26 липня виповнюється 135 років від дня народження видатного українського політика та письменника Володимира Винниченка. Нині для пересічного українця він передусім асоціюється з національно-визвольними змаганнями 1917-1920 років, адже в цей період очолював Директорію УНР (1918-1919).
Та не самою політикою жив Винниченко – мав безліч різних талантів. Серед сучасників був відомий як серйозний драматург і белетрист, зокрема, автор першого українського фантастичного роману «Сонячна машина». Втім, жінки знали Винниченка як віртуозного коханця, який зводив з розуму слабку половину людства своєю елегантністю, темпераментом, манерою спілкування, але ніколи не давав їм надії на серйозні тривалі стосунки, адже був прихильником вільного кохання.
Світло на інтимне життя Винниченка пролили опубліковані в незалежній Україні його щоденники та листи. Ретельний їх аналіз свідчить, що в прем’єра УНР було безліч жінок, і цьому не заважав навіть той факт, що понад 40 років він прожив у цивільному шлюбі з Розалією Лівшиць. Вона була до пари чоловікові – обидва поблажливо ставилися до зрад одне одного.
Свої численні захоплення Винниченко зазвичай не брав близько до серця. Так, після однієї з невдалих зустрічей зі своєю близькою приятелькою Софією Бабій записав у щоденнику: «Побачення о 5-й годині. Не вдалося. Чомусь не прийшла. Розчарування жодного – баба з воза, кобилі легше».
Дослідник і політик Микола Томенко, який свого часу займався вивченням творчості й особистості Володимира Винниченка, у своїй книзі «Теорія українського кохання» охарактеризував політика як людину «непостійну в поглядах і ще більш непостійну в почуттях». Зокрема, Томенко пише: «За своєю природою Винниченко – гравець. У щоденнику він постійно підкреслює свою гру з жінками, гру зі словом, з майбутніми читачами його записів, гру із самим собою».
При цьому біографи Винниченка зауважують, що майбутньому голові Директорії було важливо, щоби всі його дами знали українську мову та поважали національну культуру. Одній з них, Людмилі-Люсі Гольдмерштейн, рекомендував писати йому листи українською, бо тільки так вона зможе вивчити мову. А іншій дівчині, Софії Задвіній, радив полюбити Україну душею, а не розумом.
У 1907 році Винниченко, гостюючи в будинку свого однопартійця з Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП) Євгена Голіцинського, познайомився з його дружиною Катериною. Між молодими людьми спалахнула пристрасть. На той час Винниченко вже був досвідченим революціонером, мав за плечима і виключення з юрфаку Київського університету, і арешти, і втечі, адже був одним із засновників і активним діячем УСДРП.
Утім, заміжня коханка досить швидко запротестувала проти рідкісних побачень із коханим і заявила про готовність залишити чоловіка. Тим часом майбутній голова Директорії не надто переймався цими стосунками. Себе та Катерину він називав «товаришами нижчої форми», підкреслюючи цим їх нібито дружні взаємини. Юлія Тагліна, дослідниця творчості Винниченка, характеризує цю частину його життя так: «Одержимий ідеєю чесності з собою, Винниченко не давав закоханій жінці ніяких надій, жорстко і цинічно обмежуючи стосунки "користю один одному"».
Однак така позиція в інтимних відносинах завдавала політику чимало клопоту. «Ти не бачив, скільки мук ти мені приніс, ти не бачив, які страждання завдаєш мені», – писала Голіцинська своєму коханому. А він відповідав: «Катерино! Мені соромно ... І не тому мені соромно, що я нечесно ставлюся до Євгена, а тому, що не можу прийти і сказати: "Я кохаю тебе. Кинь Євгена і живи зі мною". Я розумію, що це була б брехня, і прикро, і соромно, і за тебе соромно».
Мудра пані Голіцинська зрозуміла, що насильно милою не буде, і припинила свої стосунки з коханцем. Письменник сумував недовго: вже до кінця того самого року він почав зустрічатися з Людмилою Гольдмерштейн, яка була на два роки старша за нього. Вона походила зі старовинного українського роду Максимовичів, але українською не розмовляла. Власне це не завадило парі в березні 1908 року разом вирушити на Капрі. Для Винниченка це була ще й вимушена еміграція – він вкотре рятувався від арешту. Закохані жили на гонорари Винниченка, які він отримував за свої публікації.
Якими би сильними не були почуття Винниченка до нової пасії, він чітко пам’ятав про переваги вільного кохання, яке сповідував, тому через певний час чесно заявив Людмилі, що не збирається пов'язувати себе з нею законним шлюбом, а їхні стосунки не більш, ніж «користь один одному». А коли дізнався про вагітність своєї подруги, у розпачі утік до Женеви, залишивши її без грошей і підтримки на Капрі.
Після такий дій коханця стосунки між молодими людьми переросли в образи, сварки, взаємні звинувачення та з’ясування стосунків, якими вони обмінювалися у листах. Все зайшло так далеко, що на початку серпня 1908 року Гольдмерштейн написала Винниченку про своє рішення накласти на себе руки: «Вирішила померти не тільки для того, щоб ти не страждав, а ще більше для себе».
Славо Богу, далі погроз справа не пішла. 24 жовтня 1908 року вона народила Винниченкові сина, якого назвала Володимиром. У листі від 9 листопада написала новоспеченому батькові: «Такий чудовий хлопчик, і весь у тебе: овал обличчя, голова, ну все, на мене – ні краплі».
З того часу Винниченко перестав відповідати на листи Гольдмерштейн, і вона запідозрила, що у нього новий роман. І мала рацію: цього разу письменник захопився Софією Задвіною. «Бережися, Соню, я дикий у коханні ... Зі скреготом зубів можу і ніж всадити тобі ... Якщо кохаєш душею і тілом – приходь сьогодні ввечері», – писав Винниченко їй в одному з листів.
Проте незабаром у ньому прокинулися батьківські почуття: Винниченко вирішив усиновити власну дитину. 18 листопада 1908 року він написав на Капрі: «Син мій, я його батько, і я хочу, щоб він дійсно був моїм з усіх боків... Якщо усиновляю, отже я люблю дитину, хочу її виховувати, хочу ростити».
Ображену жінку обурили його слова, і вона відмовила письменникові в усиновленні. Незабаром, коли хлопчикові виповнилося три місяці, він помер. У смерті малюка Гольдмерштейн звинуватила Винниченка. Вона гадала, що письменник накликав трагедію, написавши восени 1908 року п'єсу «Momento», в основу сюжету якої поклав їхні стосунки.
У творі йдеться про роман такого собі художника Василя Кривенка. З часом, незважаючи на протести Кривенка, кохана народила йому сина. Історія закінчується тим, що художник виносить дитину на холодний вітер, через що та й помирає.
Після смерті дитини Винниченко й Гольдмерштейн розлучилися назавжди.
Наприкінці 1909 року в Парижі Винниченко знайомиться зі студенткою медичного факультету Сорбонни Розалією Лівшиць, яка походила з багатої єврейської сім'ї. Між молодими людьми зав'язується бурхливий роман, і наступного року вони разом їдуть відпочивати до італійського курортного містечка Каві-ді-Лаванья.
Саме Лівшиць стала коханням його життя. Він настільки захопився Розалією, що називав її не інакше, як Коха – від слова «кохана». У березні 1911 року вони разом оселилися у Флоренції та стали жити у цивільному шлюбі. Про свої внутрішньосімейні стосунки Винниченко красномовно розповів у листі до друга і мецената Євгена Чикаленка. «Одружився я, тобто зійшовся з тією жінкою, від якої хочу мати дітей, уже більше півроку. Але до цього часу не міг впевнено сказати, що ми зможемо створити сім'ю. Тепер це більш-менш прояснилося. Дружина моя – жидівка, але ми домовилися, що сім'я буде українською», – писав він.
Євген Чикаленко чудово знав про слабкість Винниченка до жінок, тому письменник, начебто передбачаючи думки приятеля, продовжував: «Я знаю, Євгене Харлампієвичу, Ви сміятиметеся, читаючи листа. Що робити: на щастя чи на біду я – українець, а "хохли", як відомо, дуже впертий народ. Я бажаю створити собі сім'ю, щоб вона відповідала моєму природному призначенню, а не приписам моралі і законів».
Варта зауважити, що йому все ж вдалося створити сім’ю, про яку міряв – «без приписів моралі і законів». Шлюб Винниченка базувався на основі вільних сексуальних стосунків партнерів. «Ми нічого не обіцяли один одному: ні вірності, ні кохання, ні щастя, нічого, – так через 8 років написав Винниченко про цей свій цивільний шлюб. – Ось уже йде дев'ятий рік, і наші тіла – без клятв, без заклинань, без санкцій лицемірних або дурних людей з їхніми комедіями, без нотаріусів, без погроз і різних ланцюгів, без усього цього – наші тіла з'єднані так, як жоден піп не з'єднає».
Саме тому все спільне життя Винниченка і його Кохи перетворилося на низку взаємних зрад. «Коли я заводжу роман, то моє ставлення до неї не змінюється. А коли в неї захоплення – вона стає до мене байдужою. Але, напевно, не варто в це втручатися, щоб не відняти в неї цієї радості», – писав у щоденнику Винниченко.
Утім, попри присутність постійного адюльтеру у сімейному житті Винниченка та Лівшиць, їх цивільний шлюб виявився міцним. Його не зруйнували ні відсутність дітей, ні тягарі подальшого спільного життя. Лівшиць винесла все – і складний характер чоловіка, і бурхливі революційні роки, коли він активно зайнявся політикою. І після, коли сім'я, яка емігрувала з України в Європу, зітнулася з бідністю, Розалія, яка звикла до достатку, не залишила письменника, як і він – її.
26.07.2015