Серед тяжких обставин прийшло ся обходити у Відни сегорічні роковини Шевченка. Приходили хвилї, де тратило ся надїю на яке-небудь, хочби скромне, відсьвяткованє сего сьвята. Сумно й згадати, що се велике сьвято, яке заборонено нам сьвяткувати у нашій власній хатї, прийшло ся обходити на чужинї, і тільки на чужинї. І коли ми нинї стоїмо перед довершеним дїлом, коли вже сповнений сей сьвятий і серед теперішних обставин тяжкий обовязок, то можемо спокійнїйше відітхнути. Але хоча можемо радуватись успіхом нашої працї, то ми не повинні з вдоволеня заложити руки, а повинні ще раз приглянути ся цїлій справі, розібрати, що було добре, а що могло бути лїпше, щоби тим способом набрати досьвіду і для будуччини. Розвиваємо ся чимраз скорійшим ходом і не сьміємо забувати, що те, що було добре перед двома роками, не може бути добре нинї, а те, що вистарчає нинї, не вистарчить — завтра.
Із сього погляду насувають ся менї деякі замітки, які хочу тут висказати.
З признанєм треба зазначити, що — хоч на чужинї і в таких тяжких обставинах — де стільки нашого духового маєтку остало в краю, захопленім ворогами! — ми мабуть перший раз спромогли ся наскрізь своєрідну програму, і то в народнім дусї. Чи мож взагалї гарнїйше звеличати память Тараса Шевченка? Тимто не мило вражало, що два пп. сьпіваки-солїсти наддатками нарушили одноцїльність і стилевість програми. Коли-б ходило о виявленє симпатиї тій частинї нїмецької суспільности, яка явилась на сїм сьвятї, то се мож було так зробити, щоби одну або другу пісоньку відсьпівати в нїмецькім перекладї. Взагалї треба зазначити, що всї тексти пісень і деклямаций публицї треба було подати бодай у програмах в нїмецькім перекладї. Хто не розуміє тексту піснї, тому і музика тратить на силї. В "Кавказї" чужим слухачам зовсїм не можливо було зорєнтувати ся, хоча декляматор п. Б. Лепкий інтерпретував її як справдїшний поет, що переживає кожде слово.
На будуче ми про такі річи не повинні забувати і про такі справи слїд заздалегідь подумати.
Сам уклад програми, майже виключно вокальної, був доволї ріжнородний. Признаю се не без певних застережень. З творів Людкевича лиш одна мінїятурка увійшла в програму. Ми не повинні забувати, що при укладї програми треба вибирати се, що найлїпше. А чейже наша музична лїтература, особливо хоральна, повинна зачислити твори Людкевича до найцїннїйших. Беручи під увагу, що і в порівнаню з Лисенком Людкевич означає крок вперед, треба було дати йому трохи ширше місця в програмі. По части можна се оправдати обставиною, що богато нашого мистецького майна остало в краю, загарбанім ворогом.
Насуває ся менї думка, яка — хоч опізнена — то в будучинї повинна перейти в житє: всї, а бодай визначнїйшї, твори нашого духа ми не повинні в поодиноких примірниках переховувати тільки у Львові, в Перемишли, чи де инде, а розіслати всюди, де лиш є яка україньска кольонїя, і хоч-би між чужих людий до біблїотек і музеїв. Возьмімо приміром такий твір, як "Кавказ" Людкевича. Чи можемо знати, чи взагалї що з него остало ся? А чейже не богато труду було б се стояло, коли-б був оден примірник сего "Кавказу" у Відни, а оден в Празї, чи де инде. Московський наїзд прийшов так раптом, що годї було подумати над тим, що і куди схоронити. Много річий пропало для нас може безповоротно. Досьвід повинен нас неодного научити. А те саме треба віднести і до лїтературно-наукового дорібку.
Що-до самого виконаня програми, то треба признати, що вложено туди богато пpaцї. Особливо материял голосовий хору дуже гарно представляв ся. Треба однак на одну річ звернути увагу, а то тим більше, що ся похибка переходить в хронічну хибу. Маю на думцї недостачу житя і темпераменту. Дало ся се відчути особливо при точцї шестій програми, при народних історичних піснях. Коли в поясненю програми написано, що: "Гей, гук, мати, гук" — побідна пісня козаків, то в дїйсности вийшла вона на похоронний марш в найповільнїйшім темпі. Взагалї точка історичних пісень вражала своєю монотонністю. Були вони майже виключно в тонациї молевій. Коли візьмемо під увагу, що в Лисенкових хорах поодинокі стофи повторюють ся майже без зміни, то звільненє темпа і розволїканє до безконечности павз поміж поодинокими фразами потроювало їх одностайність. Цїла ся точка зискала-б була незвичайно живійшим темпом, а передовсїм счеркненєм деяких строф. Також "Ще не вмерла Україна" привикли ми так сьпівати, що чужий чоловік і не здогадав ся би, що се національний имн, з якого має бити — сила і надїя побіди. Не буде зайвим пригадати слова, які сказав не хто инший, як сам Лисенко, в часї побуту у Львові підчас свого ювилею: "Ви в Галичинї сьпіваєте Ще не вмерла як дяки". Се зовсім справедливо.
Лїпше з сього погляду випала "Вулиця" Колесси, яка і самим укладом дає досить контрастів.
Лисенкова кантата "Бють пороги" була-б викликала зовсїм инше вражінє, коли-б не неприємний випадок в баритоновім сольо, яким і прочі солїсти трохи збентежили ся.
Також і інструментальні інтермецца полишали дещо до бажаня і були в порівнаню з хоральними партиями маю випрацьовані.
До сьпіваків, пп. Носалевича і Любінецького, треба віднестись з повним признанєм. Особливо п. Носалевич (сьпівав на жаль замість заповідженої на великих плякатах піснї "Гетьмани, гетьмани" не конче інтересну, майже безвартісну "Бувало инодї старий") показав ся артистом першорядним.
Голос п. Любінецького симпатичний, але сьпівак повинен більше вглубитися в суть піснї, ніж блескотїти на зверх.
Пісня Сїчинського, зразок дилєтантизму, не конче надавала ся на такий поважний концерт.
До виконаня української рапсодиї Барвінського треба віднести ся з повним признанєм. Особливо дириґент А. М. Віхтль, член орхестри "Tonkunstler-ів", показав ся незвичайно енерґічним, зручним і — на се треба звернути особлившу увагу — дуже музикальним дириґентом. Відрадним явищем є й те, що наша суспільність не стоїть вже безрадно і перед твором більше новітного укладу.
На загал треба признати, що концерт як цїлість мав все таки признаку артистичну і доказав, що при догіднїйших обставинах українська музика могла-б знайти собі дорогу також у ширший музичний сьвіт. Тільки: З музикою стоїть справа так само, як з усїми иншими областями людського житя, як з наукою, красною літературою, орґанїзациєю суспільности і т. п. — скрізь справджуєть ся правда, що праця, і тільки праця, систематична і пильна праця на теоретичнім і практичнім поли, творить дійсні вартости, цїнні для своїх і чужих, для сучасности й будучности.
Все инше, що імпровізоване і непідготовлене, може мати що найбільше значінє ефемеричної появи, яка в даній хвили може й подобати ся, але тривкої вартости для нациї й людства не має.
[Дїло]
12.06.1915