Падай, Леніне, падай

Історія українського «ленінопаду» почалася ще чверть століття тому в Червонограді, при Совєцькому Союзі. 1 серпня 1990 року в шахтарському місті на півночі Львівської області вперше на теренах тодішньої УРСР демонтували пам’ятник Леніну. Вождя зносили у білий день і без масок-балаклав, як це часто траплялося в нас уже в новітній історії, й цілком леґально – за рішенням міської влади. Втім, ключовим фактором був натиск вулиці та протестних мас – і якраз у цьому тодішній «ленінопад» перегукується з майданним явищем 2013-2015 років.

 

Пам’ятник Леніну зносили буцімто «не назавжди». Мусіли хитрувати. Формально, місцева влада ухвалювала рішення лише про перенесення монумента. Обтічні ж формулювання були покликані заспокоїти різнорівневі «цека». Але також вони мусіли заспокоїти і саму громадськість, адже, не зважаючи на тодішнє національне піднесення, багато українців виступало за «легальніші» методи боротьби. У тогочасній червоноградській пресі дуже багато яскравих відгуків від збентежених городян: дехто казав, що, перш ніж воювати з пам’ятниками, треба подолати бідність, треба підвищити зарплати й будувати будинки – тупцюючи у знаній нам дилемі «між свободою і ковбасою». І це ще одна паралель між «декомунізацією» 25-річної давнини й подіями після Майдану.

 

Фото Романа Данилюка

 

А поки комуністична влада намагалася знайти адекватну відповідь на локальний «акт вандалізму», естафета помчала в інші галицькі міста: 8 серпня пам’ятник Леніну знесли в Тернополі, а 17 серпня – у Коломиї…

 

«Приходить час – ідолів звергають»

 

Улітку 1990-го Червоноград вирував. У місті над Західним Бугом розгорталися масові демонстрації шахтарів з закликами до радикальних соціально-економічних змін. Протести відбувалися на тлі сплеску патріотичних настроїв та певного потепління у сфері громадських свобода у «гласному» СРСР. Після весняних виборів 1990 року у багатьох місцевих радах (особливо в Галичині) сформувалися демократичні депутатські більшості. Над будівлями виконкомів у низці міст замайоріли синьо-жовті прапори. Червоноград був одним із них.

 

Наймасовішою акцією шахтарів був страйк 11 липня. Гірники назвали його «попереджувальним», погрожуючи перевести акції до різкіших та масштабніших дій. За оцінками голови страйкового комітету Сергія Бесаги, у тій демонстрації взяло участь 12-14 тисяч осіб.

 

Однією з вимог акції була перебудова управлінських зв’язків і департизація вугільних підприємств (читай – «декомунізація»). Це точка, де зійшлося невдоволення західноукраїнських робітників економічними, але водночас і політичними процесами в Совєцькому Союзі. Страйкарі вимагали від міської влади виведення партійних і комсомольських комітетів із підприємств і установ, вилучення «білого дому» із власності КПРС на користь міської ради, виведення з-під контролю комуністів газети «Шахтар Червонограда» тощо. Вимоги до республіканської влади були ширшими: проголошення повної державної самостійності України, націоналізація комуністичного майна, розслідування злочинної діяльності КПРС.

 

І саме цей страйк оголосив вирок бронзовому Леніну.

 

На 20 липня депутатам довелося скликати позачергове засідання міської ради для обговорення шахтарських вимог. Ця сесія відбувалася на четвертий день після ухвалення Декларації про державний суверенітет Верховною Радою УРСР. З цієї нагоди депутати оголосили хвилину мовчання у пам'ять про героїв, які поклали життя за волю України. Не зважаючи на те, що напередодні шахтарі оголосили доволі місткий пакет вимог, більшість депутатських виступів були присвячені саме демонтажу Леніна.

 

 

Покоління, яке ще застало Леніна

 

Кілька цитат із того засідання (згідно з офіційним протоколом, наданим Червоноградським муніципалітетом):

 

«Діяльність Леніна була спрямована проти українського народу. З його наказів гинули кращі представники нації. Це ганьба, щоб пам’ятник кату українського народу залишався стояти в нашому місті», – наполягав Василь Розлуцький, обраний до міськради як електрослюсар ШБУ №2.

 

«Постать, що розташована на центральній площі, – це образа всьому українському народу. Вважаю діяльність КПРС злочинною», – заявляв Мирослав Солдат, гірничий майстер шахти №1 «Червоноградська».

 

«Хід історії не зупинити. Приходить час – ідолів звергають з п’єдесталів», – закликала Оксана Подольчак, бібліотекар ЦМБ.

 

«Чи не слід поряд із пам’ятником Леніну поставити пам’ятник Гітлеру? Перший знищив 12 мільйонів українців, другий – менше, лише 5 мільйонів. Повинен бути проведений своєрідний Нюрнберзький процес над КПРС, який повинен висвітлити і осудити всі її злочини», – обурювався Олег Цвір, майстер-підривник шахти ім. 60-річчя Великої жовтневої соціалістичної революції.

 

Центральна влада та її локальні представники нічого не могли вдіяти з настроями містян і депутатів. Показовим був виступ прокурора Оленчина, який висловився проти методів повалення Леніна, але саму ідею не критикував. «Він [пам’ятник] був встановлений за згодою вищих органів, таким повинен бути і зворотній шлях. Було б логічно спочатку переіменувати проспект Леніна на проспект Шевченка, а тоді вже з’явиться мотивація демонтажу пам’ятника Леніну», – заявляв Оленчин.

 

Протокол засідання не закарбував точної кількості голосів на підтримку рішення про демонтаж пам’ятника Леніну: там зазначено – «одноголосно».

 

Фрагмент із протоколу засідання Червоноградської міськради за 20 липня 1990 року

 

Згідно з рішенням міської ради, пам’ятник мали демонтувати до 5 серпня.

 

«Ленін затремтів…»

 

…Була середа, 1 серпня. Вранці на центральній площі Червонограда почали збиратися люди. Задля того, щоби забезпечити масовість акції й ґарантувати безпеку антикомуністичної «авантюри», ініціативна група зустрічала на зупинці шахтарські автобуси, які перевозили гірників по домівках після нічної зміни, і просила трударів вийти до пам’ятника Леніну.

 

Під монументом зібрались і прихильники компартії. Дехто демонстративно підносив до пам’ятника букети квітів.

 

«З самого ранку точилися дискусії біля підніжжя пам'ятника, – писала про той ранок газета «Шахтар Червонограда» у числі за 2 серпня, наступного дня після демонтажу. – Люди висловлювали свої міркування, пропонували представникам ради нові варіанти. Рішуче була налаштована захистити монумент невелика група мешканців... Не встиг ступити на площу, як почув від літньої жінки, яка, на жаль, не назвалася: «Це історія. Бо ж стоять пам'ятники видатним полководцям, то чому не повинно бути і цього пам'ятника? Не Ленін винен, що послідовники зруйнували систему, про яку він мріяв»... «Це безумство», – тільки й сказав він [інший захисник Леніна]. Протилежної думки дотримувалися ті, хто постраждав у роки панування комуністично-адміністративної системи. «Геть засновника диктатури із площі!» – одностайно вимагали вони».

 

Сутички під постаментом. Стоп-кадр із аматорського відео Анатолія Миронова

 

Вранці у «білому домі» все ще тривали суперечки. На переговори приїхали представники обласного комітету компартії та група підтримки з числа депутатів-демократів. Після перемовин всі учасники дебатів вийшли до людей для оголошення власних міркувань, і слово отримали навіть комуністи. Перший секретар міського комітету партії Поляков заявив, що рішення про демонтаж монумента є поспішним, і в Червонограді мав би відбутися референдум. Секретар же обкому Пилипчук назвав бронзового боввана витвором монументальної архітектури. За його словами, пам'ятник споруджувався за рішенням Ради міністрів УРСР, і може піддатися знесенню лише за ухвалою уряду. Газета «За вільну Україну» в числі за 2 серпня писала, що Пилипчука зустріли критично, і йому доводилося говорити, «перекрикуючи людський галас».

 

Учасники акції задля недопущення провокацій самотужки сформували «живу загорожу» на периметрі довкола пам’ятника. Та це не подіяло на сто відсотків: біля ніг Леніна все ж таки відбулися сутички, коли на монумент уже накинули линву.

 

«Комунiсти не давали доступити до пам`ятника, для них це була велика трагедiя, але ми пiдiйшли з iншого боку», – пригадував один із виконавців демонтажу Іван Микитко.

 

За його словами, Ленін тримався на п’єдесталі міцно. «Щоб від’єднати Ленiна вiд постаменту, електрозварювальник розрiзав арматуру. Я тросом зачепив «вождя» спочатку за голову, але потiм, щоб не зiрвати її, опустив трос нижче. Кранiвник зняв пам`ятник з постаменту i поклав на машину. Люди, що зiбралися, почали аплодувати», – розповів Микитко.

 

"Знешкоджений" Ленін. Стоп-кадр із аматорського відео Анатолія Миронова

 

Фотограф Роман Данилюк, який зазнимкував яскравий репортаж про той день, оповідає про акт демонтажу ще драматичніше: «На площу прийшло море людей. Пам’ятник обхопили тросом, причепили до крана. Смикнули раз – а він не піддається. Шарпнули вдруге – стоїть незворушно. Вся площа завмерла. Стоять тисячі людей, усі затамували подих. Не піддається – якась містика! Раптом у тій тиші пролунав упевнений голос. Підійшовши до кранівника, майстер сказав: «Ти порухай його, порухай. А потім – віра!» Що мене вразило – як тільки натяглися троси, пам’ятник дрібно-дрібно затремтів, наче чогось злякався. Коли між постаментом і скульптурою утворився простір, площа вибухнула криками «ура!» – пригадує Данилюк.

 

Одному зі свідків вдалося зафільмувати знесення пам’ятника на відеоплівку: цей ролик можна переглянути на youtube.

 

 

«Чорновіл! Як це могло статися?»

 

Події в Червонограді спричинили очікуваний резонанс. Того ж таки 1 серпня, за лічені години після демонтажу, поваленого Леніна взялася обговорювати Верховна Рада УРСР. Народний депутат Віктор Жук від імені групи «За суверенну Радянську Україну» запропонував профільним парламентським комісіям проаналізувати законність рішення червоноградських депутатів, а прокуратурі УРСР – провести розслідування проти бунтарів та «вирішити питання про їх відповідальність». «Знесення пам'ятника Леніну в місті Червонограді є ганебним актом знищення пам'яток культури для посилення конфронтації і порушення громадського  спокою», – заявляв він.

 

Схожої риторики дотримувався і голова ВР Леонід Кравчук. Він спитав у Вячеслава Чорновола: «Як це могло статися на території області, де Ви головуєте? І як це могло бути, коли допущено такий ганебний антигуманний акт?»

 

Тодішній голова Львівської облради зізнався, що події в Червонограді стали несподіванкою і для нього. Чорновіл заявив, що пам’ятник не знищують, а лиш переносять «десь там, у районі промислових підприємств». Він застеріг, що знесення монумента у центрі міста є вимогою шахтарів, а іґнорування їхніх вимог може спричинити черговий масштабний страйк. «Ми порахували, що у нас у Львові пам'ятників і бюстів Леніну є декількасот. Я не знаю, чи є така велика потреба в тому», – зазначив Чорновіл.

 

Передовиця газети "Шахтар Червонограда" за 2 серпня 1990 року

 

Народний депутат Богдан Козярський, обраний до ВР УРСР від Червоноградського виборчого округу, в інтерв’ю газеті «За вільну Україну» теж звертав увагу на те, що знесення пам’ятника є волею місцевих мешканців, а діячі компартії перебувають в омані, коли стверджують, що це вандалізм якихось екстремістів чи фашистів. «Самообман заспокоює душу. Воно якось легше на серці, коли замовчується той факт, що демонтажу пам’ятника вимагали десятки тисяч трудівників Червонограда. Це важко усвідомлювати тим, хто сприймає Леніна як божество, хто і тепер молиться на нього. Але неможливо бути богом, коли люди не вірять... Я особисто не відчуваю ейфорії. Але я задоволений тим, що перестає бути богом людина, яка не має божих якостей», – коментував Козярський.

 

У вересні 1990 року депутатська комісія таки затвердила висновок стосовно демонтажу пам’ятника Леніну в Червонограді та інших містах Галичини. Голова комітету у питаннях законодавства і законності Олександр Коцюба заявив, що місцеві ради своїми рішеннями «грубо порушили закон, яким встановлено, що знесення, переміщення таких пам'ятників заборонено, а в особливих випадках проводиться лише з дозволу Ради Міністрів УРСР». 11 вересня ВР УРСР ухвалила постанову «Про порушення закону Української РСР про охорону і використання пам'яток історії та культури», у якій рекомендувала міським радам «переглянути незаконні рішення про знесення і переміщення пам'ятників В.І. Леніну».

 

Адресатом парламентської постанови була насамперед Львівська область, хоча на той час Леніни упали і в сусідніх регіонах. Відповідь зі Львова не забарилася: 14 вересня під Оперним театром демонтували і тамтешнього Леніна. За тиждень, 21 вересня, обласна рада також ухвалила й своє офіційне рішення стосовно постанови ВР УРСР: «1. Підтвердити правомочність рішень районних та міських рад про демонтаж пам’ятників Леніну. 2. Запропонувати Президії Верховної Ради УРСР розглянути доцільність подальшого знаходження на території України пам’ятників тоталітаризму».

 

Треба їх порахувать

 

Якщо ще в першій половині серпня 1990 року скидалося на те, що зносити Леніна спроможні хіба відчайдухи й «екстремісти», то ближче до осені процес «деленінізації» став направду масовим. Греблю прорвало, й сподівання комуністів залатати її комісіями, інспекціями, прокурорськими перевірками та загрозою карних справ – були вже марними.

 

За даними сайту Raining Lenins, першими руйнаторами пам’ятників Леніну були: Червоноград (1 серпня), Тернопіль (8 серпня), Коломия (17 серпня), Надвірна (28 серпня), Дрогобич (5 вересня) та Львів (14 вересня).

 

Важко відновити достеменну почерговість повалень, адже це потребує цільового дослідження й скрупульозної хронологізації, тому жоден подібний time-line не може вважатися достовірним. Для прикладу, монумент Леніна у Миколаєві (Львівська область) впав одним із перших, ще до «коломийського»: вже 15 серпня про цю подію широко писала газета «За вільну Україну» – втім, у інтернеті нема згадки про цей демонтаж, у тому числі й на згаданому вище веб-ресурсі. До речі, Миколаїв міг стати першопрохідцем у цій справі, адже міська рада ще 15 травня ухвалила рішення «перенести» монумент, надихнувшись прикладом латвійського Смілтене (11 квітня там уперше в СРСР демонтували Леніна за офіційним рішенням міської влади). Однак весняне рішення Миколаївської міськради «забуксувало» у бюрократичних тенетах через офіційні протести прокурора і, очевидно, недостатню рішучість локальних еліт. Червоноград перейнявся цією справою пізніше, але довів таки до кінця.

 

А, скажімо, пам’ятник Леніну в Бориславі демонтували 4 вересня.

 

Окрім того, у згаданій вище постанові Верховної Ради згадується ще й повалений вождь із Радехова. Втім, нам не вдалося встановити дату знесення пам’ятника.

 

Куди ж перенесли червоноградського Леніна?

 

Ясна річ, ніхто з ініціаторів «перенесення» пам’ятників не докладав особливих зусиль для того, щоб відновити ці монументи бодай і на околицях власних міст.

 

Газета «За вільну Україну» писала, що червоноградський монумент одразу після демонтажу перенесли до відкритого складу міського управління комунального господарства. У виконавчому ж комітеті Червоноградської міськради нині зазначають, що невдовзі після демонтажу монумент передали на баланс Львівської кераміко-скульптурної фабрики.

 

На місці пам’ятника Леніну тепер стоїть хрест.

 

 

10.08.2015