Положенє сельского люду під Львовом.
Чим близше Мекки, тим більше Магомеданин невірний — говорить арабска приповідка і єї сміло можна приложити до нашого підльвівского руского населеня, бо де як де, але в сторонї самого Львова, сполученій найблизше з центром нашого житя, найменче добачити можна хоч-би троха якогось заинтересованя нашими питомими дїлами. В львівскім повітї все мовчить — нї пари з уст нїхто не пустить, а наші недруги ґаздують собі наче у своїй хатї.
Та нї, і у нас плине житє між народом, бухає филею великою, — але як оно плине, куди оно прямує, куди несуть ся людскі думки-гадки, та хто на них уганяє, — про се далось би дуже-дуже богато говорити.
Хотяй шкіл в тутешнім повітї в відношеню до инчих округів нашого краю єсть досить, — то прецїнь люд по селах та малих місточках так само темний, як де-инде, так само дав ся обмотати в міцну сїть тому самому павукови-нехристови, так само не уміє пошанувати свого добра та своєї бідненини, котру по коршмах на ярмарках тратить за келішок недоброї парухи. До того всего в тутешнім повітї нема майже нїякої ассоціяції селяньских сил, чи то просвітних чи політичних, чи вкінци економічних товариств, котрі би мали на увазї интерес нашого хлїбороба. А прецїнь на тото невідрадне положенє нїхто з нашої доокружної интеліґенції не звернув уваги, а запустїле народне поле лишено перелогом на довші часи.
Як відомо з дописей Адріяна, в славетнім юдейскім градї Щирци наняли право пропінаційне якісь христіяне за досить значні гроші. Між ними а давними пропінаторами-жидами зачалась сварня, драча та колотнеча, вкінци дійшло до того, що жиди не тілько зараз за Щирцем, але і в пoдальших селах в своїх коршмах поспускали значно цїну парухи для населеня приналежного до Щирця, як для Острова, Пісків, Ланів та Середицї, а люде йдуть та йдуть в теперішний час наче посвячену,— в четвер стоїть по-під коршми множество фір, валяє ся по-під нехарні коршми чимало запитих мужиків, баб а навіть дївчат, вертаючих з щирецкого торгу. По других селах до сего невідрадного положеня призинила ся злість та ненависть коршмарів-жидів, котрі в злости оден на другого поспускали цїну горівки, а при тім всякими можливими способами старають ся притягнути до себе як найбільше робучого люду.
Правдивою язвою тутешного повіту суть також покутні писарі жиди щирецкі, що то кождому селянинови, котрий тілько удасть ся до них о пораду, пишуть всякі супліки та репліки за добрі гроші, підюджують хлопа против хлопа, ходять по шинках в торгові днї, кланяють ся низько, усміхають ся до кождого та стискають сердечно руки жертвам своєї проворности. А люде горнуть ся до них, відкривають перед ними свою душу та серце, наче Бог зна’ перед якими адвокатами.
Як звичайно по селах, так само і в тутешних трафляє ся між селянами лайка, бійка, сварня та колотеча, однак все тото має на собі тоту цїху, що ворог старає ся ворога цїлком знищити, — длятого лучає ся, особливо по зборах в осени, що підпалює оден другому стодолу з збіжем, хату або комору. Крадежи коней из стайнї серед темної осїнної ночи лучають ся в сторонах підльвівских дуже часто, а що их провадить мабуть шайка зложена з жидів, кіньских торговцїв при помочи хлопів, вказує найлїпше то, що злодїя по довершеній крадежи тяжко навіть жандармерія зловити, бо конї або яка инча крадена річ так щезає, наче камінь в глубокій водї. Одним словом, в окруженю Львова селяньскій люд, хоч матеріяльно маєсь не лихо, морально підупав дуже — і длятого було би на часї, щоби доокрестна селяньска интеліґенція, порозумівши ся між собою, взяла ся щиро за просвіту та піддвигненє свого молодшого брата, бо, бути може, за кілька лїт буде вже за пізно, — другій проворнїйшій елемент запанує над нами, витисне нас з наших дотеперішних користних позицій та стане народним духом володїти ще більше, нїж тепер володїє.
Так само, як по других повітах, і в повітї львівскім стоять на порядку дневнім вибори до ради повітової. Правда, не велике спаси-Біг спливав на села з тої ради, але що ж наша вина! — верба грушок не зародить, а щоби не знать на як добрім поли єї засадити; так само не порадять нам нїчого ті, що нїчо не знають про наше горьованє, про наші злиднї, про наші потреби, про наші сїльскі відносини, — котрі, правду сказавши, сидять в радї для чести та слави... Нам треба з селяньскої ґрупи вибрати самих своїх людей, котрі, знаючи нашу душу, наше житє, наше положенє, могла би винайти лїк на наші рани, які повторили ся на орґанізмі теперішної суспільности. Однак щоби осягнути таку цїль, потреба конче як найбільшої консолідації поодиноких сил, треба порозуміти ся з собою, треба поговорити, — а у нас все спить та пережовує давну славу колишних ґаздів-селян, що давними лїтами сміло заступали наші интереси. Нїхто і не обізвав ся слівцем про вибори до львівскої ради повітової. А прецїнь се обовязок нашої интеліґенції! Забираю ж я слово, щоби тій интеліґенції, а головно нашому священьству з повіту львівского пригадати єго обовязки та загріти до національної тяжкої роботи...
Сава Сливич [Данило Лепкий].
Двір а костел в західній Галичинї.
В селї Збишицях коло Нового Санча від давних часів бувало, що селяне зїхавши ся на богослуженє, ставали фірами перед костелом. П. Ґлембоцкій, властитель Збишиць, загородив се місце і фіри мусїли ставати вже не перед костелом а під коршмою. Сего року на Великдень розібрали люде паньскій пліт і вкинули до Дунайця. Не обійшло ся при тім без бійки і калїцтва, але селяне поставили на своїм. П. Ґлембоцкій не уступив а виставив на давнім місци ще міцнїйшій пліт. А коли дізнав ся з боку, що селяне загадують з плотом те саме зробити в октаву Божого Тїла, казав пліт звязати ланцами і стерегти єго, а сам поїхав до Нового Санча, щоби не бути при цїлій пригодї. Тож зараз з полудня в четвер дївки двірскі зачали зносити за пліт средства до оборони, с. є. камінє, а двірска служба, підпивши собі, засїла за плотом. Около 4-ої год. по полудни зїхало ся до два тисячі людей до костела. На передї людей ишов Адам Сикорскій і промовивши до своїх, кинулись всї серед граду каміня на пліт. Кілька разів повторено напад а за кождим разом з більшою заїлостію; обі сторони боролись, а вистріли з дубельтівки п. Ґлембоцкого роздавались у воздусї. Бійка кипить, окна в костелї зі звуком падуть на поміст камінний, а вкінци сорок люда понесло пліт до Дунайця. Селяне побідили, кухареви двірскому відобрано дубельтівку і віддано єї на приходство яко corpus delicti, всюди досить крови, а льокай двірскій ледви заволїк ся домів, де за чотири години віддав духа, полишаючи шість дїтей сиротами.
19.06.1890