Юлія Овсяник

П’ять років тому відійшов у вічність кінооператор, кінорежисер, сценарист Юрій Іллєнко. Той самий день – 15 червня – був днем уродин його побратима в кіномистецтві, геніального актора Івана Миколайчука. Отак назавжди переплилися в цій даті спогади про двох майстрів поетичного кіно, які колись подарували Україні та світові «Білого птаха» та десятки інших стрічок.

 

 

1.

 

«Шо ви знаєте про нього? Як його крутило і не перекрутило, як його ламало і не переламало! Ви ж нічого не знаєте! Яке ж маєте право на нього?»

            (з фільму «Така пізня, така тепла осінь»)

 

4 роки тому на Буковині відбувалося чудернацьке дійство: всім краєм святкували 70-річний ювілей актора і режисера Івана Миколайчука. За уродини Івана «пили чарку» в кожному населеному пункті – від Чернівців до Чорториї – так, ніби то всі були однією великою родиною з Миколайчуком. На власні вуха чула, як люди між собою віталися: «Зі святом вас! З Іваном!». Такого простого і щирого прояву народної любові доти не присвячувалось нікому…

 

Світлина – Ігор Чеховський

 

 

Під час того етнофестивалю, який мав назву «На гостину до Івана», багато згадували про майстра українського поетичного кіно. Ожила старенька дерев’яна хата (тепер музей) на подвір’ї в Чорториї. Нині важко повірити, що в цій невеликій селянській оселі виховувалося десятеро дітей! Може, саме звідси випливає одна з граней Іванового таланту: бути «своїм» для багатьох.

 

 

 

В Івана Миколайчука талановитою була вся родина. Батьки, Василь і Катерина, – прості сільські філософи. Брати та сестри мали нахил до мистецтва: наймолодша, Іванка, зіграла головну роль в «Тронці» Артура Войтецького; Юрко в «Білому птасі» разом з Іваном грав наймолодшого з братів; середущий, Михайло Миколайчук, писав вірші, а сестра Марія вправно вишивала й в’язала: тепер музей-садиба оздоблена її вишивками. «В цій хаті жила геніальна родина, – каже вдова актора Марія Миколайчук (Карп’юк). – А на цих пагорбах довкола хати ми з Іваном не один вечір провели, не одну ніч простояли під мокрим дощем. Ці горби знають багато, я всього розказувать не буду. За те вони мені дуже дорогі і рідні», - жартує вона.  

 

 

 

З буковинською Марією одружився Іван, коли знімався в «Тінях забутих предків», відтоді кликав її за сценарієм: Марічка. Пропозиція побратися прозвучала так наполегливо і нетерпляче, що через неї молода студентка театрального вишу мусіла відмовитися від гастролей по Югославії (тоді вже співала в хорі імені Григорія Верьовки). Марічка Миколайчук згадує, що стільки «весіль», як вони з Іваном, не мав ніхто: «Родина завжди мріяла зробити Івану таке гучне весілля, щоб усі запам’ятали! То ж скільки разів ми приїжджали в село вже одружені, стільки у Фрозіни (найстарша сестра – авт.) в хаті нас одягали у буковинські вишивані строї, звали друзів – і кожного разу було нове весілля», – усміхається співачка.

 

 

Якими мудрецями мали бути батьки Івана Миколайчука, щоби народити і виховати стількох добрих і талановитих дітей. Про їхню селянську мудрість свідчить і той факт, що в хаті, де вони тіснилися разом з дітьми, згодом гостинно приймали відомих людей: «У нашій хаті побували не лише з європейських країн, а й з усього світу, приїжджали з Австралії, казали, що вони всі Іванові фільми дивляться по державному телебаченні, – розповідає Фрозіна Грицюк (Миколайчук). – Микола Авдієвський був з дружиною і з хором Вірьовки. Як заспівали, відразу лампа погасла! Скільки ми не світили, вона все одно гасла від їхнього співу». Зі слів сестри, Іван змалку виховувався в патріотичному дусі, та й актором став для того, щоб показати Україну усьому світові.

 

«Про Іванка пам’ятають гори і долини / Бо у нашого Іванка славні іменини», – так і вчувається коломийка, яку виводить дитячий голосок десь по дорозі в Чорторию… І вбачаються столи, застелені вишиваними килимами, а на них напитки і наїдки для гостей. Хіба єдиний Іван Миколайчук міг собі надумати такий день народження! «Я не раз дивувався – звідки в нього таке неймовір’я добра до людей?», – казав Іван Драч.

 

2.

Петро: Що це у Вас тікалки різне показують?

Лесь Дзвонар: Та так, щоб не переплутати, коли влада міняється. Кожен раз щоб стрілки не перекручувати. А так: одні – по-польські, другі – по-німецькі, треті – по-московські.

Петро: Хто ж це Вас надоумив?

Лесь Дзвонар: Діти! Кожен за своїм часом до вітру біг.

 

(уривок з фільму «Білий птах з чорною ознакою»)

 

П’ять років тому, в день народження Івана Миколайчука, відійшов у вічність його вчитель, оператор геніальних «Тіней забутих предків» Юрій Іллєнко. У фільмі з найбільшою кількістю відзнак і нагород, який увійшов в Книгу рекордів Гіннеса, Іван знявся лише тому, що Іллєнко «замовив за нього слівце у Параджанова».  З роками двоє кіномитців – Миколайчук як актор та Іллєнко як сценарист – створили не одну кінострічку, спрямовану на піднесення національного духу глядача: «Лісова пісня. Мавка», «Легенда про княгиню Ольгу», «Мріяти і жити», врешті, «Білий птах з чорною ознакою», який отримав «золото» Міжнародного Московського фестивалю, а перед тим – тавро «найбільш шкідливого фільму, особливо для молоді».

 

 

З цією стрічкою також переплетені іменні дати. Кажуть, що Іван подарував Юрію ідею фільму… на іменини, в травні, а на уродини Миколайчука, в червні, вже був готовий їхній спільний сценарій. У вересні 1969 року їм дали «зелене світло» з Москви, і почалися підготовки до зйомок… Однак боротьбу за своє «дітище» Іллєнко та Миколайчук вели аж до 1971 року, приймаючи все нові та нові зауваження від чиновників з питань кіно, переписуючи і виправляючи картини й епізоди. Як пояснював сам Юрій Іллєнко, під час роботи над цим фільмом вони з Іваном Миколайчуком «поставили перед собою досить по-єзуїтському сформульоване завдання: хоч би скільки нам робили зауважень, ми їх виконуватимемо, але в бік удосконалення (…). Дають, скажімо, вказівку викинути епізод або сцену, а ми примудряємося так її повернути, так побудувати, що розкривали щось навіть точніше, несподіваніше й правдивіше» ¹. Так «Білий птах» приніс перемогу українському поетичному кіно на VІІ Московському Міжнародному кінофестивалі у липні 1971 року, а далі – премії та відзнаки інших країн тоді, коли в Україні лежав на полиці «заборонених».

 

Сергій Параджанов

 

 

Якщо Сергій Параджанов під час зйомок «Тіней» міг казати, що його, як вірменина, навряд чи звинуватять в українському буржуазному націоналізмі, то Івану Миколайчуку не раз довелося зіткнутися з таким звинуваченням. У 1968-му, коли знімали «Анничку», а надто вже після появи «Білого птаха» актора, за вказівкою «верхів», на 5 років викреслили зі списку всі режисери. Так він не знявся в «Марині» Бориса Івченка, а ще раніше роль Ореста Дзвонаря (партизана в «Білому птасі»), яку писав для себе, довелось віддати Богдану Ступці.

 

Лариса Кадочникова з Юрієм Іллєнком

 

 

Чи не тоді почався період, про який якось згадувала колишня дружина Юрія Іллєнка, головна героїня в «Тінях забутих предків» Лариса Кадочникова: «…настав кризовий період, коли група талановитих режисерів збиралася на кіностудії і почала зловживати алкогольними напоями. У це товариство, крім Юрія Іллєнка, входив Іван Миколайчук, Кость Степанков, Леонід Осика... Брондуков почав їздити до Москви на зйомки, тому й відколовся від них. Серцевиною цієї компанії був Параджанов. Хоча сам не пив. Ніколи! Як це роблять східні люди – частують, а самі не вживають» ².

 

До цього неодмінно додався і діагноз – виразка шлунка, який лікарі поставили Івану Миколайчуку ще в молодості. Тому й згасла його зірка так рано – на 47-му році життя, як у Шевченка, що його грав у першій своїй ролі. На щастя, Юрій Іллєнко жив довше – до 74 років, написав для незалежної вже України спогади за Параджановим  –  «Лебедине озеро. Зона» та свій найбільший проект – фільм «Молитва за гетьмана Мазепу».

 

 

3.

«Коли козак співає, душа його плаче»

 

(з фільму «Пропала грамота»).

 

Ролі в фільмах за поемою Шевченка «Сон», повістю Франка «Захар Беркут», новелами Стефаника, в «Комісарах», «Анничці», «Помилці Оноре де Бальзака» – все це були красиві, благородні герої. «Іванові хотілося щось акторське, характерне зробити, що йому ближче самому, більше перегукується з його думками, мріями, світоглядом», – каже художній керівник театру Марії Заньковецької Федір Стригун. Так Миколайчук і Стригун стали козаками-побратимами у фільмі «Пропала грамота» Бориса Івченка. Останній, взявшись за зйомки на прохання Держкомітету, поставив умову, щоб Миколайчуку дозволили грати роль. Ще під час зйомок видатний режисер – Віктор Івченко – попереджав сина і товариство: це останній фільм про оселедці, не пропийте його!

 

 

Іван Миколайчук не лише виступив у цій кінострічці як колоритний харизматичний герой, але й активно долучався до сценарію, зйомок і музичного оформлення фільму. Саме тут з’являється знамените колись тріо «Золоті ключі», в яке свого часу об’єднав Миколайчук свою Марічку, Ніну Матвієнко та Валентину Ковальську. Та й Іванові (часто імпровізовані) народні пісні і «співанки» ставали запорукою успіху тієї чи іншої кінострічки. Федір Стригун (з яким вони так вправно виспівували «Нам поможе святий Юр») пригадує, що вони з Іваном знали одні й ті ж пісні, незважаючи на те, що один – з Буковини, а інший – з Черкащини.

 

 

«З Іваном Миколайчуком у житті я зустрічалася один раз, – розповідає редактор музичних програм Львівського радіо Олена Онуфрів. – Донині запам’ятала його замріяний погляд. З одного боку, в собі людина, з іншого – десь у далеких світах. Я зрозуміла, що це не просто актор, а людина, яка має глибоке розуміння всього народного: звичаїв, танців, пісень. То  було в ньому гармонійно поєднано і виливалось у всіх його фільмах. Він знав сотні пісень і завжди мугикав собі під ніс. Мав гарний голос – у фільмах він співає сам чи в дуеті. Думаю, що саме народна музика – то був вияв його органічного духу, його єства», – підсумувала вона.

 

 

«Пропала грамота» (хотіли назвати «Пропаща грамота») після гоголівського ще мала багато прочитань. Іван Драч, який писав сценарій до фільму, підтримав провідну ідею: незалежність можна здобути тільки силою, а не милістю. Головний актор – Іван Миколайчук – допоміг цій давній темі вилитися у героїчну народну комедію. «Імпровізації  було дуже багато, – розповідав Федір Стригун. – Вдячний Іванові, що він вивів цю тему так дохідливо, по-народному, бо вона в літературі давно жила: коли нищили Гетьманщину, робили з України Малоросію, багато обиралося старшини козацької, писали багато листів, послань до царя і цариці, багато посильних їздило… Через той епізод у фільмі, коли козаки вирішили стрілятися, бо немає виходу, «Пропала грамота» 12 років лежала на полиці, дуже багато було плівки перемонтовано і порізано».

 

 

Якщо «Тіні забутих предків» знімали в Криворівні на Івано-Франківщині, то перед козаками в «Пропалій грамоті» розгорнулися полтавські степи в селі Красногорівка. «Ми з Іваном змалку на конях – що ми кавалерійську школу закінчували, думаєте? Ні! Та коли ти пускаєшся галопом, а я тоді скакав на арабському жеребцеві, шаровари розвіваються, перед тобою лани пшениці – такий кайф, не передати! Ми коли з Іваном переодягалися в джинси і сорочки, він казав: «Ох, як це незручно! (після шаровар)», – пригадував Федір Стригун.

 

Дослідники кажуть, що Гоголь навчив Росію сміятися, але Миколайчук, граючи гоголівських персонажів, – як би комічно йому це не вдавалося – не вчив українського глядача сміятися. «Радше, плакати, – каже Стригун. – Миколайчук був глибоким, вчив Україну думати. Володів гумором, але, як людина, не був коміком, а актором-мислителем. В нього була природня «чуйка»: на  зйомках не був теоретиком, не любив повторювати дублів. Якось прийшов до нас у театр, а я тоді грав Миколу Садовського якийсь сотий раз. Іван вхопився за голову і каже: «Як ти так можеш? Я й одного дубля другий раз повторити не можу!» Любив тварин. Кохався в народних переказах, оповідях, анекдотах і, звичайно, піснях».

 

4.

 

«Філософ мусить бачити, мислити і споглядати світ. І хоча не всякому вдасться віднайти Олімпу, та часи міняються. Часи міняються, і ми з ними міняємось».

 

(з фільму «Вавілон ХХ»)

 

 

Мудрець Фабіян (цю роль Миколайчук написав для себе, а його фільм «Вавілон ХХ» отримав відзнаку «За найкращу режисуру» на Всесоюзному фестивалі в Душанбе) до всього придивлявся і намагався зрозуміти, що відбувається між людьми. В житті актор, хоч і вирізнявся своєю простотою і доступністю, був вчителем для свого глядача.

 

Найбільшою наукою, яку маємо від Івана Миколайчука, є гордість за те, що ти українець. «У 68-му я вперше зустрів українця, в якому було повністю відсутнє відчуття меншовартості, вторинності. Він був гордий з того, ким був, такий собі Іван з Чорториї, навіть на джинси казав, що американці взяли наші ґачі, які придумали гуцули, і думають, що це американські джинси. І в цьому були його пріоритети – свята віра в свій народ, і гордість з того, що він є сутністю того народу. Митець повинен таким бути», – стверджує Федір Стригун.

 

Талантом буковинського генія захоплюються молоді кінорежисери. Для них у Чернівцях започаткували фестиваль імені Івана Миколайчука «Кіноетніка»: «Непідробна щирість, простота і водночас мудрість, – те, що захоплює мене в Миколайчуку, – розповідає учасниця першого фестивалю, молодий режисер із Києва Ірина Правило. – Він не вдавав, а був. Тому його поважають. В ньому не було фальші. Це актор з величезною харизмою: коли він з’являється на екрані, вже ні про що не думаєш, а спостерігаєш за його грою», – каже вона.

 

…Параджанов, Іллєнко, Івченко, Миколайчук – митці, які своїм талантом і жертовною посвятою вибороли українському поетичному кіно вагоме місце у світовому кінематографі. Наприкінці ще одна промовиста деталь: не раз при згадці про Івана йшлося про безкінечні гостини в оселі Миколайчуків, спільну чарку… Але розповідають, що, коли хтось у компанії провадив сороміцькі анекдоти, а тут заходив Миколайчук, мовець одразу замовкав: при цій людині не личило говорити дурниці.

 

 

ПРИМІТКИ

 

¹  Лариса Брюховецька. Фільм як результат чаклунства // День, 3 червня 2011 р.

²  Лариса КАДОЧНИКОВА: «Через Іллєнка я пішла зі «Современника», а він повівся зі мною несправедливо» // Високий Замок,18 серпня 2013 року

 

 

 

14.06.2015