Філософ Іван Мікіртумов: російському суспільству дуже стидно за нездатність організувати своє життя
Психоаналітики давно з'ясували, що несвідоме вміє створювати нам проблеми і вимагає уважної роботи з собою. А якщо небезпечний образ або травматичне переживання присутні одночасно в несвідомому багатьох людей, терапію повинна проводити сама історія. Однак явища несвідомого відступають перед монстрами свідомого, перед кістяками з шафи, ставлення до яких здається на перший погляд нераціональним: адекватна людина про них знає, але це знання воліє публічно не анонсувати.
Російське суспільство перебуває в прогресуючому стані такого виду останні 15 років. Сьогодні воно знає про себе багато стидного, і чим більше цього стидного накопичується, тим більшу ганьбу обіцяє його відкрите визнання. Доводиться цупкіше триматися за вигадки, брехню, інтенсивніше переконувати себе, що цинізм і є вищою громадською чеснотою, втіленням справжнього вміння жити. Перерахувати наші кістяки нескладно: персоніфікована незмінювана влада; фактична дефедералізація; деградація політичних інститутів і підміна демократичних процедур їх імітаціями; відстала сировинна економіка і побудова «капіталізму друзів»; роздача коштів бюджету неефективно керованим гігантам цього капіталізму; корупція, збаналізована до рутинної форми організації соціальних відносин; глибока недовіра громадян до правоохоронної системи; ЗМІ, перетворені на підцензурне знаряддя пропаганди; поповнюваний ряд політичних вбивств; неясна ситуація в Чечні і на Північному Кавказі; напади ксенофобії; суперечна національним інтересам конфронтація із Заходом і втрата статусу світової держави; триваюча деградація освіти і науки; нарешті, брудна війна на Україні, що оголила розкол у російському суспільстві і двозначну невизначеність у питанні про його цінності та історичну долю. Поширений політичною елітою дискурс цинізму унеможливлює сенсовний суспільний діалог на ці теми.
Нормальною реакцією всіх верств соціуму навіть на частину з перерахованого мала би бути вимога негайних глибоких реформ. Але саме ця думка приховується від навколишніх особливо ретельно. З лютого 2014 обсяг того, про що воліють не говорити, наростає так стрімко, що експерти встигли висловити чимало гіпотез пояснення як можна залишатися сліпим і глухим до того, що ріже очі і вуха. На мій погляд, справа не в масовому психозі, не в підсвідомому витісненні або напівусвідомленому самообмані, і навіть не в успіхах голубого екрану. Психоаналітичні тонкощі і пропагандистський натиск однаково неефективні проти бувалих в бувальцях росіян. Нічого ми не витісняємо, ніяк себе не обдурюємо та іншим обдурити себе не даєм, а просто граємо в політико-риторичну гру під назвою Back in the USSR.
Посттоталітарні хвороби дезінтеграції та цинізму зумовлюють вибирану стратегію досягнення соціального успіху: у відповідь на риторику влади зацікавлена активна меншість — умовний середній клас — відтворює риторику вірнопідданства; вона індукує й інші верстви суспільства. У ній є і нові, і старі фігури: особливий шлях; Росія не Європа; духовність; скріпи; славне радянське минуле; лихі 90-е; підступи закордону; ймовірний противник; фашисти, збоченці, блюзніри-кощунники, націонал-зрадники, дармоїди-тунеядці, очорнителі-обмовники; «США, руки геть від наших пенсій». В перспективі, евентуально, космополіти; лікарі-вбивці; шкідники, вороги народу і контра. Публічне вірнопідданське говоріння не виключає того, що в приватних поуфних розмовах з гірчю нарікають на ті ж незмінювану персоніфіковану владу, неефективну державу, корупцію, економічне відставання, фальшиві дисертації та ін. В соцопитуваннях респонденти рівночасно демонструють радість і оптимізм, але здають собі справу з того, що відбувається в економіці, політиці та соціумі. Тут не треба шукати непослідовності: просто склалися обставини, в яких двоємисліє і цинізм вигідніші за свої протилежності.
У XIX ст. ходовим був термін «соціабільность» — готовність людини до позитивної взаємодії з іншими. Вона реалізовується через прийняття норм, зокрема моральних, яких дотримання зміцнює соціальні зв'язки, а порушення — послаблює. Тут і всі десять заповідей, і інші корисні канони. Люди соціабільні зі своєї природи і вміють жити тільки у спільноті. Там, де є присутня соціабільность, спільнота веде гру з позитивною сумою, наявність у ній конкуруючих взаємозалежних спільнот не заважає руху всього соціуму до кращого, до загального блага. Порушення цього процесу пов'язане зазвичай з домінуванням інтересів окремих груп, які, будучи побудовані за принципами соціабільності і застосовуючи відповідні норми щодо своїх членів, не поширюють їх дію на інших. Так була влаштована древня общинно-родова мораль, а нині — злочинні угрупування та інші групи, що діють врозріз загальним інтересам. Нарешті, існують об'єднання людей, які не розповсюджують соціабільность ні назовні, ні всередину: це каральні структури тоталітарних держав. Їх немилосердність щодо громадян і безпека для правлячої верхівки забезпечувалися жорстокою внутрішньою конкуренцією, практикою доносів і взаємних провокацій, несучим привід для регулярних чисток.
Якщо не брати цей останній випадок, то будь-яка спільнота людей скріплюється нормами моралі, що зобов'язують, зокрема, не брехати. Чому брехня забороняється завжди і скрізь, пояснювати зайва річ. В тій мірі, в якій норми моралі ослаблені або застосовуються вибірково, зникає і суспільство як цілісний механізм взаємодії залежних один від одного індивідів і груп, при якому можливе досягнення загального блага. На його місці виявляється сукупність соціальних одиниць, що переслідують приватні інтереси і ведуть між собою боротьбу без правил. Приватні інтереси нав'язуються переможеним як загальні, що знаходить найбільш повне вираження в тоталітаризмі: панівна група прагне вже не просто підпорядкувати собі інші, але й ліквідувати їх як альтернативні собі форми інтеграції людей. Тоді асоціабільность стає однією з умов виживання і інструментом мінімальної взаємодопомоги: не бути інтегрованим з іншими є безпечніше; брехати і лукавити морально виправдано — як мінімум тому, що публічно промовлена правда ставить під удар і того, що сказав, і того, що почув.
Якраз радянський соціальний досвід позначається сьогодні в роботі колективного свідомого. Звичайно, про повернення до тоталітаризму і «соціалізму» мови немає, але не варто недооцінювати покликану до життя політичною кон'юнктурою гру в Back in the USSR. За її риторикою прихована наростаюча неадекватність того, що робимо, щодо того, що робити повинні. Наростає і двоємисліє; брехня перетворюється з давнього ґанджу в необхідний і практично корисний дискурс, який породжує кризу цінностей. Сповнений спокою і самоповаги той, хто правдиво і відверто може розповісти своїм дітям чи онукам, як досяг свого становища, як заробляє на життя, якими є його друзі та колеги, яку користь його діяльність приносить суспільству. А тепер давайте подумаємо про себе, подивимося навколо, вкажемо на того, другого, третього — скільки тих, хто не може дозволити собі розкіш бути чесними з власними дітьми! Чи ж це не національна трагедія?
Колективне свідоме російського суспільства виповнене нині ретельно приховуваним соромом. Аристотель визначав сором як «страждання або збентеження з приводу зла, що спричиняє безчестя». Це стан, що викриває зіпсутість — стійку, якщо не вроджену ваду, що перешкоджає дотримуватися чеснот, соціальним проявам добра. У підставі загальнонаціонального сорому лежить усвідомлення чергового провалу і тривожний сумнів з приводу здатності російського суспільства організувати своє життя нормальним чином — так, щоб одного разу знов не осоромитися. Якщо в першому провалі, що завершився крахом СРСР, можна було звинуватити комуністичну утопію і її бездарне втілення, то підсумки останніх 15 років списати нема на кого і на що. Саме стид і страх безчестя, що їх переживають еліти та найактивніша частина суспільства, творять морально-психологічну основу «стабільності».
Позитивний сценарій є, він пов'язаний з виникненням нової аґенди, котра зруйнує механізм відтворення брехні і поставить завдання такого масштабу і нагальності, що питання про ганебне минуле виявляться — хоч на час — не актуальними. Росіяни давно не відчували щастя, кажучи словами Солженіцина, «жить не по лжи» і плідно трудитися для загального блага. Славна Перебудова дала перше, але не друге, а тому швидко обірвалася. Між «перестати брехати» а виникненням щільної тканини нормальної соціальної взаємодії відстань дуже велика: не менше покоління. Цей шлях, якщо його пройти, вдасться саме тому, що жити і діяти в просторі справжньої свободи і відповідальності нам ще не доводилося.
Автор – філософ
Иван Микиртумов
Жить не по лжи – 2: Коллективное сознательное
(Паперова версія: Шкала ценностей: Жить не по лжи – 2)
Ведомости, 10.06.2015
Зреферував О.Д.