Коли мій тато був дитиною, то жив у санаторному Моршині, в якому в ті часи пам'ять про провінційні, але славні на цілу Польщу, вишукані вілли і пансіонати ще домінувала над реаліями першої хвилі радянських відпочиваючих. Тато ходив на уроки музики до приватної вілли, в якому стояв фортеп'ян, на якому зовсім недавно грали варшавські і львівські гості. І в цей самий час він зачитувався довоєнною західноукраїнською патріотично-виховною белетристикою, в якій оспівувалося козацтво і передовсім Січ.
Потому життя різко змінилося — їх вивезли до Сибіру. Спочатку були самі труднощі і жахи. Але згодом відбулася адаптація. Підліткові-татові, який був здібним і комунікабельним, почало подобатися хлоп'яче життя у Читі. Дещо кримінальне, дуже небезпечне, але вільне, воно чимось нагадувало полюблені у дитинстві книжкові історії про козаків. У кожному разі там також ідеалом була воля, яка протиставлялася панському гнітові і всіляким державним порядкам та організаціям. Там також були відважні і щирі хлопці, які зневажали і панівний суспільний лад, і всіх переляканих, які дбали тільки про миску каші і дисциплінованість упокорених.
Повернувшись на Галичину, тато разом з радістю відчував дивну ностальгію. Життя у карпатському містечку видавалося йому печальним. Треба було ходити до школи, бути послушним, всі — навіть його ровесники — у кожен вільний момент працювали на городах і сіножатях. Всі боялися міліціонера і ніхто навіть не здогадувався, що на світі існує бандитський шик — у інтонаціях, у афористичності висловлювань, у манерах рухів, у ході, у одязі, у погляді. З того всього, закінчивши школу, тато завербувався на Донбас. Було відомо, що там життя хоч і небезпечне, але розслабленіше і веселіше.
Моя бабця — татова мама — вчинила так, як колись робили козацькі вдови, не пускаючи неповнолітніх одинаків у запорізькі виправи. Розпачем і уповзанням до синівських обов'язків їй вдалося вмовити тата ще трохи зачекати, відкласти свою втечу до свободи, принаймні на рік. Тим часом домовилася через давніх друзів про навчання тата у Дрогобичі.
Дрогобич допоміг татові адаптуватися ще раз — вже у протилежному керунку. За рік тато зумів зрозуміти, що у його дитячих мріях було закладене велике протиріччя. Що неможливо і вчитися грати на фортеп'яні у старій вишуканій віллі, і козакувати у Дикому Степові. А ще побачив, що організаційні таланти не обов'язково мусять реалізовуватися у постаті отамана.
Цю татову невибагливу історію я згадую тепер, коли хочу зрозуміти донбаських. Може, моя версія є надто літературною, але маю таке враження, що Донбас — це сучасне втілення колишньої Січі. Того українського феномену, який, з одного боку, став чомусь головним міфом нашої героїки, а з іншого — завжди унеможливлював всілякі державницькі наміри і спроби європеїзації.
Буваючи на Донбасі, я зауважив, що навіть вулицями своїх міст більшість тамтешніх чоловіків ходять так, як запорожці їхали на своїх конях, вступаючи в українські містечка. Щось дуже глибоке козацьке там дійсно присутнє. Якась інакша етика і естетика волі-свободи. Не кажучи вже про дуже матеріальні речі — селекційований століттями генотип паливод, бунтарів, втікачів, авантурників, нероб, рубак, схизматиків, відчайдухів, гедоністів, босяків, колонізаторів, упертюхів, отаманів, найманців. Козаків.
Можна припустити, що українська державність знову стала жертвою свого найгеройськішого міфу. А гречкосіям і реєстровим доводиться мучівно вибирати між ідеалами свободи як усвідомленої необхідності і небезпечної та безглуздої козацької волі.
18.06.2015