Цього тижня виповнюється 29 років від моменту, коли Гартмут Таутц розпачливо і з останніх сил продирався кукурудзами в бік свободи. Йому не вистачило якихось два десятки метрів. Якщо точніше, двадцять два.
Я дізнався про Гартмута Таутца кілька днів тому. Коли прогулюєшся празькою Кампою, не можеш просто так пройти повз тамтешній музей сучасного мистецтва. У дворі музею серед інших інсталяцій відразу вирізняєш роботу чеської арт-групи «Pode Bal» «Реконструкція трагедії й фарсу». Зображені об’єкти – лежача істота з непропорційно великою голою головою, струмені крові з голови, два карикатурні пси, що з них один якраз атакує голову лежачої істоти, два карикатурні типи в уніформах і зі зброєю, кукурудзяні стебла, теж карикатурні. Втім, замість епітета «карикатурні» я міг би вжити «мультикові», якось так.
Поруч із інсталяцією пояснювальна записка, з якої дізнаєшся про те, що трапилося 9 серпня 1986 року у прикордонній смузі між Чехословаччиною та Австрією в околицях Братислави. Гартмута Таутца, громадянина НДР, 1968 року народження, влада його країни позбавила можливості студіювати музику («з ідейно-політичних мотивів»), тож юнака очікувала служба в Народній армії. Він вирішив, що не переживе цього. Рятуючись від побору, Гартмут виїхав з НДР до братньої й не менш комуністичної Чехословаччини і запланував утечу з Братислави до Австрії. Він устиг зробити собі лазівку – здається, простими кусачками – в загородженнях із колючого дроту і вирватися в кукурудзяні поля, за якими починалася Вільна Європа. У цей час два чехословацькі прикордонники вийшли на його слід і спустили псів. Ті наздогнали втікача й напали на нього, кусаючи і роздираючи головним чином голову. Таутц стікав кров’ю, коли обидва прикордонники добігли до місця розправи. Проте рани Таутца несумісними з життям не були – йшлося тільки про невідкладність медичної допомоги. Взявши псів знову на повідки, прикордонники, замість терміново рятувати життя свого бранця, стали його допитувати (цікаво, як це звучало, якою мовою?) і прочісувати навколишні зарості на предмет спільників. Щойно через кілька годин уже непритомного Таутца передали до найближчого військового шпиталю, де він невдовзі помер від геморагічного шоку.
Як зазначається далі в поясненні, з приводу інциденту навіть не було відкрито кримінальної справи. (Додам від себе: можна підозрювати, що навпаки – прикордонників ще й було як-небудь відзначено й заохочено до подальшої вірної служби можливим підвищенням). Матері жертви лише з величезними труднощами вдалось отримати тіло, аби поховати його у себе в Маґдебурзі. Труну при цьому вже не відкривали.
Гартмутові Таутцу, повторю, було вісімнадцять. Його вбивцям-прикордонникам не набагато більше: старшому двадцять два, молодшому дев’ятнадцять. Можна сказати, що це була розправа двох майже дітей над іншою майже дитиною, двох своїх пацанів над чужим пацаном.
Сьогодні цим своїм пацанам відповідно 51 і 48 років. Один з них живе у Чехії, другий – симетрично – у Словаччині. Наскільки відомо, в жодного з них так і не виникло жодних неприємностей із законом. Слідчі органи і суди колишньої Чехословаччини виявляють послідовну, вперту й цілком недвозначну поблажливість щодо переважної більшості осіб, які причетні до тих чи інших злочинів комуністичного режиму. Якщо когось із таких зрідка й засудять «у зв’язку з діяннями без строку давності», то за цим радше якісь актуальні політичні чи просто групові розбірки, проте аж ніяк не втілена справедливість. Так, у Чехії зусиллями президента Гавела, інших колишніх дисидентів та громадянського суспільства було прийнято закони про люстрацію. Виконання ж цих законів – звідки ми це знаємо? – покладено на органи, де й досі панують «ті самі люди», тобто якщо не відкриті й задекларовані комуністи, то якісь їхні найближчі нащадки і продовжувачі.
Висновок для нас в Україні поки що такий: не ми одні. Є країни, що вважаються значно демократичнішими і, на відміну від нас, давно в ЄС, а тим часом їхнім, як і нашим, «беркутам» система всіма силами – і під час кандидування, й після вступу – допомагала й допомагає залишатися непокараними. Не треба брати з них прикладу. І ті, що розстрілювали Майдан, може, й не почуваються так упевнено, як їхні старші чехословацькі колеґи.
Статистика свідчить, що протягом усього комуністичного панування на західних, австрійському й німецькому, кордонах тодішньої Чехословаччини було вбито більш як триста (!) втікачів. І хтось же їх убивав! Але жоден (!) колишній чехословацький прикордонник ніколи не потрапив за ґрати, в найгіршому для себе разі бував змушений походити на допити. Звичайно, з неминучим гепі-ендом.
А Гартмут Таутц, який міг стати, наприклад, видатним музикантом, ось уже 29 років, як не живе. Хоч до Вільної Європи йому залишалося тільки 22 метри.
І якщо вже про відстані, то хочу нагадати. Відстань від Братислави до Відня становить навіть не 60 кілометрів. І ця відстань з кожним роком скорочується: невдовзі це буде одне Місто, єдина віденсько-братиславська агломерація. З головного вокзалу у Відні до братиславської Петжалки щогодини курсує щось на зразок приміської електрички. Вона заповнюється переважно молоддю. Переважно такою, що вже й забула про існування кордонів між країнами, не кажучи про політичні блоки й табори. Вони мандрують цілком вільно зі своїми наплечниками, радісні й легковажні. І вже наближаючись до словацької столиці, навряд чи звернуть якусь особливу увагу на непролазні кукурудзяні поля в її околицях.
Знимка Ніни Андрухович
07.08.2015