Патетична брехня — ось як можна і треба назвати польську шляхетську історіографію. Загарбницькі походи шляхти на українські і білоруські землі послужливі вчені змальовували як вияв геройського духу польського народу, а систему поневолення і дикої експлуатації народних мас, що називалася Реч Посполита, вони возвеличували, як оазу волі і братства в Європі XVI—XVIII століть. За мороком фраз про "єдність польського народу", вони намагалися приховати страхітливу правду, хоч ця правда голосом розпуки і бунту кричала крізь віки з селянських курних хат і батрацьких жител.
Якою була в дійсності ця "єдність" — говорять історичні факти. Вони говорять і про те, якою була доля тих польських селян, що дали себе убрати шляхтою в шори і, обдурені патріотичними слівцями, йшли проливати свою кров за "батьківщину", яка була для них гірше злої мачухи.
Роки 1791—1794. Спорохнявіла Реч Посполита доживає свого віку, на її території хазяйнують російські, пруські і австрійські гарнізони. Шляхта з тугою згадує недавнє минуле, коли вона не мусіла ділитися награбованим у народу добром з трьома могутніми сусідами. Але ж вона знає, що без підтримки селянства боротьба за відновлення шляхетської держави буде безнадійна. Тоді панівна верхівка проголошує т. зв. "конституцію 3 травня", завданням якої було — створити в народних масах враження, що шляхта покаялась, що вовки надалі палко любитимуть овець.
Куца була ця конституція. Селянам давала вона стільки, що... рекомендувала поміщикам поводитися з кріпаками більше по-людяному, а міщанам дозволила купувати землю, що раніше було заборонено законом. Тимто не диво, що коли шляхтичі взялися, нарешті, воювати, народ не підтримав їх, і лише невеличка частина селян дала себе обдурити обіцянками генерала Косцюшка, який, щоб приподобатися "хлопам", почав одягатися в селянську свитку.
Перша збройна сутичка відбулася під Рацлавіцами, недалеко від Кракова. Як тільки російські війська відкрили вогонь, польська т. зв. "національна кіннота" кинулась навтікача, залишивши озброєних косами селян проти гармат противника. Один з повстанців, кріпак Бартош, бачучи безвихідне становище селянського загону, кинувся зі своїми односельчанами на російську батарею і здобув її. Ця подія зробила його "національним героєм". Піднятий шляхтою на щит, Бартош повертається в рідне село вже як "шляхтич" Бартош Гловацький.
Але не довго довелося йому радіти звільненням від кріпацтва. Селяни, що брали участь у повстанні, почали вимагати від шляхти здійснення обіцянок, які вона давала, закликаючи їх боротися проти Росії. Але ж даремно. Селяни поверталися з війни в те ж саме кріпацьке ярмо, в якому стогнали споконвіку.
У теж саме ярмо запрягли через деякий час і Бартоша Гловацького. Коли ж він протиставився цьому, поміщик наказав його відшмагати перед народом, а потім постриг Бартоша в австрійські солдати. Так закінчився золотий сон польських селян про волю, за якою народ тужив, про яку він складав пісні:
"Воля, воля, воленька...
Так мені сказана матусенька,
Ще в колисці мене колисала.
А вже про волю пісень мені співала!"
Трагедія Бартоша народила у Ванди Васілєвської думку написати про нього п'єсу. Письменниця палко любить свій народ і тому її почуття сповнені ненавистю до його ворогів — галапасів, які ніколи не давали йому вийти з курних хат, зажити вільним, повнокровним життям, бути хазяїном своєї долі. Васілевська вирішила розвіяти ще одну брехню про ще одного "національного героя", здемаскувати тих, які, спиваючи на всі лади "Бартошу, Бартошу", ні словом не згадували про гірку долю недовгочасного "шляхтича".
У своїй п'єсі письменниця змальовує паразитарне існування високонароджених непотребів та їх нелюдяно-жорстоку поведінку з кріпаками. Її Бартош стає символом віками гнобленого і поневіряного селянства, в якому ніколи не вгасало бажання жити інакше, жити як люди, а не як робоче бидло. Після свого повернення з війни, Бартош Васілєвської не пориває кровного зв'язку з селянською масою. День і ніч його мучить думка про те, що його брати по класу стогнуть далі в неволі. Хата Бартоша, замість бути спокійним острівцем серед розбурханого моря селянського гніву, стає осередком, що гуртує найбільш бойових людей села.
Все те бачить поміщик і одного ранку він забирає в сім'ї Бартошів корову, а самого Бартоша, після відшмагання різками, віддає на 25 років у солдати.
Далі дія п'єси переноситься під блакитне небо Італії. Там польські легіони б'ються під прапорами Наполеона Бонапарта з Австрією. Між австрійськими солдатами, які попадаються до них у полон, вони впізнають Бартоша Гловацького. Але це вже не та людина спід Рацлавіц. На пропозицію офіцера вступити в легіони, кріпак похмуро, але рішуче відповідає "Ні!"
Він чує пісню, яку співають легіонери, і в тій пісні мова йде про Бартоша. Але це його ані трохи не зворушує. Живий Бартош знає прекрасно, хто його ворог. Він спокійно вислуховує підлесливі тиради офіцера-шляхтича, який називає його братом.
"Який я вам брат..., — говорить він. — Я пана Шуйського, Жондовіцького старости кріпак... Хай вони собі співають... Не зроблю я цього вже вдруге, ні."
Прощаючись з розчарованим "патріотом", Бартош каже:
"А вже ж, важкий шлях до селянської батьківщини... А вже ж далекий шлях дo селянської батьківщини... Та інший, пане офіцер, ніж ваш, ох, інший! Але я дійду!"
І помандрував Бартош довгим, страдницьким шляхом до своєї батьківщини — батьківщини таких, як він, трудящих. Ванда Васілєвська оживила постать нещасного кріпака, показала його на весь зріст, правдивого і нефальшованого брехливою шляхетською легендою. Це ще одне досягнення революційної письменниці, яка всі свої сили, весь свій прекрасний талант віддає народові, виконуючи велику і почесну для письменника і громадянина роботу.
Я. Галан
