Високе мистецтво дзуйхіцу

Костянтин МОСКАЛЕЦЬ. СпОлОхи : Літературна критика та есеїстка. – Львів: ЛА «Піраміда», 2014. (Серія «Приватна колекція»)

Нарешті Національна премія імені Тараса Шевченка знайшла свого щирого літературного критика-есеїста. Щоправда, два роки тому вона його шукала як поета. Але не судилось «Мисливцям на снігу» стати лауреатами. Цю карту доля приготувала для «СпОлОхів».

Кость Москалець як есеїст уже мав у своєму творчому житті «досвід коронації» Сполохів: спочатку – «на тлі 45 хоральних прелюдій Й. С. Баха», потім його осінили «Нові сполохи» з декадентами, Кафкою, пійманим Сковородою, що прийшли як «кіно і Платон» під «нічний осінній рок» у час очікування снігу, Троянди та Різдва… І тут осінило й видавців, які вирішили по-своєму коронувати цей авторський жанровинахід – зібравши як СпОлОхи ту критику й есеїстку Москальця, якій більше пасує назва Дзуйхіцу (походить від есею, який відкриває це видання). Однак якби так було названо книжку, то, звісно, ніхто б її не купив і вона б запорошилась десь у бібліотечних каталогах, помилково занесена у реєстр «японська література»… А так завдяки комерційній кмітливості ми маємо змогу зібрати ці сполохи для власної «приватної колекції» – ніби назбирати пелюсток білої айстри. Тобто за п’ять хвилин. Як це і зробив незмінний автор передмов до Ґаборівських видань Костя Москальця – Тарас Пастух.

Цю книжку умовно можна поділити на дві нерівні частини. Перша з них – власне есеїстична – містить лише шість «сполохів», написаних у жанрі дзуйхіцу – є «своєрідним синтезом письма і малювання, таким собі чорно-білим кіно, що встигає зафіксувати творення думок і перелітних вражень, <…> снування спогадів, віршів, жартів», як характеризує цей тип творчості Москалець, відразу ж зіставляючи його з більш зрозумілими жанровими відповідниками – фрагмент, або есей. Ці шість чорно-білих фрагментів-гравюр є, власне, такою собі п’ятихвилинкою для читача, під час якої можна дізнатися трохи про маловідомого сучасному поколінню американського трансценденталіста Генрі Дейвіда Торо, погортати ще менш відомі «Записки від нудьги» Кенко-хосі, поблукати в лабіринті Москальцевого сну про Львів (чи Львовом як сном), а також авторовими колами пам’яті про батька, щоб пізнати всю його любов, що потойбіч імен і взагалі потойбіч людського. І всі ці фрагменти – ніби гексаграма з «Книги Перемін», а наступні одинадцять – це вже критика, але не така, якою її звикла сприймати поширена літературознавча думка. Тому що це критика «для білої айстри» – тієї, біля якої пастух і горлопан Сашко з есею «Роса на рівнині Адасі» вперше у своєму житті присів на п’ять хвилин як справжній самурай… Іншими словами, це критика зосередженого й уважного споглядання.

Тарас Пастух порівнює Костину есеїстку з «Пробами» Монтеня, котрий попереджає читача про те, що знайде в його книжці «печать його вдачі та його дум», а літературно-критичні розвідки Москальця вважає предтечами для творення нового канону «високого модерну» в сучасній українській літературі, відлік якої, за логікою Москальця, варто починати від шістдесятника Стуса. Тому що Стус був найсучаснішим «незавершеним проектом», який запропоновано на закінчення літературно-критичної частини цього видання. Отже, маємо принаймні одинадцять таких імен, які, умовно кажучи, «канонізував» лауреат Шевченківської премії: прозаїки Світлана Поваляєва, Тарас Прохасько, Юрко Іздрик, Таня Малярчук, об’єднані у жанрі блюзу; поети Василь Стус, Грицько Чубай, Ігор Римарук, Іван Малкович, Оксана Максимчук, Богдана Матіяш, Остап Сливинський.

Як інтермедія до літературно-критичного огляду сучасної української літератури розігрується на сторінках «СпОлОхів» «втрачена» карта чуттєвості «Notre Dame d’Ukraine» від Оксани Забужко, інтерактивна гра у перфорований «таємний ключ» для «Оригіналу Лаури» В. Набокова та «час на дотик» в есеїстиці З. Герберта. Ці три роздуми над «втраченою чуттєвістю» до «вмирання насолоди» і «часу на дотик» є ніби розривкою між почерком – ієрогліфічно-блюзовим – молодих творців слова і тими, чий розчерк пера відкрив для нас цілу епоху в літературі ХХ ст., тобто епоху Стуса та Чубая.

Звісно, на авторах, яким критик відводить місійну роль «творення розмови» як зброї «проти часу» літератури задля означення самих себе, лежить велика частка суб’єктивного вибору. Але по-іншому й не може бути в жанрі дзуйхіцу, який воскрешає пам'ять руки, що творить. Поети й прозаїки, з якими Москалець веде свою розмову, і є, власне, тією «росою на рівнині Адасі», що живить буття. Бо відбивають своїми текстами не просто істотні риси індивідуального бачення світу, а й повертають «давно втрачені належні стосунки з буттям, котре під виглядом слова вписується в саме суще» (із есею «Про дзуйхіцу»). Однак і серед цих авторів, відібраних у «СпОлОхах» для критичного дзуйхіцу, тексти яких мають багато шансів, щоб стати всією любов’ю для читача, є і такі, які просто було «цікаво практикувати» після «періоду безчасу в безплідній практиці зужитих, однак ритуально обов’язкових нав’язливих форм» (наприклад, Поваляєва, Іздрик, Малярчук, Прохасько). І їх критик відділяє як «творців блюзу» в літературі (окремо в цій категорії, правда, розглядає прозу Прохаська, що, на думку дослідника, порівняно з іншими «справляє враження статечної бесіди») від «творців ієрогліфів». Перші з них – прозаїки, які практикують «шал самозабутнього письма, дивовижно гарно ритмізованого, з небезпечними метафорами, з гіперреалістично виконаними мініатюрними деталями» (Т. Малярчук) «непідробного діджеївського мовлення» (С. Поваляєва) чи елегантного і стриманого письма Прохаська, а чи й небезпечних ігор – «навіть перед лицем усюдисущих смерті й шизофренії» – з літературними прийомами в Іздрика. Натомість поети належать до тих, що «визначають нам час і простір незворотного поетичного діяння». Цей висновок, який стосується творчості О. Сливинського, з легкістю можна перенести також і на поеток О. Максимчук та Б. Матіяш. Адже це ідеальна «зброя проти часу», яку залишив як спадок у своєму «бермудському трикутнику» також й І. Римарук, і «ключ» до якої шукав «ангелик у яферах» І. Малковича, тому що вона випробовувалась на священних каменях Стуса та Чубая…

І хоч книжка К. Москальця є різнорідним зібранням есеїв та есеїстичної критики, зважаючи на те, що багато з цих текстів були раніше актуалізовані як передмови до відповідних видань (скажімо, до поетичної збірки О. Максимчук «Лови», що з’явилася у 2008 чи до перевидання поезії Г. Чубая у 2013), а інші написані як статті пам’яті (про Римарука та Стуса), – усі її «сполохи», попри те, пронизані спільною аурою творення символічної реальності, що бере початок із Москальцевої філософії самодостатньої нікомуненалежної троянди (її функцію у книжці виконує, як уже було згадано, «біла айстра»). Цю ауру Москалець уречевлює в локальному просторі, що твориться з меандрів снів про Львів, бо, вважає автор, «у Львові багато чого спадає на думку, тут витає майже фізично відчутна аура доброї розумової праці і пошани до неї, створена століттями роздумів і мрій» (есей «Мій сон – Львів»). Аура цієї самодостатньої філософії – це також атмосфера пам’яті поколінь, коли можеш з гордістю сказати заповітне: «Ми були, як ви; ви будете, як ми» (хоч в однойменному есеї ці слова мають передусім екзистенційне значення туги за батьком). Однак, саме ці слова, на мою думку, й допомагають критикові побачити у молодих поетичних «білих айстрах» ті миті часу, які, означуючи самих себе, і стають згодом «творенням розмови» в літературі, а отже, залишають після себе видимі сліди роси на рівнині Адасі.

Есеїстика Костя Москальця відстоює високі культурні цінності та пропагує найвишуканіші європейські смаки, які нічого спільного не мають із явищем комерціалізації літератури, що є нічим іншим, як «вмиранням насолоди» від тексту (тут як приклад автор розглядає проблему розчарування «Ориґіналом Лаури» В. Набокова). Ці свої переконання про виховання у читачів європейських смаків критик узгоджує з баченням нової культури, над якою роздумують у власній есеїстиці Оксана Забужко та Збіґнєв Герберт, і підтверджує свої теоретичні роздуми практикою існування якісних текстів у сучасних українських поетів, що їх й аналізує у своїх «СпОлОхах». Саме така поезія і є перспективою для відновлення «втраченої чуттєвості» після безплідної епохи нав’язливих стереотипів та відкриває нові горизонти для європеїзації української літератури.

Для творення аури розмови в часі у книжці Москальця також відіграє свою не останню роль й картина львівського художника Юрія Коха «Пляц Пруса», яку використано в оформленні обкладинки. Ця картина так по-брейгелівськи суголосна з символічною дійсністю білої айстри і Торо, які є «особливим станом душі»; вона закликає читача стати таким собі самураєм заради книг, які «пишуться, щоб жити» і задля яких хотілося б йому «прокидатися щоранку». Саме це й намагається довести критик-есеїст, вибравши для свого медитативного аналізу ті тексти, які б могли стати «єдиним, останнім джерелом мотивації до життя». І якщо для вас такою мотивацією стануть і «СпОлОхи», то значить ви як «непоганий самурай» недаремно прожили своє читацьке життя, а отже, життєвий проект Костянтина Москальця виявився успішним, а його жертвоприносини як літературного критика-есеїста – немарними.