямменс, письменниця Жорж Санд та П.Прудон, англієць Роберт Оувен і німецький філософ, Фіхте. Вони всі вірні спадкоємці соціяльних заповітів XVIII.ст. Вони всі овіяні ще духом ідеології Руссо та Великої Революції. Але великих поетів соціялізму Европа не має. Жорж Санд — це оповідачка, а всі інші між ними — ідеологи соціялізму. Вони провіщують соціалізм у творах про такі сконструовані ними соціялістичні організації громадянства, як система "трьох зборів" (Chambres) Сен-Сімона, Фалянґи Фурієра, або асоціації Люї Блянка, чи плян робітничих фалянстерій. Правда — найбільша поетеса Англії того часу Єлисавета Беррет-Бравнінґ, розмальовує в славній поемі "The cry of children" трагедію дітей англійського пролетаріату, примушуваних немилосерними підприємцями працювати і гинути по фабриках із знесилення і голоду. Її великий земляк, Чарльс Дікенс, стає любимцем усієї Европи за свої картини з життя суспільних низів, з гострим наміченням долі молодих людей, їх ледачого виховання та неспроможности добути освіту. Це картини горя безталанних та кривджених в силу перестарілих законів та старосвітських виховних установ. ("Oliver Twist, "Martin Chuzzlewit"). Але в цілості Беррет-Бравнінґ — це поетеса неземних візій, а Дікенса читають дедалі виключно як геніального оповідача з нахилом до визволюючого гумору. У Франції є багато поетів соціалістичного напряму — зокрема жінок, як Марселін Десборд-Вальмор, Амабль Тасті та Люіза Ґанієр — але їх імена відомі більш історикам літератури. Тільки в Італії соціялістка — поетеса Ада Неґрі добуває світового розголосу своєю чудовою лірикою, стільки ж могутньою ідеями, що й майстерною з мистецького погляду ("Темпесті").

 

Так хіба не мали б ми права сказати, що на розмежжях Сходу Европи, там, де К.Е.Францос бачив ще пів-Азію, між поетами й письменниками, зродженими з духа творчих революцій двох останніх століть, українець Іван Франко — навіть якби дивитись на нього з перспективи європейської прилюдности — індивідуальність найпомітніша?

 

Гердерівська "аніма універсаліс". Вічний революціонер. Піндар творчого труду людини.

 

III.

 

Але геніяльний критицизм XVIII. ст., видвигаючи як свій верховний принцип і заповіт супремат розуму, відобрав людині одне:  

Блаженність простоумної, вірою кермованої душі. І якщо ота душа, видвигнувшись думкою до вершин "лінії вічного снігу", не почулась тут безумовно щасливою в царстві холодної рефлексії, а забажала чогось, що заступило б їй колишню блаженність віри, тоді вона ніби прозрівала якимось болючим прозрінням і мучилась хитанням між двома для неї однаково демонічними світами: світом усевладного розуму, що її не вдоволяв усеціло, і світом віри, що в ній погас. Це так, ніби Сатана показав людині з вершин творчого розуму всі скарби світу, а коли людина поклонилась демонові розуму — він раптом покинув її в — пустині сумніву... Це той демон сумніву, що вийшовши з робітні глумливого недовірства Вольтера, протестанської віроворожости Руссо, а далі з нео-поганської святині Божества-Розуму як найвищого єства за законом Великої Революції, та з руйнуючих тез Кантової критики чистого розуму, почав XIX. ст. подихом розпуки в творах Байрона. Демон найвищого розуму ніби обіцяв своїм поклонникам: "Еріс сікут Деус", але на румовищах зруйнованої віри не створив ніякого нового раю. Навпаки: він створив тут інферно вічної боротьби, що доведе дедалі до пекла двох світових воєн — вічного сумніву і вічного  шукання; його ціль втікає перед тим, хто розпучливо шукає, як Фата Морґана, що манить у безвісті. Гайнріх Кляйст переживав ту розпуку покиненої без віри душі, поки не покінчив самогубством. Лєрмонтов знав її, пишучи трагічну історію свого Печоріна, того — як каже глумливо її наголовок — героя нашого часу. Нашого, тобто дев'ятнадцятого століття, століття чудесних тріюмфів людського розуму. Ніколявс Ленав карався прокльоном тієї душевної дорожнечі, поки не потонув ущерть у темрявах божевілля. Але людина не стала навіть досконалим земним єством. Все тільки сумнів і боротьба задумів. Отак Іван Франко, невдоводений вповні тріюмфом каменяра на шляху поступу і волі, розмальовує нам інферно своєї душі, коли говорить до Вороного про всецілу пристрасть і бажання, і ввесь вогонь, і всю тривогу і всяку боротьбу шляхів, шукань, дослідів і погонь за фатаморганними метами десь по небосклонах, як про джерела своєї пісні, своєї творчости, — його великомученицького своїм трудом життя... Правда, колись, молодий Франко раював піснями про всемогутність розуму і про незрушність розумовим принципом наміченої творчої мети. Але дедалі та незрушність показалась ілюзорною, коли творчий розум опинився на свому шляху — без віри. Не змогла її заступити йому ні універсальність світогляду, ні свідомість покладеного труду.

 

Справді:

 

Яка трагедія внутрішнього роздору в душі поета! Трагедія тієї складности, тієї неодноцільности і контрастовости в ній, що їх я підкреслив на початку цього нарису.

 

            П'ятнадцять літ минуло... По важкій

            Завзятій боротьбі я опинився

            Побитий, хорий. У тишу, в спокій

            Я на село із міста схоронився.

           

            Хоч молодий ще, був я у такій

            Зневірі, світ весь так мені змінився

            З рожевого на чорний, що в гіркій

            Знетямі з бою я відсторонився.

           

            У мене зблідли давні ідеали,

            І люди видались таким дрібним,

            Мізерним кодлом, що для мене стали

            Чужі й далекі. Треба буть дурним,

            Щоб задля них у бій іти як в дим;

            Ті, що терплять, варт того, щоб страждали.

                                    ("Спомини")

 

Це трагедія зневіри, її грізні проблиски поет передбачав ще, пишучи свій біографічний нарис про малого Мирона:

 

"...У школі дитина хапатися буде науки на диво, впиватися буде нею, як недужий свіжим повітрям, і скінчить на тім, що перейметься правдами науки і забажає перевести їх у життя. І стане малий Мирон гарячим проповідником тих правд, понесе їх між темних і пригноблених, під рідні, сільські стріхи... Ну, і незавидна чекає його доля! Навістить він і стіни тюремні і всякі нори муки та насилля людей над людьми, а скінчить так, що або згине десь у бідності, самоті та опущенні на якімсь піддашші, або з тюремних стін винесе зароди смертельної недуги, яка перед часом зажене його в могилу, або, стративши віру в святу, високу правду, почне наливати черв'яка горілкою аж до цілковитої нестями. Бідний малий Мирон!'' ("Малий Мирон")

 

Стративши віру! Це incipit tragoedia.

 

Але не могло бути спасенної при в душі того, вже великого Мирона, що свої власні, повні чудової глибини слова про Бога, нарушує рефреном насмішкуватої неґації:

           

            Говорить дурень в серці своїм:

            Єсть Бог і єсть він Богом моїм!

            Його я в серці своїм чую,

            В ньому я днюю, з ним ночую.

            Він береже мене мов мати:

            Що я роблю, він мусить знати;

            Що я роблю і що говорю;

            Він в моїх думах, в моїх мріях,

            І в моїх жалощах, надіях...

 

І таких прегарних строф віруючої сповіди є в цій поемі аж сім, але кожна з них має постійний рефрен: "говорить дурень в серці своїм". Яке ж це жалюгідне засліплення поета! Бо чи ж не жаль бачити на такому позорищі молитву, що її могла б повторити кожна людина всеціло віддана свому Творцеві?

 

А вона ж є в суті речі доказом релігійної свідомости поета! Ось у таких і подібних відгуках Франкової духовости виступають її темні сторони, сумнівні признаки її незгармонізованих творчих стихій. І ясно, що ніякі моралізування в стилі візантійсько-індійських ізмарагдів не можуть заступити читачеві тих цінностей віри, що їх такі вірші Франка — використовувані сьогодні, з усією поквапністю відомими осередками — так необачно нарушили. І може б краще взагалі не згадувати про них, так як не згадуємо сьогодні і стільки іншого написаного Франком у наймах у сусідів. Але релігійна справа надто свята в нас, українців, у нації Ольги, Володимира і Ярослава, і таких духовників, як Iляріон, Ісаія Копинський, Петро Могила, Никифор Тур, Єлисей Плетенецький і багато інших. Надто важлива вона, щоб ми могли пройти без відповіди мимо її хочби найлекшого нарушення з боку поета, що його ми ставляємо поруч Шевченка, а його твори є в руках кожного з нас, а головно в руках української молоді. І хіба, ж не сказав до нас Франко у свому найважливішому, заповітному творі:

            "Я ж ввесь вік свій, ввесь труд тобі дав

            У незломнім завзяттю,

            Підеш ти у мандрівку століть

            З мого духа печаттю..." — ?

                                    ("Мойсей", X)

 

Але як же ж нам іти у ту мандрівку з думками, що їх проголошує Франко у подібних віршах? Хіба з них будемо черпати силу на таку дорогу, а хочби на шлях нашої скитальщини сьогодні? Як же ж інакше воно з цього погляду в Шевченка! Правда — і Шевченко ніякий фанатик християнства і ніякий релігійний поет у властивому значенні цього слова, як от Алессандро Манцоні в Італії, Лямартін у Франції, поетеса Беррет-Бравнінґ в Англії, а Новаліс-Гарденберґ у Німеччині. Та проте в літературі всього світу не знайдете твору, де б поет так часто звертався з апострофами до Бога, як в "Кобзарі" Шевченка. Нехай це іноді й так, що з усією жагучістю бунтарської думки поет змагається з Богом за потоптану правду на землі та за всі ті злочини, що діються на світі. Але Бог залишається для поета Богом і в хвилинах найжагучіших вибухів гніву й розпуки. Він, Шевченко, співак "Неофітів" і "Марії", все ж таки не важиться нарушити ніколи величі релігії. А зважмо при тому й те, що Шевченко далеко ближчий добі антирелігійних мудреців XVIII ст., як Франко.

 

Отим то ввесь ціловид, увесь напрям тієї, як кажеться в нас, епохальної роботи, що її робили і зробили в нас у 70-их і 80-их роках м.в. у відомому дусі Франко і його товариші у зв'язку з Драгомановим, це лиш один етап в історії культурного розвою Західної України, своєю суттю, своєю ролею і своїми наслідками ще далеко не з'ясований і не оцінений з усією безсторонністю і з усім критицизмом чисто історичного підходу. А що робота, роблена тоді по наших селах радикалами в стилі Кирила Трильовського, наносила їм з морального погляду далеко більш шкоди, ніж було користи з заснованих Січей і пожарних Сторожей, то це факт, якого мабуть ніхто не стане оспорювати сьогодні в добі невимовно страшної матеріальної і моральної руїни, що її спричинили проповідувані в нас тоді напрями після того, як удержавлено їх в антирелігійних державах.

 

Але коли нахил до зневіри, щодо релігії не відбився додатньо на творчости нашого поета, то світогляд гострого критицизму, повернений на явище громадянського життя, витворює у Франка картини, повні глибшої, суспільної проблематики, що наближує його з неодного погляду до таких поетів-критиків, поетів-проблематиків, як Ібсен або Стріндберґ. Тут проблема духового рабства, вбитої особистости в людині — одна з найглибших у Франка і одна з найбільш знаменних для нього. Я сказав би навіть, що саме тут Франко стає конгеніальним доповненням Шевченка: неволі зовнішій, неволі, твореній нам у Шевченка царями, отже зовнішніми чинниками, Франко протиставить неволю внутрішню, сказати б: неволю крови, викликану в людині атмосферою вікового рабства в народі. Оцю рису духового рабства підмічує поет уже в поемі "Наймит", кажучи про свого героя:

            ...Душею він дитя, хоч готову схилив

                        Немов дідусь слабий,

            Бо від колиски він в недолі пережив

                        І в труді вік цілий.

            .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  . 

            Слугою родиться, хоч вольним окричали

                        Багатирі його,

            В нужді безвихідній, погорді і печалі

                        Сам хилиться в ярмо...

                                    ("Наймит" 1876).

 

А в поемі "На ріці вавилонській", після того, як поет просто геніальними рисами розмалював єство порабщене душею він каже:

            "Вавилонські жінки, відвернувшись ідіть,

            І на мене здивовано так не глядіть!

 

            Щоб не впало прокляття моє на ваш плід,

            Не прийшлось би раба привести вам на світ.

 

            Вавилонські дівчата, минайте мене,

            Хай мій вид співчуттям серце вам не торкне.

 

            Щоби вам не судилась найтяжча судьба,

            Найстрашніща клятьба — полюбити раба!"

 

Сюди належить теж з психічного боку незвичайно цікава риса двійности у психіці героя — як у поемі "Похорон" і почуття меншевартности, з глибин якого родиться  одна з найкращих ліричних збірок Франка "Зів'яле листя".

 

            Смійтесь з мене, вічні зорі!

            Я нещасний, я черв'як!

            В мене серце, нерви хорі,

            Не подужають ніяк.

           

            Сам з собою у роздорі,     

            Своїх власних дум боюсь...

            Смійтесь з мене, вічні зорі!

            Я слабий, над труси трус.

           

            Сам від себе геть за море

            Я тікаю... Чи втечу?

            Я — кайданник! Власне горе

            За собою волочу.

                        ("Зів'яле листя", XI.)

 

А з проблемою дубового рабства, душевної двійности і меншевартости в'яжеться в комплексі психологічного ціловиду у Франковій творчості й проблема сумніву вже підкреслена в цій розвідці з самого початку, що стала сюжетом обох найголовніших Франкових поем: "Іван Вишенський" і "Мойсей". В першій поемі вагання Вишенського розмальовує поет властиво впродовж усієї поеми, так що власне це вагання і є її справжнім змістом, а до того й вислід внутрішньої боротьби Вишенського, хоч він на словах ніби позитивний ("ясна певність, що послухав Бог оце його благання"), у фіналі поеми не змальовані поетом з усією ясністю. Бо із строфи:

            Він нічого вже не бачив,

            тільки шлях той золотистий

            і ту барку ген на морі –

            і ступив — і тихо щез.

                        ("Іван Вишенський", XII.)

 

Пересічний читач не так то легко догадається властивої розв'язки. А й взагалі вся поема, хоч своїм сюжетом par excellence релігійна, не надто дише релігійним духом. Тут відчувається більш ученого конструктора, ніж поета. Релігійні поеми не надто надавались до розробу для поета з такою неодноцільною духовістю, як Іван Франко. В них він був більш полемістом, як поетом. І те саме треба сказати врешті й про поему '"Мойсей", де вже сам Пролог є сумною увертюрою до трагічної поеми зневіри. Ота полемічна риса зазначується зрештою дуже яскраво і в усіх розповідних творах Франка, в дрібних оповіданнях — особливо ж у збірці "В поті чола" — так само як і в його повістях; очевидно про них тут широко розводитись не можу, бо на це треба окремої й обширніше заложеної праці. Скажу тільки те, що складність і проблематичність творчости Франка зазначується і в його прозо-епіці трохи не всіми тими психологічними моментами, що я їх підкреслив досі, — навіть, там, де Франко хоче бути чистим натуралістом, як ось у повісті, "Основи суспільности". А притім пізніші оповідання Франка, особливо "Як Юра Шикманюк брив Черемош", доводять, що його талант оповідача виявляв дуже інтересний розвій і нагадував подекуди картини півфантастичного напряму в стилі Е.А.По, помітнього вже в першій повісті "Петрії і Добошуки".

 

А скільки ж інших талантів ховалося в його геніяльній душі, що поза турботною працею громадянського каменяра та поза віршами на соціяльні теми не встигли гаразд а то і цілком виявитися позитивними творами? Скільки роєм дрімало ще в глибинах його душі і скільки таких чудних своєю фабулою оповідань, як "Юра Шикманюк", або "Сойчине крило", або опис ночі вбивства в повісті "Основи суспільности", що своїм настроєм нагадує ніч убивства Макбета у Шекспіра? Де ті не створені твори, що їх тіні і голос наш поет так чудово, так могутньо вражаюче розмалював у поемі "Опівночі".

 

            Тату! Тату! Тату!

            Нам зимно тут! Огрій нас! Лиш дихни

            Теплом, що  серця йде, повій весною,

            А ми пурхнем, оживемо, заграєм!

            Весняним чаром, співом соловейків

            Наповнимо твою сумну хатину,

            Арабських пахощів на своїх крилах     

            Нанесемо, коверцем пишнобарвним

            Розстелімось рід твоїми ногами,

            Лише тепла! О серця! Серця! Серця!

 

І хотілося б тут сказати, що такий згук — це не тільки ключ до душі Франка як поета,  але і Франка як людини. Людини в глибинах своєї душі доброї і ласкавої, повної життєвої релігії, бо повної любови до брата, і може тону й далеко ближчої до справжньої релігії, як їй самій здавалася. І тому особливо у ліриці Франко такий чудовий, такий геніяльний поет. Тому Франко так майстерно змальовує душу поета, і то сучасного поета, в поемі до Вороного і в II поемі циклю "Із книги Кааф". І тому його оконечна трагедія як творця і людини — це та творча Голгота, що відкупила його душу, колись може надто замрячену ідолами всерозуму XIX. ст., відкупила вповні і всеціло.

 

________________________________________

¹ К.Е.Францос. Halb-Asien; Land und Leute des östlichen Europa (1877);

² Ode au roi de Prusse. Sur son avènement au trône, 174o. В антології: La France Litteraire. 1884,  с.265

³ Brief an Christophe Beaumont, Erzbischof von Paris. Übersetzt von E.Doctor. 1912

 

«Рідне слово» (Мюнхен-Карльсфельд), 1946, ч.6, с. 20-30

27.08.2015