Ідеалом нашого національного життя є наша рідна всенаціональна Хата-Батьківщина. Тому й незвичайно важно, щоб усе Духовенство Єпархії якнайправильніше над тим працювало, щоб по нашим силам причинитися до здійснення цього ідеалу.
Передовсім треба здати собі справу з незвичайних труднощів, зовнішніх і внутрішніх, які стоять народові на перешкоді до того, та намітити дорогу, яка нас до того веде. Про зовнішні перешкоди не будемо говорити; не в нашій змозі усунути їх. Можемо тільки упросити ласку у Всевишнього Бога, в Якого руках доля народів, щоб справи повів так, як бажаємо. Навіть тоді, коли той дар із Неба молитвами отримаємо і на нього заслужимо вірним і совісним зберіганням Божих заповідей, знайдеться пребагато великих внутрішніх труднощів, які треба буде вже нам самим побороти, очевидно, не без помочі Божої благодаті.
Завдання українського народу буде в тому, щоб створити такі суспільно-християнські обставини, які запевнювали б громадянам правдиве і стале щастя та мали досить внутрішньої сили, щоб поборювати відосередні тенденції внутрішнього розкладу і успішно захищувати межі від зовнішніх ворогів. Такою могутньою та запевнюючою щастя всім громадянам організацією може бути Батьківщина тільки тоді, коли не буде цілістю, зложеною штучно з різних і різнородних частин, а подібним до моноліту організмом, себто тілом, оживленим одним духом, що з внутрішньої життєвої сили розвивається, доповнює внутрішні браки і з природи є здоровим, сильним, свідомим своїх цілей, не тільки матеріяльним, але й моральним тілом.
Очевидно, те, чим повинна бути всенаціональна Хата, може бути тільки ідеалом, який лиш частинно нарід може здійснити. Ніяка хата, навіть національна, не є в строгому значінні цього слова організмом, бо жадна держава не має внутрішнього одного життя, як це мусить мати кожний організм. Організм, твір природи, живе, розвивається і діє грою природних сил, що в ньому, і тільки в ньому, находяться. А організація є твором людських рук. Її мета: створення тіла, яке по змозі якнайближче було б подібне до творів природи — організмів. Щоб це порівняння і різницю пояснити, скажемо: організм - це живе тіло, живуче дерево, тощо; а організація - це статуя, будова, виконаний плян людського ума. Людська організація буде тим сильніша й тим краще відповідатиме наміченім її творцями меті, чим і оскільки, вживаючи сил природи та спираючись на природне життя поодиноких організмів, з яких людство складається, стане по змозі якнайподібнішою до природного організму. Бо така вже людська природа, що в ній силою природного права повстають поодинокі організми під діянням людської культури, себто праці людей над людською природою. Такі твори є якраз такими організаціями, такими близькими організмам, що в них ті два поняття майже затираються силою, сталістю тих організмів, природна сила, природне життя, на яке вони спираються.
Такою організацією-організмом є родина, утворена волею й умом людини, але утворена по силам природи і згідно з її законами. Такою організацією-організмом є громада, себто злука людей, що живуть в одній місцевости та зв'язані зі собою сусідством і спільнотою багатьох потреб і інтересів. Вона є твором людей, але так пристосованим до людської природи, до внутрішнього напряму її сил, її потреб, що є майже організмом. Звідси родина і громада є, сказати б, протоплазмами, первісними клітинами, з яких складається людська суспільність. Обі ці організації будуть тим сильніші та тривкіші, чим більше будуть уважувати природу та її закони.
Дальшими організаціями, що вже дальше відходять від первовзору-організму, — то всі спільноти, товариства, об'єднання, кооперативи, професійні спілки, що утворені волею людей для оборони, або розвою якихось спільних дібр чи потреб. Їх сила і тривкість буде в тому, оскільки вони більше, або менше відповідатимуть людській природі, її потребам, її природним змаганням і, очевидно, оскільки діяння людського ума буде правильніше та мудріше. Такою організацією-організмом, ще більше відбігаючим від первовзору, але все-таки ще спертим на природні сили, можуть бути і держави, але легше ті малі держави, зложені з небагатьох, а зі собою зв'язаних сильними зв'язками солідарности громад, яких в одно лучить багато життєвих дібр і потреб. Мудрість, з якою побудована така організація, може з неї робити такий твір, що має життєву силу правдивого організму.
Чим більша кількість людей, з яких має складатися організація національного життя, чим більше умів, які мають працювати над тією організацією, чим загальніше приняті ними засади тієї організації, чим у всіх, що до неї належать, більше спільних переконань, спільних потреб, спільних традицій, почуття солідарности і багатьох інших ще державних прикмет і чеснот, тим більше має така людська організація внутрішньої сили, що з неї робить щось немов організм.
Маючи приступити, як Бог дасть, до будови нашого національного моноліту, треба нам приступати до такого важного діла зоруженими в достатнє знання і всі потрібні прикмети. Треба і нашому народові, а хоч би тільки нашим вірним, передавати потрібні знання і виховувати його в усіх тих громадянських чеснотах, від яких залежить вартість цілої громадянської праці людини. Положення виглядає таке, що Боже Провидіння дасть українському народові виконати його природне право — вибрати собі й установити форму управи своєї Рідної Хати, тому треба нам над ним так працювати, щоб того свого права ужив він мудро і по-християнськи. На те треба і нам самим ясно з'ясовувати собі всі християнські принципи, що відносяться до суверенного проводу. Пригадуємо їх тут тільки в ядерному скороченні, щоб обширнішим представленням не ослабити синтетичного образу справи.
Провідна влада походить від Бога, бо вона є природною консеквенцією людської природи і суспільного життя людини. Кажемо, що власть походить від Бога, від Котрого походить і природа, і її природні змагання, і потреби. Та власть лежить у природі народу, себто цілого народу, а не якоїсь поодинокої людини. Немає ніякої причини, чому один чоловік, або кількох чи більше їх могли б бути провідниками і іншим, собі рівним, наказувати. Нарід може вибрати собі того чи тих, кому дає таку провідну власть, яку хоче, себто є природним правом народу встановити собі форму провідної влади, вибрати поміж різними формами — монархічною, олігархічною чи демократичною — задержуючи собі ту участь у провідній части, яку може виконувати виборами, себто голосуваннями, а в деяких важніших справах т. зв. плебісцитами чи референдумами. Та керівна влада має за мету служити публичному добру, зберігати й боронити природної і правильної свободи громадян, родин і всіх стоваришень, фахових товариств, чи синдикатів, чи кооператив, чи всіх тих угрупувань людей, які відповідають потребам людини і її свободі лучитися з іншими у виконуванні своїх прав і обов'язків. Для збереження природної і правильної свободи громадян керівна влада встановляє справедливі закони, непротивні Божому праву і загальному добру, та безстороннє і незалежне судівництво, яке пристосовує загальні закони до поодиноких випадків і розмежовує взаємні права й обов'язки громадян.
Провідна влада обов'язана сповняти християнські обов'язки влади супроти Всевишнього Бога, тому мусить у житті пристосовувати принцип Божого Об'явлення і помагати всім громадянам у виконуванні Божого культу, якого домагається Боже Об'явлення. Супроти неправдивих релігійних доктрин і неопертих на правді Божого Об'явлення культів провідна влада може запевнювати всім громадянам ту цивільну свободу, яку з природи має кожна людина: не бути змушуваною до ніяких зовнішніх виявів внутрішніх переконань, яких не має, і свободу виконувати той культ релігійний, який уважає за свій, оскільки в тому культі ніщо не противиться природній моралі.
У тій цивільній толеранції супроти всіх вірувань і культів влада не має входити у внутрішній зміст тих вірувань, не апробує їх, а тільки запевнює громадянам у практиці цивільну свободу. Христовій Церкві, основаній самим Богом Ісусом Христом, влада обовязана запевнювати повну свободу виконування її Божого післанництва і проповідання слова Божого Об'явлення.
Ті християнські принципи, що відносяться до верховної влади, є гейби в зародку висказані самим Христом Спасителем. «Знаєте, що князі народів (поган) панують над ними і вельможі їх тиснуть. Не так буде між вами, а хто хоче між вами бути великим, нехай буде слугою, а хто хоче між вами бути першим, нехай буде рабом. Бо Син Чоловічий не прийшов, щоб Йому служити, але щоб послужити й душу Свою дати за спасення многих» (Мт. 20, 26-28).
Але крім цих загальних християнських принципів в розбудові Батьківщини треба ще багатьох, трудних, може, до зроблення дослідів над питанням, яка форма правління найбільше відповідає українському народові з уваги на теперішню хвилину і теперішні його прикмети та недостатки, або до якого ступеня треба йому радити задержувати для себе якусь участь у проводі, якою може не зуміє відповідно орудувати для власного свого добра. Бо демократія і свобода, і навіть далеко йдуча участь усього народу в виконуванні керівної власти може йому запевнювати мир, добробут і щастя, але коли в виконуванні цієї свободи і прав нарід мав би йти за фальшивими гаслами революції чи соціялізму, як, обманений ложними надіями, домагався б пересадної свободи без уваження тих основних законів, на які спирається кожен громадський порядок, то безпосереднім наслідком так зрозумілої свободи чи демократії мусіла б бути анархія, а вслід за нею неволя, нужда і руїна.
Щоб усі ці речі як слід собі з'ясовувати і давати мудрі ради свому народові, треба Духовенству передовсім пізнавати і самостійною працею досліджувати мало досі ще в світовій науці обговорювані питання про будівництво проводу й організацію всіх загальних виборів і голосувань. Бо великий нарід — це не пісок одиниць, себто не те, чим уявляв собі його такий Руссо, а за ним французька революція і, дальше, цілий європейський демократизм і лібералізм. Великий нарід — це цілість дуже зложена злукою прерізних природних угрупувань людей. Одні спираються на спільність праці, потреб, прав чи на сусідство хат і домівок, спільність фахових інтересів, учених тіл, різних теорій і наук, синдикатів робітників і хлібодавців, пролетарів і людей посідаючих що-небудь, — одним словом, є цілістю, зложеною з найрізнородніших спільнот, спертих на різні сторінки людської природи і суспільного життя. Треба неначе з люпою приглядатись усім тим угрупуванням, щоб у них, чи попри них, чи над ними організувати життя.
Духовенство і в своїй душпастирській праці і поза нею, для богословських чи соціологічних студій, повинно зблизька приглядатися народним масам і досліджувати життя, прикмети і браки народу, бачити зблизька, як цей нарід буває жертвою не тільки біди тяжких праць, але крім цього великих небезпек і обманчивих надій. У всіх тих положеннях повинно Духовенство з любов'ю служити народові науками, радами й потіхами. Такий обов'язок світських священиків і монахів! Досліджування народного життя повинно бути джерелом правильного осуду і про те, що тому народові треба в суспільному житті і політиці, себто які суспільні інституції, які форми влади, які закони найкраще відповідають його потребам.
Очевидно, не кожен священик може віддаватися таким студіям, але немало осягнемо, коли бодай деякі з нас науковою працею, а хоч би тільки щирим інтересом і таким досліджуванням, яке приступне кожному, будуть або дійсними спеціалістами в тих усіх науках соціологічних і політичних, або будуть у них бодай визнаватися. Праця, до якої Собор запрошує Духовенство, не легка, бо поза загальними християнськими засадами, що відносяться до влади, наша наука не досліджує, ба, навіть ще й не знає, багатьох питань, що відносяться до будівництва Батьківщини, а можна сказати, що й загальна світова наука ті питання досі ще занедбує. Занедбує їх тому, що находиться від дуже давна, бо від кінця XVIII ст. під суґестією соціологічних і філософічних теорій французької революції. В протиставленні до їх індивідуалізму і лібералізму перекинулись інші дослідники до соціалізму і державного тоталізму. Як наука, так і держави з одної крайности перекинулись у другу, може в дечому й тому, що посередній терен поміж двома крайностями не був досить наукою перестудіований.
Старий монархічний режим, у якому були збережені давні ще, середньовічні інституції, в якому було, безперечно, багато надужить, але й багато здорових ще і життєздатних традицій, підкопала й повалила французька революція, оперта на принципі крайнього індивідуалізму і крайнього лібералізму. Головний представник тих теорій, Руссо уявляв собі людську суспільність чи людство як масу одиниць, зв'язаних з цілістю тільки своєю волею (соціяльний контракт). Людство і кожна його частина в його очах не мала нічого органічного, була неначе купою піску, в якій кожне зеренце незалежне, незлучене органічно з іншими. Та теорія мусіла довести до хаосу, а передовсім довела до того поняття, що авторитет — це ніщо інше, як сума числа і природних сил. Така матеріялістична доктрина про всякий авторитет у державі спирає його все на брутальну силу маси і більшости. Одиницю до неслуху і піддання може склонити тільки матеріяльна сила більшости. Таким робом матеріалізм перейшов із сфери космологічної на соціологію і політику. Після усунення Бога і Його закону, на що ж можна було сперти державну вдасть, як не на всемогучість множества і на тих, що в імені тієї більшости говорили з тою перевагою, яку дає сила?!
Тим-то із крайнього індивідуалізму переходиться до всемогучости держави, яку проповідає соціялізм. В практиці також, нічим необмежена свобода одиниці мусить довести до такого хаосу, з якого людей може вивести тільки автократизм всемогучої держави. Так із лібералізму й індивідуалізму люди переходять до держави, що вважає себе за компетентну входити в усі найменші подробиці життя одиниць, хоче все нормувати, все бере в руки і одиницям не лишає вже ніякої свободи (тоталізм, етатизм). Ми всі були свідками в усіх європейських державах того банкротства крайнього індивідуалізму і лібералізму парляментарного устрою. Парляменти, зложені з представників цілого народу на підставі безпосередніх вироків, як були нежиттєздатним органом, так і були підкресленням непридатности індивідуалістичних теорій до державної організації. З них ми перейшли просто у соціялістичну державу з монархічною, аристократичною чи демократичною формою, яку принимає держава, в якій владу має диктатор і партія чи монопартія (Сталін).
Характеристичне при цих революціях те, що майже зовсім затираються форми державного і суспільного ладу, передані ще старинним світом. При кожній з тих форм правління, які розрізняє Аристотель, (Політика, кн. III, гл. 5, § 2), себто при монархії, олігархії чи демократії, державна влада може вважати себе за всемогучу і допроваджувати одиниці до цілковитої неволі, або одиницям залишати свободу, що доходить і до крайности. Тому при помішанні тих трьох форм ми бачили демократичні й олігархічні монархії, монархічні й олігархічні демократії, або монархічні й демократичні олігархії. Або, іншими словами, в питаннях про управу держави вже не йде про те, чи формально держава є монархією чи республикою, але про те, чи в ній є збережена слушна міра поміж правами і свободою одиниць та правами і властю держави. Воно, зрештою, виходить на те саме, і розділ Аристотеля не тратить свого значення, бо все-таки в добре зорганізованій державі власть держить і виконує, за приписами чеснот, одна людина — монарх; або її виконують найкращі в народі, знову ж за приписами чесноти, — це влада аристократії чи олігархії; або вона так розложена, що всі громадяни мають якусь участь у державній власти — це устрій демократичний. В ньому осягається те, що всі цінять і люблять порядок, виконуючи свої права, очевидно, також за приписами чесноти.
Ця вимога, з природи речі конечна, щоб усі «власть імущі» виконували її тільки за приписами чесноти, є найтрудніша до виконання. Досвід Європи, може, від віків навчив нас, що незвичайно трудно знайти одного — монарха, який не ставав би бодай часом тираном і все поступав би по чесноті, «служив би» за приписами Євангелія. Оскільки осягнути трудніше те, щоб усі громадяни виконували участь у державній власти за приписами чесноти. Хоч та участь буде обмежена тільки до загального голосування і до принципу виборчих урядів аж до найвищого, скільки ж то треба загальних у всіх громадян чеснот на те, щоб власть була виконувана тільки за приписами чесноти! З цього походить, що форма демократична приступна до найзагальніших спокус.
Тому при несправедливій владі, без чесноти, чим більше є в ній єдности, тим більше народові шкодить. Тиранія більш небезпечна, ніж зіпсута аристократія, або олігархія, а ця знову гірша і небезпечніша від демократії. З усіх лихих організацій влади зла демократія, яку називають загально демагогією, ще найменше шкідлива, а зіпсута монархія, що її називають тиранією, найбільше шкідлива. Причина цього ясна, бо в демагогії, коли множество убогих переслідує багатіших і гнете їх силою числа, і метою такого поступування є бодай добро більшого числа. А коли олігархія робить те саме, робить його для меншого числа, а тиранія робить те саме для добра тільки одного. Це все є тільки поясненням християнського принципу, що власть обов'язує до служби. Хто має власть, мусить дбати про добро тих, кому служить; дбати про своє добро перед добром загалу— це надужиття кожної влади.
Зі сказаного випливає, що чим більше громадян має участь у власти і чим більша та участь, тим більше треба, щоб ті громадяни були праведними, себто мали моральне виховання, переповнене євангельськими принципами. Лев XIII пригадував цю правду американським єпископам (Енцикл. «Longinqua» 6.1.1895): «Якщо йде про громадський порядок — то це правда очевидна і всіми признана, що особливішим способом у демократичних державах, якою є ваша держава, незвичайно важна річ, щоб громадяни були чесні й обичайні. Коли праведність і справедливість у свобідного народу не є в пошанівку, коли не пригадується народові і часто і дбайливо зберігання приписів Євангелія, сама свобода може бути великою небезпекою. Тому всі члени вашого духовенства, що працюють над поучуванням народу, нехай ясно говорять про обов'язки громадян, так, щоб переконати уми і переняти їх тією правдою, що лояльність, безінтересовність і чесність є конечно потрібні в усіх функціях громадського життя.
Бо дійсно те, що недозволене в приватному житті, не є дозволене і в публичному житті». А в слові до французьких робітників-паломників Св. Отець казав: «Якщо ваша демократія буде християнська, вона запевнить батьківщині мир, добробут і щастя. А навпаки, коли віддасться революції та соціялізмові, коли, обманена шаленими ілюзіями, кинеться на ревіндикації, що нищать основні закони, на які спирається кожен громадський порядок, наслідком такої демократії для самих робітників буде неволя, нужда і руїна».
Можна зробити ще й ту заввагу, що коли олігархія спирається на одну партію, або на один народ, спокуса надуживати власти для гноблення іншої партій чи національностей є більша. Чесноти громадян, що беруть участь у власти, мусять бути тим більші, чим більше партійність і національний шовінізм засліплюють чоловіка супроти прав противників.
II
З того всього, що сказане, виходить ясно, яка це велика роля Церкви і Духовенства для загального ладу. Від виховної сили Церкви якомусь краю чи народі, від напружености виховної праці духовенства над молоддю та в проповіданні Євангелія і пояснюванні християнських чеснот у великій мірі залежить могутність батьківщини. Бо від тієї праці залежать громадянські чесноти громадян. Бо хоч моральність Євангелія є одна й та сама і в приватному і в громадському житті, то все ж є чесноти і прикмети, що особливішим способом мають важне значення у сповненні громадянських обов'язків і у впливі одних на других, який більше проявляється в публичному, ніж у приватному житті. У правилах предкладаємо А.-Єпархіяльному Соборові цілу низку таких чеснот. Всі вони є пристосуванням принципів справедливости і любови ближнього. Цими двома чеснотами мусить громадянин, беручи участь у провідництві, відзначатися понад громадянином, що не виходить із границь приватного життя. До правильного орудування хоч би найменшої частини власти треба тих чеснот, яких вимагаємо від тих, що мають у руках провід. Це чесноти монархів і провідників.
У великій державі участь громадян у власти невелика, — обмежена до виборів і голосування, все ж нераз трудно у загалу громадян про таку горінь думки і серця, щоб кожен розумів і обминав усі загальні потреби. Люди бувають цілком несвідомі потреби чи браків тих прикмет. Деякі громадяни Америки, противні демократичному ладові держави (а такими аристократами в Америці є вже рідкі нащадки тих емігрантів з Європи, що перші прибули до Америки, або що там осіли перед століттям, або двома), склали колись цікаву анкету, якої метою було переконатися про інтелектуальний і моральний розвій громадян, покликаних конституцією до голосування і виборів. Та анкета мала доказати, що дуже велике число тих громадян має про державну конституцію і адміністрацію держави поняття не більш розвинені, ніж у 10-літніх дітей.
Поза Церквою є ще інституції, що є добрими школами громадянських чеснот. Тими інституціями є родина, громада та добровільні стоваришення і спільноти людей. Вони є знаменитими школами громадянських чеснот, бо вони є тими органічними клітинами, з яких складається всенаціональний організм. Але такою школою можуть вони бути тільки тоді, коли користуються повною свободою і мають якісь вироблені традиції, які їх членам накладають громадянські обов'язки, вимагаючи від членів чеснот і прикмет громадян. Родина буває в деяких країнах спільнотою, що обнимає не тільки батьків і дітей, але й цілі роди. Під батьківською властю голови родини остають не тільки його діти, нераз аж до смерти, але й брати і рідняки, що тримаються спільноти роду чи кляну за забезпечення різних у житті інтересів і потреб. Така родина є малою суспільністю. Може мати, мусить вона мати свої традиції, закони, звичаї, вироблені практикою довгих століть. Така родина була первісним зародком, з якого з часом повстали держави, бо такі родини природно, самим устроєм є давніші від держави, логічно попереджують державу. В деяких околицях Франції мають бути родини селян, що походять ще з часів Карла Великого, себто мають за собою одинадцять століть організації та традиції.
В країнах, де держава повстала сама з гри і розвою природних сил суспільства, себто де її початок не є перемога і здобуття краю через інвазію чужинців, держава повстає так, що первісна клітина суспільного життя, найпростіший елемент родини, батьки і діти, лучиться у весь організм родових спільнот, або громад. Коли громада має повну свободу, себто коли держава лишає людям ту свободу, якої вимагає сама природа завідувати своїм добром, виховувати своїх дітей і дбати про всі спільні справи живучих разом людей громади, може ставати знаменитою школою громадянських чеснот. Кожний найменше освічений, найменше здібна людина може легко дійти до поняття відповідальності за те поступування, що відноситься до добра всіх у громаді, та до дбайливости про те добро. У громадському житті пізнає кожний, як це важна справа справедливість, чесність в орудуванні спільним грошем, ощадність у видатках громади, відповідальність за голосування, котрим вибирається чи війта чи громадську старшину, яка це важна прикмета — та цивільна відвага, яка велить щиро свою гадку сказати, коли йде про загальне добро, або співгромадян остерегти, напімнути, а коли треба, то й скартати. Кожен учиться оцінювати авторитет, якого частина в ньому самому, послух для того авторитету, обов’язковість, тощо. Одним словом, усі цивільні чесноти в тому масштабі, в якому показуються в громадському житті, є образом того, чим ті самі прикмети повинні бути в державному житті.
Тому в устрою Батьківщини, мабуть, найважнішою справою буде: запевнити громадам якнайбільшу свободу. Чи лучити громади у більші спільноти, волости — це питання, на яке можна відповісти тільки на основі дуже дбайливих дослідів громад і їх життя. Громада, майже так як родина чи роди, є спільнотою примітивнішою від держави, повсталою перед нею, бо відповідає природному прямуванню людей, що разом на якійсь території живуть, щоб упорядковувати спільні свої справи.
Ще є і третя школа громадянських чеснот і третій рід більших ще цивільних спільнот, які неначе автоматично, себто з природи, видає зі себе людство. Люди мають природну потребу лучитися зі собою для осягнення тих цілей життя, яких одиниці, лишеній самій собі, трудно осягнути, в яких і громади не можуть нічого зробити. З самої природи людство подібне до ріллі, що видає зі себе цілу фльору різних добровільних спільнот, які служать прерізним потребам і бажанням одиниць. Та фльора відповідає природі людей, тому і в кожному народі вона трохи відмінна: часом буйна і пишна як фльора тропічних країв, часом скупа і марна як у північних краях. Не можна не признати, що людина мусить мати свободу лучитися з іншими в усіх справах, у яких має право поступити самому. Що людині вільно робити в приватному житті, в тому вільно їй лучитися в спільноту з іншими. Провідна влада мусить тієї свободи боронити, давати їй напрям, помагати їй і причинятися культурою ріллі до кращої продукції тієї фльори стоваришень і спільнот. Немає сторінки людського життя і немає людської потреби, яка не могла б стати предметом якогось товариства. Ті товариства мають різні назви. Синдикатами називаються товариства, заключені для правної оборони і процесів. Тому в синдикати лучаться робітники, щоб здобути свої права від патронів, а здобувають їх не тільки дорогою легальною, але й дорогою революції. Тому синдикалізмом називається також система революційних організацій робітників.
Усі ті прерізні товариства і спільноти родяться з добровільної ініціятиви одиниць. Людина є єством суспільним (- зоон політікон -), як каже Аристотель, себто має природний інстинкт, що каже йому шукати подібних до нього людей. У тих спільнотах чоловік шукає заспокоєння потреб, яких не заспокоює ні родина, ні держава. Вони запевнюють чоловікові взаємну поміч, раду, спільність у змаганні праці, вони повстають поза діланням державної влади і мають свою самоуправу, власну організацію, яка тим сильніша і здоровіша, чим більше пристосовується до природи. Вони є під наглядом держави, держава регулює їх взаємні відносини, перестерігає перед незаконними злуками, або перед незаконним поступуванням існуючих злук і лучить їх усіх опікою, наглядом і проводом у свою єдність. Тому вони не тільки не є противні меті державного життя, але навпаки, помагають у її осягненні. Вони такі різнородні, як різні бувають цілі, задля яких люди збираються в товариства. Є, чи можуть і повинні бути, спільноти рільничі, промислові, торговельні, наукові, літературні, мистецькі, кооперативи і синдикати різних фахів і працівників. Крім тих усіх спільнот людської суспільности, що мають природне право до свободи, сама верховна влада накидає силою суспільности цілий провідний апарат. З розділом власти на більші і менші відділи: райони, повіти, области тощо, які всі тим краще сповняють своє завдання, чим більше під проводом центральної влади шанують права свобідних суспільних одиниць і помагають їм до осягнення їх законних і правильних цілей. Організація наближується до організму тим, що всі колеса і колісцятка, з яких складається суспільне життя народу, уміє мудро провадити, не нарушуючи нічим їхньої природної свободи і допомагаючи їм успішно в осягненні того, на що їх сили не вистачають.
Чи до правильного ділання такої зложеної машини, якою є життя великого народу, треба якихось провідників, які уміли б і могли б вести батьківщину, задержуючи в своїх руках провід і вплив на загал, і як можуть чи повинні бути вибирані чи вишукувані ті провідники, в цих питаннях різняться поміж собою прихильники систем: монархічної, олігархічної і демократичної. Ролю висувати на перший плян і віддавати провід одиницям, які вважає за найвідповідніші, може мати або монарх, або партія чи монопартія, або станова олігархія чи аристократія, чи вкінці те, що в демократіях становить загальні вибори, або публична опінія.
Залежить від дуже багатьох природних прикмет чи хиб якогось народу і від історичного його розвою, від традиції, яким способом у тому народі одиниці доходять до проводу. І в тому, може, лежать найбільші труднощі всенародного будівництва. Коли всі засади Євангелія є в народі загальноприняті, коли бодай велика більшість громадян живе християнським життям і поступає по велінні християнських чеснот, і коли нарід своїм життям і молитвою заслугує на благословенство і поміч Неба, коли в народі Церква свобідно виконує Богом дане післанництво, себто проповідає Євангеліє і освячує нарід та за нього молиться, ті труднощі, що зв'язані з верховним проводом, розв'язуються мирно і, за Божою ласкою, корисно для загального життя. Але коли тих умовин немає, а тому немає і Божого благословенства, на поверхню суспільного життя висуваються одиниці нездібні на провідників, які тим самим приносять радше шкоду, ніж хосен, бо замість дбати про загальне добро, вони шукають тільки заспокоєння свого власного самолюбства, себто понад загальне добро ставлять своє власне добро. І тоді мусять впровадити в будову хати безконечні непорядки. А що не можуть до того самолюбства признатися, мусять свій провід сперти на обман, на брехню, на публичну „опінію загалу", яку самі через пресу викликують і обробляють, а не принимають як об'єктивний, від них незалежний факт. Тоді розумом досліджувані і представлювані потреби поодиноких фахових груп людей заступають нераз цілком на обмані оперті гасла, що домагаються не свободи, а сваволі, не братерства, а поневолення братів, не рівности, а переваги слабших і менше здібних, а систему такого хаосу, що веде до конечного рабства, прикривають прекрасними гаслами: свободи, братерства і рівности. І розвагу заступають демагогічними кличами, волю заступають пристрастю, пристрасть доводять до шалу, усяке право заступають силою, зі своїх примх роблять обов'язкові для всіх закони, оборонців права і справедливости представляють фанатиками. Ніякої об'єктивної критики не зносять, проповідь Євангелія стає для них небезпекою, свобода слуг Божих нездійснимою претенсією. Замість давати народові мудрий провід, що здійснює мету загального добробуту і щастя, вводять у суспільне життя роздори, домашні війни, нічим необмежену партійність і відзначаються шаленою захланністю на гріш, безсоромним хабарництвом, легковаженням людської одиниці, безнастанним топтанням усяких її прав, безмірним хотінням у все мішатися, все по своїй фантазії порядкувати, крайньою нетерпимістю навіть супроти братів — і незрозумілою ненавистю до всіх, що їх противниками називають. Бога відрікаються, Церкви не признають; моральністю для них самоволя, законом для них безправство.
Для якого ступеня український нарід потрапить, коли Бог йому дасть рішати про свою долю, уникнути всіх тих небезпек і дати українській суверенності такі форми, які запевнюють свободу громадян і ненарушимість національних границь Батьківщини, та викинути всі небезпеки в тій праці, покаже щойно майбутнє. Ми, себто Духовенство Галицької Области, мусимо виконати свій обов'язок і старатися всіми силами причинитися і молитвою, і радою, і, оскільки приймуть наші брати нашу співпрацю, ділами помагати їм у праці, на яку не є приготовані. Двадцять літ большевицького режиму знищило безліч елементів, може конечне потрібних до розбудови Батьківщини, і на організм народу витиснуло п'ятно неволі, з якого не легко буде Українцям духово отрястися.
Щоб по змозі всесторонньо з'ясувати собі труднощі, які матимуть ті, що будуть працювати над будовою, треба розглянути всі неначе конституційні елементи єдности, або розглянути всі доосередні і відосередні сили. Цими дослідами дійдемо до якогось бодай знання тих природних сил, які запевнять рідну майбутність, і тих сил руїнних, які будуть її великою небезпекою.
На чому ж опреться єдність хати? На національній єдности. Український нарід є одним народом, дехто схоче навіть сказати — одним організмом, тому й належиться йому стати і суцільним національним твором. Але йде про те, щоб заналізувати поодинокі елементи, з яких національність складається, і сили, як її розбивають. Що ж робить якесь число людей одним народом? Передовсім мова. Всі, що по-українськи говорять, або що вважають українську мову за рідну, будуть становити український нарід. Безперечно, єдність мови є зв’яззю, що лучить людей, але не все лучить їх у народи. Знаємо народи між собою дуже різні і собі взаємно ворожі, які вживають одної і тої самої мови: у Великій Британії — Англійці, Шкоти, Ірляндці. До цього ж англійські домінії і З'єдинені Держави Північної Америки. Всі ті країни вживають англійської мови і, може з виїмком Ірляндії, в останньому десятилітті всі вважають її за свою мову. Знаємо і народи, які вживають різних мов, а однак є дуже сильно побудованими національними і державними організаціями-організмами, як Швайцарія. Історія з'єдинення в одну державу різних держав Німеччини і відмін німецької національности, як і історія з'єдинення Італії в один нарід і державу, вказує, як одна мова через два століття може не бути достатньою причиною до з'єдинення в одну цілість тих, що нею говорять.
Крім мови, конституційним елементом національности буде, може, та стихійна, мало свідома воля всіх одиниць злучитися в одну організацію. Та воля є доказом тих різних прикмет чи характерів народу, які інстинктовно пхають його до хотіння бути одним. Скільки такого хотіння в українському народі, досить трудно сказати. Треба б у відповіді на це питання стерегтись судження інших по собі самим. Гарячий патріот має не тільки тієї природної стихійної, але й свідомої волі стільки, що самий інстинкт веде його до думання, що так само розположені будуть усі Українці.
Змагань виробити таку волю, або освідомити в інстинкті дрімучу волю зроблено в останніх поколіннях у нас багато. У праці над народом було багато патріотизму. Об'єктивних дослідів незвичайно мало, щоб не сказати, що цілком їх не було. Здається без пересади, ніхто у нас із соціологів, політиків, етнографів не приглядався з люпою народній психіці в одиницях і масах.
Ніхто навіть не зробив поважних наукових дослідів над таким явищем, що можна його назвати глибокою раною чи язвою, яким є москвофільство. Без тих дослідів, на основі поверховних тільки обсервацій можна сказати, що свідомість української національности повстає під впливом праці патріотів так легко і скоро, що треба б думати, що вона є виявом чогось, що глибоко лежить у психіці народу. Хоч з другого боку почуття і пізнання ворожих сил, що хотять нарід нищити, до деякої міри можуть заступати ту психічну глибінь.
Яке буде положення на Великій Україні, тепер, після 20-ти літ большевизму, годі сказати. Дуже можливо, що самостійництво буде ще зближене до федерації з Росією. Хто дивився з увагою на те, як те самостійництво трудно приймалося навіть в інтелігенції, як Центральна Рада довго не могла прийти до думки самостійности, той буде побоюватися, що від Полтави минули за довгі літа, щоби відразу можна було стерти їх пятно. Інстинкт національности та стихійна воля народу появилася, може, в повстанні проти гетьмана, але хоч той рух видавався прямо звернений проти думки федерації і прикмета самостійництва лишилася зовнішньою характеристикою У. Н. Р., то історія тих часів і тих рухів занадто нова, а спеціяльно соціологічно-психологічні досліди занадто занедбані, щоб можна було сказати, що повстання проти гетьмана було виявом глибокої волі мати свою державу. Хіба назветься, з деякими публіцистами, стихійне хотіння мати свою державу «ірраціональним», і так назветься повстання, бо мусіло бути в повній мірі ірраціональним, коли в такому короткому часі довело до руїни своєї держави.
Чи під больщевицьким режимом не змоглися, може ще сильніші від напряму федерації елементи розкладу навіть поміж тими людьми, що найщиріше хотять бути самостійниками, це покаже щойно майбутнє. На жаль, навіть з поверховної обсервації нашого національного життя конечно доходиться до висновків, що є в душі Українця глибока й сильна воля мати свою державу, так попри ту волю знайдеться, може, рівно сильна і глибока воля, щоб та держава була конечно такою, якою хоче її мати чи партія, чи кліка, чи група, чи навіть одиниця. Бо як же пояснити те фатальне ділення поміж собою, ті спори, роздори, сварні, ту партійність, яка нищить кожну національну справу?! Як пояснити психіку таких численних гарячих патріотів, яких праця, має визначний руїнний характер?! Чи перевагу візьмуть елементи позитивні, чи негативні?
Це в частині пізнаємо, коли побачимо, чи Україна потрапить вже не з'єдинитися на релігійному полі, але чи потрапить виректися чисто московської, а навіть большевицької нетерпимості, що рідного брата зненавидить, коли тільки він у справах релігії інакше думає, ніж ми. Нетерпимість супроти гетеродоксів, поняття ортодоксії як ненависти, як спротиву буває у нас, на жаль, таким частим симптомом, що можна поважно побоюватись за майбутність України; релігійні роздори не то, що не злагодять національних сварів, а, може, зроблять їх ще прикрішими і глибшими. Хоч, теоретично, видавалося б, що ще ніколи не було поєднання на релігійному полі таке легке, як є тепер.
ІІІ
Що Церква чи Церкви відіграватимуть важну ролю в будівництві Батьківщини, про це не можна сумніватися. В християнських народах немає більше виховної сили, ніж сила Церкви. Вона то виховує народи, вона вщіплює вже в душу дитини ті християнські чесноти, які зроблять із неї доброго патріота і мудрого громадянина. Очевидно, робить це передовсім родина. Але й батьки-християни, виховуючи дітей, роблять це під проводом і за вказівками Церкви. Вона то, проповідуючи Євангеліє, безнастанно пригадує батькам їх обов'язки і різні сторінки їх праці супроти дітей. Та праця батьків і Церкви безконечно важка, вона вимагає довгих змагань, безлічі жертв прикладу цілого життя, безнастанної дбайливості і чуйної уваги на всякі прояви життя дитини. Заки дитина виросте на громадянина, свідомого усіх своїх обов’язків, супроти Бога, родини, ближніх і Батьківщини, заки з дитини зробиться повнолітній, повноправний і повноумний чи повномудрий громадянин, треба безмірної праці. Скільки ж її треба до того, щоб виховати цілу суспільність, увесь нарід?! Заки весь нарід перейметься наукою Євангелія і кожна одиниця в народі буде таким повноправним і повноумним громадянином, треба праці Церкви і родини через довгі століття. Культура, плекання тих овочів, якими є людські одиниці, є така, що тільки у виїмкових і рідких випадках удається виплекати яблуко цілком здорове і шляхотне. Навіть при старанній культурі, при оброблюванні землі за всіми приписами огородничого мистецтва кожне яблуко є трохи зігниле і треба без кінця зусиль на те, щоб дійти до малого числа здорових і гарних овочів. І це цілком природне, бо в кожній деревині і в кожному овочі є щось із тієї їді, що в народах складається на елементи розкладу, щось із того, що веде народи і держави у руїну.
А все-таки, праця Церкви, хоч трудна, та не безуспішна. Коли Христова Церква і проповідь Євангелія поєднує і найзавзятіших ворогів та спричинює, що люди, які живуть у різних, від себе далеко віддалених країнах, у найбільше противних собі підсоннях, а ще додам — віддалених від себе на довгі століття, так єднає, що робить їх братами, ближчими, щирішими, щиро себе взаємно люблячими братами, — чого ж не зможе доконати супроти людей, що до одного народу належать і хочуть бути одним! Кожної днини у християнстві досвідчуємо ту силу Євангелія. Вона спричинює, що, читаючи напр. писання людей з V—VI ст., що жили в Єгипті, в глибокій, недоступній пустині, відразу, від першого речення пізнаємо в них рідних і близьких нам братів. Церква найбільшого багача і найбіднішого жебрака, могутнього царя і малого жовніра так лучить в одно, що на них здійснюється та воля Христа Спасителя, що прийшов Божих дітей, роз'єднаних і розкинених, зібрати в одно (Йо. 11, 52). Того єднального впливу Євангелія повинен і український нарід досвідчити в цій такій важній добі своєї історії, в якій треба йому єдности, як ще ніколи передше.
Український нарід через довгі століття належав до різних держав, був розділений різними культурами. Бог дав йому землю, що лежить на пограниччі двох культур взаємно собі противних, майже собі ворожих: східньої і західньої. А що належать і до різних віросповідань, можна б поважно побоюватися, що й Церква не зможе супроти тих роздорів виявити в українському народі своєї єднальної і примирної сили, сповнити свого післанництва.
Треба нам також признати, що деякі симптоми роз'єднання, які спостерігаємо в усіх віросповіданнях і Церквах, до яких Українці належать, кажуть боятися, що відосередні сили, сили роздору і роз'єднання, можуть показатися і в релігійному житті більшими і сильнішими, ніж доосередні, єднальні сили. Зрештою, не що інше розірвало і розділило на частини Христову Церкву, як та перевага відосередніх сил, яких так багато в людстві.
Більшість українського народу належить до Православної Церкви і більше ніж 200 літ була до краю підчинена проводові неканонічної і нецерковної, а царської інституції петербурзького т. зв. Святішого Синоду. Друга частина українського народу зірвала зв'язки із Православною Церквою і утворила Автокефальну Українську Церкву, яка духом ще має вірних собі, може, більшість Українців на Великій Україні. Третім віросповіданням Українців є т.зв. Греко-католицька Церква. До неї належать ті з Українців, які, зберігаючи всі передання і звичаї в обрядах, в літургійній мові і церковній дисципліні, визнають вселенську віру і піддаються верховному проводові Римського Престола. Є в Україні і поважне число Українців-католиків латинського обряду, себто зукраїнізованих колись Поляків, або потягнених до віри і західнього обряду Українців. Вкінці є і поважне число різних сект, які всі вийшли з т.зв. протестантизму і між собою різняться більше, або менше.
Мало який нарід так у релігійному житті поділений, як наш нарід, а в тих поділах живуть і діють глибокі антагонізми, що ціле людство роз'єднюють на табори, які вічно між собою ведуть завзяту нераз боротьбу і себе взаємно вважають майже за крайніх ворогів. Такі антагонізми, як ті, що ділили Византію і Рим, Москву і Європу, Схід і Захід, католиків і протестантів, зібралися на українських землях, щоб братів, дітей одного народу й одної землі, роз'єднати і впровадити між ними роздори, ворожнечі, і взаємні, виглядає, безконечні непорозуміння. Усі ті антагонізми защіплені на різности держав, до яких належали Українці, та на різних, може, етнографічних типах чи расах, з яких змішання перед віками повстав український нарід, і лучаться з тими відосередніми силами, що, може, ще дрімають на дні української психіки. З цього виходить, що кожен, кому тільки добро України лежить на серці, мусить уважати за свій обов'язок цілою працею життя причинятися до множення елементів єдности. Виглядає, що в цьому твердженні немає ніякої пересади.
Ясно, як на долоні, що Рідна Хата не повстане, що не буде українського моноліту, коли Українці-самостійники не зможуть мимо всіх різниць, які їх ділять, завести поміж собою якнайбільшої єдности. Тієї єдности Україні треба, а та потреба накладає на нас усіх обов'язок і від сповнення того обов'язку залежить ціла будучність Батьківщини. Якщо хочемо всенаціональної Хати хотінням глибоким і щирим, якщо та воля не є тільки фразою, ілюзією, то вона мусить проявлятися діланням і те ділання мусить вести до єдности. До єдности в усіх напрямах, тому й до релігійної єдности.
Ту релігійну єдність, може, дасться осягнути легше, як могло б видаватися, бо нас усіх, себто всі різні віросповідання, ділять не питання особисті, не взаємні кривди, не різні поняття про патріотизм чи державу, не суспільні різниці кляс чи маєткового стану, не різні програми — все те поміж нами або одно й те саме, або в усіх цих речах різнимося хіба тільки в дрібницях. Різні українські політичні партії роз’єднані важкими питаннями про державний устрій, роз'єднані бажанням впливу на маси, волею переперти якісь свої, а не глибоко і всесторонньо обдумані політичні і суспільні переконання. Ніщо подібне не роз'єднює віросповідань і Церков України. Нас роз’єднюють питання, що були актуальні 1000 або 500 літ тому назад між Византією і Римом, між Римом і Германією чи Англією, зв'язаних з ними «істинно-русскіх» буде в нас довше тривати й мати актуальніше значення, ніж у Москві?
Супроти цього ми, греко-католики чи православні (так називаємося в обряді) вселенської віри, з уваги на добро наших вірних, простягаємо руку до згоди і всім Українцям предкладаємо програму релігійного помирення. Під такими умовинами: Кожен із нас, або радше — кожне віросповідання наше, прийме і зробить усі можливі тільки уступки. За можливі уступки вважатимемо ті, на які совість дозволяє. Дальше не годиться іти, бо релігія, хоч яка вона важна в народному і державному житті, це справа з Всевишнім Богом. Тут іде про наші обов'язки супроти Бога, про послух Його св. Законові, про службу, що Йому належиться, — Всевишньому і Всемогучому, в котрого руках доля народів. Поступати все за веліннями совісти, — це обов'язок, до якого ми всі мусимо признаватися, який мусимо сповняти без уваги на віросповідання, до якого належимо. Віру в Його святе Об'явлення, в небесне походження Євангелія зробити залежну від яких-небудь людських міркувань, це було б провинюватись проти Всевишнього Бога, це було б негідне й недоцільне поступування.
Поза тим, що є велінням совісти, широке ще поле лишається до взаємних уступок. У розв'язці питань, як далеко ті уступки можуть іти, треба українським Церквам і віросповіданням самим рішати, не лишати рішення чинникам українському народові чужим, а може й ворожим. І в тому треба добре обдумати, що нам совість дозволяє.
Дивним збігом обставин Церкви, установлені на українських землях находяться по чотирьох століттях у такому самому положенні, в якому вони находилися в другій половині XVI століття. Єпископи тодішньої Київської Провінції, що обнимала усі українські землі, з Холмщиною, Підляшшям і Поліссям та з Білою Руссю, піддані дотіль царгородському патріярхові, знайшлися в такому положенні, що зрозуміли конечність зірваним з царгородським престолом.
Від сотки літ єрархи того престола були стало покірними слугами турецької влади. Київську Митрополію занедбували вони, а являлись на Русі через своїх делегатів тільки на те, щоб збирати данину і церковні податки. Хаос у нашій церковній Провінції був дійшов до крайности, а наші єпископи не мали надії, щоб могли дістати з Царгороду якусь поміч до віднови й реорганізації. Сам патріярхат царгородський переходив від близько півтора століття дуже глибокі й тяжкі потрясення. На патріяршому престолі що кілька літ заходила зміна. Від здобуття Царгороду Турками (29У.1453) до кінця XVI ст. патріярхат 30 разів переходив із рук до рук. Турецькі султани, ставши спадкоємцями византійських імператорів, хоч патріярхам залишали досить свободи в завідуванні Церкви і навіть у цивільних справах, то безоглядно, задля якої-небудь причини, скидали патріархів із престола. В тих 150-ох літах на двадцять чотирьох патріярхів чотирьох за трьома наворотами засідало на патріяршому престолі, трьох за двома наворотами, десять разів патріярх був скинений з уряду, багатьом самі Греки закидали симонію. Такса за потвердження вибору, якої вимагали султани, кілька разів побільшувалась із 500 золотих монет на 1000, а відтак на 3000. Кандидати на престол взаємно випереджувалися в обітницях додавати до тієї суми добровільні жертви, щоб стягнути на себе ласку султана.
Те все сильно було підкопало авторитет царгородських патріярхів на Русі, бо коли зубожілій грецькій Церкві трудно ставало оплачувати належимости і дари за потвердження вибору, патріярхи безнастанно висилали своїх делегатів для збирання датків і різних такс від наших Єпископів і народу. Сильно підкопало авторитет Царгороду і те, що коли Іван Грізний звернувся був до византійської Церкви про потвердження титулу царя, патріярх з одним митрополитом сфальшував декрет собору византійської Церкви, отримавши від царя за грамоту відповідну суму грошей. Коли цей обман вийшов на денне світло, патріярх вправді був скинений із престола Собором, на якому засідало 60 єпископів (15.1.1565), але ціла подія не могла не понизити авторитету „екуменічного" патріярха.
Але більше може ще, ніж усі ті промахи, до упадку авторитету Царгороду причинилося утворення російського патріярхату. Бо було воно з боку Царгороду майже зреченням своєї влади в користь Москви. Вже від хвилини, коли не стало в Царгороді васілевса, забракло влади, що мала в византійській Церкві незвичайно важне значення, важніше від самого патріярха. Цар назначав і скидав патріярхів, зберігаючи щодо назначення тільки формальний вибір синоду. Від якого-небудь рішення патріярха сторони могли завсіди відкликуватися до вищого трибуналу царя, що й у теорії багато признавало за канонічну інституцію (пор. Валсамон, Р. G. 137,1311). Коли московський великий князь Іван III оженився з наслідницею Палеоголів Зоєю (1472), почала московська Церква вважати себе за наслідницю царгородської. А коли Іван IV Грізний коронувався на царя (16.1.1547), то достоїнство царя вимагало неначе достоїнства патріярха в Москві. Борис Ґодунов старався добути те достоїнство від антіохійського патріярха Йоакима, що збирав на Русі і в Московщині милостині (1556), а коли та перша спроба не вдалася, дістав згоду царгородського патріярха Єремії, присутнього тоді з таких самих причин, що і Йоаким у Москві.
Утворення патріярхату в Москві було другим важним кроком в обнятті Москвою спадку по Царгороді. Від тієї хвилини в усіх прихильників московської Церкви почалося говорити про Москву як про „третій Рим" і всувати московського патріярха в відому і часто византійськими богословами і каноністами повторювану теорію т. зв. пентархії, яка представляла Церкву як тіло з п'ятьма головами, в яких резидувала верховна влада над цілим християнством. У тій пентархії заступала Москва неначе місце Риму, а безпосередньо і місце Царгороду. Вимагаючи від Царгороду признання й одобрення московського патріярхату, не могли тієї претенсії ясно висказувати, тому й не могли осягнути признання московському патріярхові першого місця поміж східніми патріярхами і мусіли вдоволитися п'ятим місцем після єрусалимського, признаного Москві на двох царгородських Соборах (1590 і 1593).
Коли так справи стояли, себто коли ціла російська Церква довершила своє унезалежнення від Царгороду, чи ж зі сторони нашої київської єрархії не була оправдана воля піти частинно за прикладом Москви, себто усунутися від власти Царгороду, — але зробити це не так, як Москва — в дусі самолюбства й імперіялізму, а в дусі християнської покори й авторитету, себто усунутись з-під власті Царгороду та піддатися власти Риму? Наші владики були тим більше оправдані так зробити, що найкращий каноніст і правник Східньої Церкви, антіохійський патріярх Теодор Валсамон (XII ст.), зрештою противник Риму, як антіохійський патріярх гарячий прихильник пентархії в значенні цілковитої рівности всіх п'ятьох патріярхів, мусів усе-таки між ними признавати ту різницю, що тільки від присудів Царгороду і Риму не признавав відклику до ніякої іншої вищої інстанції (пор. Р. G. 137, 1307).
Усі православні єрархи Київської Митрополії ставали перед питанням, чи можна і як зірвати канонічну звязь, яка єпископа чи митрополита в'яже зі своїм церковним зверхником. Досліджуючи положення української Церкви, византійської Церкви і Римського Престола, єрархи Київської Митрополії пригадали собі, що коло 100 літ вперед, за митрополита Ісидора, ціла византійська Церква з царем Палеологом, царгородським патріярхом і всі ми представниками византійської Церкви проголосили як правду Богом об'явлену, що Римський Архієрей між Москвою і Польщею, може між російськими словянофілами і западниками. В цілісенькій нашій літературі майже сліду немає дискусії про ті проблеми. Ми приняли на слово і дорогою спадку від зовсім чужих нам світів роздори, зроджені з тих проблем. Чи ж любов Батьківщини, спільне добро і спільний інтерес цілого нашого такого бідного й поневоленого від кількох століть народу не була в нас сильніша від усіх тих спорів? Чи ж теорія російського слов'янофільства має над цілою Церквою правдивий примат судовластя. Той Вселенський Собор, який за вселенський усі Греки годі признали, відбувся у Фльорентії в літа 1438/1439. Декрети того Вселенського Собору підписав митрополит Ісидор і рішенням того Собору українська Церква залишилась вірною так, як це в тих обставинах було можливо. Москва з в.князем Василем зірвала тоді канонічну звязь, що лучила її і піддавала під судовластя київських митрополитів.
З перебігу цілої історії українські єрархи Київської Митрополії прийшли до переконання, що мають не тільки право, але й обов'язок відірватися від царгородського престола, що таким своїм поступуванням роблять тільки те, що царгородський престол зробив під патріярхом Керуларієм. Хибний крок патріярха вони тільки направляють, бо, рішаючи зірвати канонічну звязь із Царгородом вони піддержують чи наново нав'язують звязь із Вселенською Церквою і її зверхником Римським Архиєреєм. Зриваючи звязь із Царгородом, зробили це не в імені цілковитої независимости кожного митрополита від вищої влади (такої засади християнська Церква ніколи не признавала за правильну), зривали її не в ім'я самолюбства, не в дусі бунту, а в імені послуху й покори.
В подібному положенні находяться сьогодні єрархи Церков на українських землях. Можуть думати не без причини, що залежність від московського патріярхату не дасться погодити з їх обов'язками супроти свого народу. Залежність Церкви від Москви мусіла б навіть при найбільшій зичливости патріярхату зробити Церкву, а через те й проповідь Євангелія підозрілою українським патріотам. А єпископові зірвати звязь зі своїм зверхником, це річ, котру ціле церковне передання осуджує, коли воно зроблене в імені самолюбства і в імені невідомої Церкві засади незалежності кожного єпископа. Таке положення буде для єрархів по українських землях нагодою розглянути положення Церков і цілої церковної історії. Може дійдуть вони до того самого переконання, до якого прийшли їх попередники у XVI столітті. Греко-католицькі єпископи, себто українські єпископи, тримаються вселенської віри, є наслідниками тієї єрархії XVI століття. Якби не насильне знищення нашої Церкви царицею Катериною, Миколою І і Олексадром II, себто якби не одинокий у своїм роді, тільки царатом практикований спосіб навертання народу нагайкою і кнутом, населення українських земель було б досі тим, чим хотіли його мати його єрархи в XVI ст., цебто було б вірне переданням митрополита Ісидора, царгородського патріярха Йосифа і цілої византійської Церкви, що приняла за догмат віри примат судовластя Римського Архиєрея. Воно було б зберегло обряди, звичаї, національне передання, так як ми Його зберегли, було б тільки науку віри доповнило наукою Вселенських Соборів, що після семи перших проголошували, боронили, стерегли і розвивали науку Божого Об'явлення. Ми, що зберегли передання української єрархії XVI ст., стверджуємо, і її рішення принесло нашому народові і Церкві необмежені добра. Через злуку з Вселенською Церквою і західньою культурою ми зискали силу зберегти наш нарід і наші традиції від противників, що нам їх відбирали. Історія нашої Церкви від кінця XVI ст., є доказом цього, є нашим оправданням перед усіми закидами, які нам роблять. Бо вороги нашої Церкви, які під кінець XVIII і продовж XIX ст. уживали нагайки і кнута до відірвання нашого народу від єдности зі Вселенською Церквою, уживали і наклепів, щоб нашим вірним представити працю наших попередників і нашу як шкідливу і противну національним потребам Українців.
Коли під час великої війни царські війська заняли Галичину, багато Українців і самих Великоросів могло переконатися, до якого ступеня було фальшиве все те, що в російській церковній літературі про нас „уніятів" писали. В безконечних брошурах і статтях по різних часописах і журналах усе уніяти були представлювані як зрадники своєї Церкви і народу та просто повторювано твердження, що уніяти затратили обряд і національність. Були в царській армії Українці і щиріші Росіяни, що просто признавалися до того, що так про нас думали, і були здивовані, як бачили, що ми в обряді не вживаємо польської мови і що зберігаємо обрядові приписи точніше від самої синодальної Церкви. Коли після 25-ти літ російська армія знову заняла наш край, другий раз могли і Українці і щиріші Росіяни переконатися про наклепи, стало і з розмислом поширювані проти нас у цілій російській церковній літературі. Сьогодні можемо сказати, і тисячі Українців потвердять правду того, що твердимо: організація нашої Церкви є цінним добром українського народу; вона для народу є цінною і великою силою.
Єрархи на українських землях поставлені сьогодні в тому самому положенні, в якому були поставлені під кінець XVI століття. Коли хотять розв'язати по-Божому і для добра українського народу проблеми, які їм накидає положення, повинні положення нашої Церкви так мудро і без упередження досліджувати, щоб всесторонньо здати собі справу з того, які наслідки принесло нашій Церкві рішення єрархів XVI століття. А можна сказати, що коли б архієреї на українських землях мали над тим застановлятися, як помогти свому народові розбудувати всенаціональний моноліт, навіть тоді, коли не було б історії й історичного оправдання з'єдинення Української Церкви з Західньою, на першому місці архієреї мусіли б собі знайти спосіб між собою з'єдинитися. Між тими архієреями одні підчинені московському патріярхатові, інші зірвали з ним, але разом із ним і зі сущною в Православній Церкві засадою і правдою віри про потребу єпископської хіротонії, інші належать до польської автокефальної Церкви чи автокефальної Церкви в Г. Г., або, зриваючи з нею, піддаються московському патріярхові, застерігаючи собі автономію, інші, вкінці, є незалежні від ніякої патріяршої влади, а принимають тільки ту, до якої обов’язує вселенська віра. Усі ті архієреї, що хотіли б успішно для свого народу працювати, мусіли б думати проте, щоб якимсь способом між собою поєднатися.
Усі признаємо і проповідуємо як правду Богом об'явлену, що Христова Церква є одна. Самому поняттю Церкви противиться поняття церковної власти так розділеної, що в кожному архієреєві, в кожній єпархії чи церковній провінції є частина тієї власти, незалежна від цілого організму Церкви. Організація, яку Христос дав Своїй Церкві, мусіла бути така, щоб усіх єрархів, як і всі народи світу, так у одно зв'язати, щоб та організація могла сповнити завдання Христа, «щоб Божих синів, що були розсіяні, зібрати в одно» (Йо. 11, 52). Христос мусів Своїй Церкві надати таку організацію, щоб мала силу і прикмети правдивого організму. Завдання її було таке безконечне і, супроти упадку людства, таке важке, що вимагало побудування на природних прикметах людства. Те людство, здегенероване внаслідок первородного гріха, було затратило всякі сліди духової єдности, було купою піску, в якій кожне зеренце не тільки незв'язане органічно з іншими, але й у боротьбі з іншими. Бо коли стан людського суспільства деякі філософи описують як боротьбу всіх проти всіх, то в тій дефініції є щось із правди. Може не конечне до слова „всіх", себто не кожна одиниця є в боротьбі з іншими, і не з природи, а після упадку. Людство впало до того ступеня, що більші, або менші суспільні одиниці, часом осібняки, часом родини, а вже певно більші суспільні групи вічно поміж собою ведуть війну. Треба було того одинокого людського генія, в якому були укриті всі Божі скарби розуму і мудрости (Кол. 2, 3), щоб сотворити плян віднови й відбудови затраченої гріхом єдности людства. Що така велична ідея не могла здійснитися в одному чи кількох поколіннях, що не могла здійснитися в одному народі чи расі, це річ очевидна. Але не менш очевидне й те, що така була і є ідея Христа. Кожна Христова ідея о такі безмірні безконечности віддалена від думки людей, що не то одна людина, але й усі наймогутніші генії людства, якби їх зібрати в один ум, не могли б усіх думок і ідей Христа зрозуміти і обняти. Так само, як не уміли б, не змогли б обняти і зрозуміти пляну поступування, наміченого на десятки, а може й сотки століть.
А таким є плян єдности, який мав Христос. Він здійснений чи здійснюваний від 20-ох століть, але в якій маленькій частинці, як далеко ще до повного здійснення, коли, очевидно, те повне здійснення не до осягнення тут на землі, а можливе тільки у вічности. А мимо всього метою Христової праці є, без сумніву, єдність людей і початковим здійсненням тієї єдности є єдність Церкви. І, без сумніву, найвищим бажанням Христа, тим бажанням, у якому всі скупчувалися, яке є синтезою всіх Христових бажань, є те, яке висказав у Своїй архиєрейській молитві перед мукою: «Та не тільки за них я благаю, але й за тих, що за їхнього слова увірують у мене, щоб усі були одним, як Ти, Отче, в мені і я в Тобі, щоб і вони були в нас одним, щоб увірував світ, що Ти мене післав» (Йо. 17, 20-21). Христос виразно каже, що людям „передав" Своє діло, Свою науку, Свої Таїнства, «щоб були одним як і ми одно» — «я в них, а Ти в мені, щоб були досконалі в одно». Коли Христос так бажав єдности, то неможливо, щоб те Його діло, яке Він називає Своєю Церквою, те діло, через яке і яким Христос мав дійти до Своєї мети, та Церква, яка мала здійснити ту мету і над тією єдністю працювати, була так побудована, щоб звязь поодиноких її частин зі собою була слаба і так легко давалася розбивати?
Коли дивимося на ціль Христа — з'єдинити ціле людство в Своїй Церкві, то наперед, себто ще не питаючи Євангелія й Апостольського Передання про єдність, яку дійсно, історично Христос дав Своїй Церкві, зі самого наміру Христа, який, очевидно, висказаний у Євангелію, мусимо сказати, що та єдність Церкви мусить бути досить сильна, глибока, щоб в одно зв'язати всі народи світа, та єдність мусить бути вселенською єдністю, або, іншими словами, характеристична прикмета Христової Церкви — єдність є з природи речі злучена з другою прикметою тієї Церкви — вселенськістю.
Могло б видаватися, що національні Церкви будуть мати єдність у вищому ступені, ніж Вселенська Церква. Вони ж до прикмети єдности Христової Церкви додають єдність, яка лучить членів народу в одно — національність. Якщо йде про ті національні Церкви, що є частинами Вселенської, то можна сказати, що вони дійсно дають свому народові якусь єдність сильнішу від тієї єдности, що повинна і може лучити між собою всі народи світа. Але якщо іде про ті національні Церкви, що не є частинами Вселенської Церкви, то треба сказати, що вони не запевнюють своїм народам просто ніякої єдности, може навіть вони причиняються до поглиблення і загострення внутрішніх роздорів у народі.
Цього учить нас історія. Візьмім кілька прикладів: Протестантизм, виразно національна Церква, в останньому столітті так розбився, що з нього повстали деномінації, — як кажуть американці, — віросповідання без числа. Можна майже сказати, що трудно знайти кількох протестантів, яких релігія лучила б у одно. Під впливом протестантизму нарід розбивається в порох, затрачується всяка духова звязь, що лучить одиниці у якісь більші спільноти. Російська синодальна Церква була теж типом національної Церкви, хоч дивною нелогічністю радо себе саму називала також вселенською. Та нелогічність вправді робила можливим відчитування, в добрій вірі, нікейсько-царгородського символа віри, вона дозволяла теж російським патріярхам, прихильникам православія, самодержавія і патріотизму „єдиної неділимої" вважати себе за виїмково високо духово стоячих християн. З поверховного досліджування єдности православної російської Церкви можна було думати, що вона з Божої волі є одною і що дійсно єднає в одно всіх Росіян. Та так могло видаватися тільки тим, що поверховно думали. Існування розколу і сект, які множилися з кожним століттям, доказували, що та духова і церковна єдність російського народу була тільки піддержувана рукою автократа і його уряду „святішого синоду". З хвилиною упадку царату показалося, що російська Церква не мала такої єднальної сили. Вона в повному значенні слова розпалася на куски, яких не місце вичисляти, бо це явище загально відоме. Так у Росії як і за границею православні російської Церкви так розмножилися, що Великороси, які розсіяні по світі, всюди, де їх тільки кільканадцять, між собою різняться канонічною приналежністю до різних Церков.
На жаль і на наше нещастя українська Церква ділить з російською ту недугу і та недуга доведе нарід до повної руїни, якщо представники українських Церков не знайдуть способу поєднатися. Те розбиття є тим сумніше, що воно не тільки є для християнства, представленого в Україні різними напрямами й віросповіданнями, цілковитим браком єдности і єднаючої сили, але й тим, що таке християнство, або християнство так представлене, ділить і розбиває. А це на підставі ось таких цілком основних принципів: Усі християнські віросповідання признають засаду, що не годиться християнинові, а тим більше душпастиреві зривати звязі, яка його лучить із Церквою. Всі Церкви признають за тяжкий гріх проти християнської праведности гріх „розколу", схизми. Такий стан, у якому різні віросповідання повстали з якогось одного колись розділення-роздору є наслідком якогось первісного розколу-схизми — триває і дальше між прихильниками різних віросповідань (хоч і несвідомо і без провини їх) та дальше їх розбиває. Тієї недуги — розколу набрався український нарід з обох боків: від Византії і від Москви. Та недуга появляється передовсім тим, що рідного брата людина, зрештою шляхотна і добра, назве ворогом, коли він тільки іншої думки. Гетеродоксів ненавидять усі розкольники, а ненавидять тому, бо й несвідомо пригадують їм недугу.
Якщо християнські різні Церкви в Україні мають сповнити завдання: дати українському народові єдність, мусять позбутися того духа розколу і ненависти, який спричинює, що Українець Українцеві ворог. Усі, скільки нас є, мусимо зробити все, щоб можемо, щоб помиритися і в собі самих поборотиуха розколу і ворожнечі супроти братів. Наші єрархи, поставлені історичними обставинами перед питанням зірвати канонічну звязь, яка їх лучить із тими Церквами, до яких належать, мусять зробити це так, щоб тієї звязі не зривати дорогою розколу, не зривати в ім'я самолюбства чи імперіялізму, а в ім'я любо-ви, християнської покори і церковного авторитету. Мусять також і на те уважати, щоб, зриваючи канонічну звязь, не затрачували того, що в тих матерних Церквах було вселенське, здорове і благодатне, а тільки те, що в тих матерних Церквах могло бути противне вселенській вірі і апостольським Переданням.
Очевидно, ми, греко-католики чи Українці вселенської віри і византійсько-словянського чи схід-нього обряду, стоїмо на тому від Берестейського Собору, що наша тодішня єрархія правильно поступила, зриваючи з Царгородом і Москвою, а при-нимаючи вселенську віру і піддаючися Римським Архієреям. Три і півстоліття нашого національного досвіду при найтяжчих умовинах доказують це. І коли Боже Провидіння так зарядило, що поміж Українцями, бажаючих здійснення нашого національного ідеалу соборної, самостійної своєї Хати є всі Українці західних українських областей і коли вони в патріотичних почуваннях є неостанніми, а навіть бажали б бути першими в жертвах, то Українці інших віросповідань повинні з цього скористати і з нашого прикладу навчитися направити браки й хиби, накинені нам довголітньою неволею, а єрархи різних православних Церков повинні піти за прикладом наших єрархів з XVI століття.
Таке глибоке переконання всіх Українців вселенської віри, — з виїмком, може, людей малої, або ніякої віри. Таке наше переконання, — не тому, що може вважаємо себе за найліпших; ми свідомі своїх браків, ми знаємо свої хиби і хочемо над ними працювати. Простягаючи руку до помирення, запрошуючи наших братів до обговорення релігійних справ, ми готові до уступок, до всіх можливих, на які совість нам дозволить. Нехай переконають нас про те, що ми в XVI ст. зірвали канонічну звязь із Царгородом в дусі самолюбства і розколу. Хай переконають нас, що російська віра є вірою вселенською, хай докажуть нам, що ми від тієї віри відступили і що ми є єретиками, хай покажуть на Вселенський Собор, який учить, що Преч. Діва почата в первородному грісі, що Римські Архиєреї відірвалися від Царгороду в дусі розколу і самолюбства та впали в єресь, і тоді признаємо їм слушність.
Але коли ми їм докажемо, що православіє, якого їх учив московський Синод, є тільки частиною вселенської віри, що має примітки правдивих єресей, признаних самим митрополитом Могилою і цілою Українською Церквою XVI ст., коли їм викажемо, що московський Синод впроваджував їх у блуд, що в їхніх богословських школах формальні єресі представляли як науки Православної Церкви, хоч не могли доказати, якими Вселенськими Соборами ті науки були проголошені, коли ми їм викажемо, що російська синодальна Церква накидала духовенству обов'язок доносити до поліції на християнина, який у сповіді обвинувачував себе з гріха проти держави, коли їм докажемо, що поняття синодальної Церкви про саму Церкву є таке, що більше роз'єднює ніж єднає, коли докажемо, що в духовних академіях російського царства викладали учителі напівпротестанти науки православні, коли їм на багатьох прикладах викажемо, що синодальна Церква наклепами проти нас, уніятів, вироблювала в них ненависть до рідних братів, коли з історії православної Церкви від упадку царату покажемо, скільки в ній було тієї недуги, роз'єднюючої недуги руїни, розколу, і якої треба нам, Українцям, передовсім боятися, — тоді нехай будуть щирі самі зі собою та хай приймуть руку, витягнену до помирення. На такому помирені не ми, а вони самі більше скористають. А передовсім скористає весь нарід. При відновленні Київської Митрополії та при майбутньому, дасть Бог, піднесенні київського престола до достоїнства патріярхату, ми ж будемо канонічно підчинені тому патріярхатові, коли той патріярхат признає вдасть Вселенського Архієрея, а цим патріярхом буде хтось із їхніх єпископів, а не наших. А зискають передовсім те, що принесуть українському народові ту єдність, якої йому тепер треба і без якої легко буде його паразитам ще довго над ним панувати. Вони скористають ще і в тому, що в церковній єдности будемо всі мати не тільки силу, але й приклад, як повинна виглядати національна єдність. Із будови одної, святої, вселенської, апостольської Церкви будемо могти учитися і досвідчати, якою повинна бути суверенна, провідна, могутня єдність українського народу.
Писав в грудні 1941 р.
+Андрей
Митрополит
(декрет читано на Арх.Соборі 1942, опубліковано в Арх.Відомостях, ч.2, 1942)
29.07.2015