АМБІЦІЇ
Б. Інша редакція
САМОМУ СОБІ
Ти будь у мене як небо осіннє уночи тверда. Будь чиста як плуг, що оре. Будь мамою, що нічки темненької дитину хитає та тихонько, тихісенько до сну приспівує.
Вбирайся як дівчина рано вбирався; як виходить у сад до милого і так ще вбирайся.
Шепчи до людий як ярочок до берега свого шепче.
Ломи як блискавка, що иайдусшого дуба палить і коле.
Плачь як ті міліони плачуть, що тінею по світі вандрують. Біжи як намєтности мої, що їх більше батогів гонить як сонце має проміня, лови чужі намєтности та сплітайся з ними та й разом спалюйтеся.
Як знеможеш, то сядь на вербу та дивися на став тихий.
Така будь, моя бесідо!
ЧАРІВНИК
Б. Уривок іншої, пізнішої редакції
ЧАРІВНИК
Хто мене гріє, хто мене ще любить?
Дайте горячі долоні!
Дайте огню з серця.
Я повалений, вбитий страхом як півмертвий, що ноги му гріють. Тремчу, ох, незнаними горянками.
Дрожу перед острими, морозними стрілами пропасниці — гнаний тобою, думко!
Некликана, закрита, страшна!
— Ти, стрільне з-поза хмар!
Я ражений тобою!
Ти, насмішливе око, що дивишся на мене з темноти [Слідуюча сторінка автографа не збереглася].
ОЛЬЗІ ПРИСВЯЧУЮ
Б. Початок іншої, можливо першої, редакції
ОЛЬЗІ
Перелазами дівчата на стежки сходять і йдуть до дому, а за ними летить пісня парубоча. А котрих двоє йде, то йдуть дорогою своєю.
В. Початок другої редакції
Перелазами перелазять, стежками веселі дівчата йдуть до дому. А за ними їх здоганяє пісня парубоча. Тота пісня, що співається на весні інакше і в літі інакше.
Вівці коло воріт блеють, місяць розгорається...
І чого ти, серце моє, дрожиш у вічній пропасниці? І чому ти, серце моє, не тріснеш?
Коло стола вечеряють, лижками тарахкають, пазухи обливають, мама їх словами картає. Сирота тисне кучеряву голову до острого одвірка і щось давне собі нагадує. Чути молитви з діточих грудий, кожде слово [Слідуюча сторінка автографа не збереглася].
У ВОЗДУХАХ ПЛАВАЮТЬ ЛІСИ
А. Інша редакція
[Без заголовка]
У воздухах плавають ліси а серед них села. Над заходом гори хмарів стали каменем. Осінні хмари. Якби розбив ті гори, то би став старший від сонця той. Був би татом звіздів батьком звіздам, бо їх богато за тими хмаровими скалами. Якби-м розбив ту скалу, що душу мою сковала! Ліси би зашуміли, села би засьпівали. У душі моїй закований сьпів і шум.
З-за мо[л]одости та є там сопівка, що сумно виграває. Тогди луг до схід сонця хилився як зачував ту сопівку.
Ще є там шум листочків придорожних. Гонив вівці по дорозі. Йду я за вівцями, а вони шумлять, аби вівця в шкоду не забігла. Заперті Заковані там слова коханки. Файні як найкраща найкрасча співанка житя.
Лиш аби сопівка зажила, лиш аби мої вівці повернули та аби коханка заговорила!
Я би розбив ту скалу і не нагодувався як сонце.
Зі скали тої вилетіла би дівчина у біленькій сорочці.
Ліси би єї вздріли та й зашуміли, села би вздріли та й заспівали.
Б. Інша редакція
І
У воздухах плавають ліси а серед них села.
Гори як береги для cero моря.
Над заходом гори хмарів станули та й закаменіли. Сонце як коли би з него кров стекла. Саме бліде і проміні такі.
Воно засунєся за ті скали над заходом. Обійде як злодій і прокрадеся.
Якби розбив хто ті гори облаків, то би став понад сонце. Був би причиною нових ясних зір, бо їх богато закованих у тій хмарі.
Якби-м розбив ту скалу, що душу мою сковала! Ліси би зашуміли, села би засьпівали! Там є закований голос сопівки. Луг до сходу хилився як та сопівка грала.
Сидить там у темници шопот листків придорожних. Листки шепотіли, аби мої вівці в шкоду не забігали.
У тій неволи закляті слова коханки. Файні як спів усего житя. Лиш аби сопівка заграла, лиш аби вівці мої повернули, лиш аби коханка заговорила! Але душа сидить у тій скалі як злодій. Не вилетить з розбитої скали дівчина у біленькій сорочці. Не зашумить ліс до неї, село єї не заспіває.
ГОРОДЧИК ДО БОГА РИДАВ
А. Первісна редакція
[Без заголовка]
Городчик до бога ридає: сьвітла, ой сьвітла сонечка, ой сонічка.
Підіймеся біла рожа запросить сонічка та й хилить жмит білого цьвіту понад жовте своє листє.
Ще не набулася я на сьвіті, я ще лиш біла, як сьніг біленька та й вже усихати!?
Краями мій цьвіт застиває. Чую мороз у серці моїм, у тім жовтенькім ц[віті] квіті, що студені краї закривають. А ще я нікого не вколола тернинкою.
Вітер перли з мене зриває. Цяточка роси впаде зійде на квіті, а вже вітер єї стрясе, а земля єї прожирає.
Стану я така як бучок отой, що коло него виростаю.
Сонечка Сонічка, сонечка!
Б. Інша, пізніша редакція
[Без заголовка]
Городчик до бога ридає: сонечка, ой сонечка!
Астри та вони богато уміють терпіти, а вони також посхиляли голови та й ридають: сонечка!
І біла рожа підіймає квіт та просить сонечка. Ще не докаже просьби, а вже хилить жмит цьвіту понад жовте своє листе. Каже рожа вона:
Ще не набула-м ся на цім світі, я ще біла, як сьніг біленька тай вже усихати?!.
Краями цьвіт мій застиває. Чую мороз аж у серци, у тім жовтенькім листочку, що ще побіліти має.
В полуднє надходиш, сонце, та мене від смерти збавляєш. Лиши вже най умру, бо вночи зорі з мене насьміхаються. Мигають очима, як царівні на просту дівчину.
Або ліпше, сонечко боже, дай най ко я розцвитуся. Прийде Прийди зранку до мене та будь до ночи.
Я зорі перейду, бо людям білою рожою зацвиту.
Не послухало сонечко, а рожа схилила голову та потихоньки ридала: сонечка, ой сонечка.
В. Початок іншої редакції
[Без заголовка]
Як коли би ридав сонечка той городчик, що в кутику сперся. Зелений барвінок по земля стелиться, та жовтий гвоздик, що по тернині у гору ся знимає, біла півонія, що на вишню ся похилила. Сонечка ридають, ой сонечка. Вітер спадає з листом оріховим та барвінок до землі липне, гвоздик на тернину опадає, півонія д’вишні на[хилилаєь] вишня на[шіптує]. Як Безсильні, їм би сонечка, ой, сонечка.
Г. Початок іншої редакції
[Без заголовка]
Під плотом коло верби городчик мужицкий. Барвінок стелиться землею, жовті гвоздики бадилє похилили а біла півонія почервоніла.
Сонечка, ой сонечка ридає мужицький городчик. Під плотом тулиться верба, кидає на него сухе листє. Під плотом тулиться верба, кидає сухе листє
Д. Початок пізнішої редакції
[Без заголовка]
Городчик до бога ридає: ой сонечка, ой сонечка Зелений барвінок землею стелиться, синого квіту не має. Жовтий гвоздик до плота тулиться, квіт усихає.
Біла півонія до вишні хилиться тай застиває.
Сонечка, ой сонечка! Давно
Вітер спадає з верби і листя сухе спадає.
Е. Пізніша закінчена редакція. (Автограф не має кінця)
Без заголовка
Зівяв у кутику коло плота мужицький городчик. Жовтий гвоздик хилиться похилився до зеленого барвінку тай біла півонія склонилася.
Сонечка, ой сонечка! Вітер спадав з верби і єї за собою провадив, аби розвіяти зелений барвінок, аби гвоздик поломати та й півонію.
Сонечка, ой сонечка.
Літі дівчина квіти зривала, барвінок золотила та сьміялася в городчику. Збирала до купи усі гвоздики і проти сонця ставила та й барвінкови співала, півонію до губів тулила.
Як сонечко, як сонечко...
Мотилі зліталися разом з промінями та говорили за [ті чуда] барвою своєю за ті чуда, що далеко, далеко за мужицким городчиком.
Аж під сонечком.
Лист горіха Червоні вишеньки падали.
ВНОЧИ
Б. Інша, значно відмінна редакція
У МІСЯЧНІМ СВІТЛІ
Сиділа коло біля корчика білої рожі. Коло ніг хиталися астри. Один тримала у руках і губами вимикала червоний квіт. Вітер визбирував і тікав у верби з тим квітом.
Місяць потихоньки вандрував по небі. Ховався за окрайці білих хмар, робив з ним шовки білі, перетикав сріблом і кидав звіздам. Звізди протягали свої проміні до тканин місяцевих і тремтіли з радости.
Дивилася на небо і тратилася, блукалася серед своїх споминів. Срібні проміні сповзали з єї чорного волося і спадаючи в'язалися у [тих ночах]* з тими ночами, що давно, давно проминули. Склонила голову і нагадувала собі одно по другім.
У таку ніч, як ся, він сидів коло неї, [го]ворив до неї і розважував. Ще як [чу]ла голос: є в мене поле, шир[окі ни]ви що рожі зродили колючі. [А по]при ниву, все у долину ру[чай спли]ває.
Там пійдеш те[пер підеш] на ту ниву. Ни[ва ся вклонить] ручай в но[ги впаде].
РАНЕНЬКО ЧЕСАЛА ВОЛОСЯ
А. Інша редакція
ЧЕСАЛА ВОЛОСЯ РАНЕНЬКО
Чесала волося раненько. Крізь вікно тиснулися проміні осінні. Сповзали з волося як срібні кругленькі ниточки з брили золотої.
Чисала волося, а широке листє оріха під вікном проходи[ло] хиталося поволеньки і перегонило проміні з одної шибки в другу.
Шум оріха вкрадався в єї гадки. Помаліще, помаліще совала гребенем — та й лишала гребінь у волосю.
Сперлася обома руками на стіл а волося впало. Заслонило плечі і крісло.
Спадало як водопад золотих филь би спадав. Ті филі золоті спадаючи вижолобили собі дорогу і підмивають тепер дальше шию.
Чиста, сполохана, як камінь білий, тота шия.
«От осінь вже. Чи ти, листє, шепчеш, що він вже мене не любить? І А може ти за людьми говориш, що я пропаща, що дала-м ся на підмову. Або приносиш єго гадки, що я старіюся та не можна мене любити? Скажи, скажи, горішку, що ти шепчеш?»
Склонила голову на білі руки. Жмит волося впав і закривав сині малю[нки] лінії, що ними руки уткані.
«Скажи ж бо горішку, скажи небоже».
Та й заридала. Сльози текли по руках як колиби шум[іли] каплі, що відірвалися від водопаду. А за вікном шепотів оріх широким листєм: з весною прийде твій милий.
================
ПЗТ, II, с.175—182
28.11.1953