АМБІЦІЇ
Ти будь у мене тверда, як небо осіннє у ночи. Будь чиста, як плуг, що оре. Будь мамою, що нічков темнов дитину хитає та тихонько-тихонько присьпівує до сну. Вбирайся як дівчина раненько вбираєся; як виходить до милого ще й так вбирайся. Шепчи до людий, як ярочок до берега свого. Грими як грім, що найбільшого дуба коле і палить. Плачь, як ті міліони плачуть, що тінею ходять по світі. Всякай у невинні душі, як каплина роси у чорну землю всякає. Біжи, як намєтности мої, що їх більше батогів жене як сонце проміня має, біжи та лови чужі намєтности та сплітайся з ними. Як знеможеш, то сядь на вербу та дивися на спокійний став.
Така будь, моя бесідо!
ЧАРІВНИК
Хто мене гріє, хто ні ще любить?
Дайте горячі руки!
Дайте вугля з серця!
Повалений, вбитий страхом як півумерлий, що му ноги гріють. Трясуся, ой, незнаними горянками.
Дрожу перед острими, морозними стрільми дрожі, гнаний тобою, думко! Неназвана, закрита, страшна!
Ти, стрільче з-поза хмар!
Ражений тобою,
ти насмішливе око, що глядиш на мене з темности.
Отак лежу я,
перегинаюся і перевиваюся стражучий всіма вічними муками, поцілений тобою, строгий стрільне, ти, незнаний — боже... Поціль глибше!
Ще раз поціль!
Пробий, зломи то серце.
До чого та мука стрілами тупозубими?
Чому глядиш знов,
ненасичений люцкою мукою,
злобними очима, божими блискавками?
Вбити не хочеш, лиш муки й муки?
Нащо—мене мучиш ти, злобний, ти, незнаний боже?
Га, га!
ОЛЬЗІ ПРИСВЯЧУЮ
І чого ти, серце моє, гріху богато в собі маєш? І чому ти, серце моє, не пукнеш?
Вечір. Місяць на небі розгарається, парубоча пісня мостить собі мости до звізд, сира сопілка наймицка жалібно стогне з ясел, до вікон паньских. Дими спокійно долинами синіють, гуртки: чорних овець шукають воріт своїх, за ними діти куряву збивають...
І чого ти, серце моє, квилиш мені в грудях, як покинена пташка? І чому ти, серце моє, не пукнеш?
Вечеряють. Мама дає порядок на столі, лижки тарахкотять, громада споживає мамину страву. Сирота тисне голову до острого одвірка і нагадує собі щось давне дуже. Кажуть молитви, розбридаються спати, вікна приймають місяць на себе...
І чого ти, серце моє, тремтиш як листок на вітрі? І чому ти, серце моє, не пукнеш?
У ВОЗДУХАХ ПЛАВАЮТЬ ЛІСИ
У воздухах плавають ліси та й села серед них.
На небі хмари, як той мох, що примерз до землі у лісовій тишині,— сірий, ледом укритий.
Сірі хмари станули над заходом та й закаменіли.
Сонце, як би з него кров спустив.
Саме бліде і проміні такі.
Воно засунеся за ті сірі скали над заходом. Обійде, як злодій, і прокрадеся.
Якби розбив хто оті примерзлі хмари, то станув би понад сонце. Сотворив би нові зорі, бо їх богато закованих там сидить.
Якби-м розбив ту скалу, що душу мою заковала!
Ліси би зашуміли, заспівали би села.
Там закований голос сопівки мої, що як вона грала, то луг до сходу хилився.
Там окований шелест листків придорожних, що шептали, аби вівці мої їх не переступили, аби в шкоду не забігали.
Там закляті слова коханки. Що слово промовляла, то кожде співало.
Лиш аби сопівка заграла, аби вівці мої повернули та коханка заговорила!
Ой вже ні!
Душа сидить у скалі, як злодій.
Не вилетить відти дівчина у біленькій сорочці, бо нема сопівки мої, бо моїх овець нема, та й коханки не маю.
Не зашумить ліс, не заспівають села.
ГОРОДЧИК ДО БОГА РИДАВ
Городчик до бога ридав: сонечка, ой сонечка!
Біла рожа підіймила квіт та й запросила сонечка. Ще просьби не доказала, а вже похилила жмит цвіту понад жовте листє.
Каже вона:
«Ще-м на цім світі не набулася. Я ще біла, як сніг біленька, та й вже усихати?!
Краями квіт мій застиває. Мороз в душу лізе, у середній листочок найменший, що ще жовтавий.
В полуднє приходиш, сонце. Збавляєш мене від смерти. Не приходи вже. Най зів’яну разом з найменшим листочком жовтавим.
Бо зорі вночи з мене насміхаються. Мигають очима, як царівни на просту дівчину.
Або приходи до мене зранку та будь до вечера. Най ко я розцвітуся. Я зорі перейду і людей вітати* буду білою рожою».
Сонечко схилило з полудня і рожа похилила голову, як маленька дитина.
Стрімголов звисала та шептала: сонечка, ой сонечка!
_____________________
* В автографі витати.
ВНОЧИ
«Твої очи пробиті чорною хмарою. Стадо чорних птахів вилітає з хмари, як лилики, і кругом тебе облітає. Без нас тебе облетіли!»
Японьска рожа похилилася і било кактуса до півночи обернулося від голосу.
Другий голос: голосом своїм — перлами тебе обсиплю, зором своїм — вогнем тебе скупаю, очима своїми — чорними стрілами тебе напою. Перлами чорні птахи затулю, вогнем їх спалю, стрілами чорними пострілю.
Японьска рожа цвіт упустила і лист кактуса д’нему схилився.
Третій голос: всі зорі з неба стягну до тебе. Всі пасма ясні висную із очий ясних і зв’яжу з пасмами зорів на небі. Та й над землею під небесами буду в’язати срібні проміні свої а з золотими. Впаду на серце коло ніг твоїх і звізди потягну і звізди впадуть. Поріжемо чорную хмару срібними промінями до половини, а золотими від половини. І будеш ясний у зорях ясних а через мене.
Упав цвіт другий і лист ще другий схилився.
Четвертий голос: рукою мою махну — всі лебеді злетяться; рукою махну, голосом зазву — рай-птаха з’явиться; рукою махну, голосом зазву і очима погляну — та раєм тобі стану. Припливу з стадом до тебе, любий, як стадо филь синих моря д’нам припливає.
Цвіт рожі вітер займив у море і лист д’морю похилився.
П’ятий голос: є в мене поле, широкі ниви рожі зродили, рожі зродили та ще колючі. А попри ниву все у долину ручай лентою сріблого шовку спливає. Там підеш зо мнов, там на ту ниву, що рожі зродила. Нива ся вклонить, ручай у ноги впаде. Чорная хмара пропаде.
А вже цвіт поплив і лист ще дусше над воду схилився.
Ой, листе, листе, глянь там на море. Пливе д’нам стадо островів з архіпелагу. Цвіт твої рожі з ними назад поверне.
I.VI 97.
ВЕЧІР
Вечір. Ми йдемо попри камінні сходи, люде передо мною і за мною. На сходах сидить жінка з дитиною на руках. Одіж єї спливає по каміню як брудна струя води. Двері до церкви за сходами розтворені.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Чуємо, що старі образи з тої церкви плачуть плачем дитинячим. Церква не слухає тих, що в ній «оченаш» кажуть. Лиш плаче, як дитина. Плачь спливає по сходах камінних на двір. Вітер підоймає той плачь і несе до нас. Тікаємо як від напасти. Вітер летить за нами і несе у зубах плачь образів такий, як дитини, і б’є, б’є, і розгонить нас по всіх улицях. Вбігаємо до домів. «Горівка»,— «Чорна кава» — «Чай!» — і п’ємо і говоримо: біда, біда! і ще п’ємо, бо привид чуда середновічного не дає нам супокою, нам, людям новим!
9.II 98.
СТАРИЙ Ч-ІЙ
Старий 4-ій був у родині найстарший і найневиннійший. Дістав від свого сина фляшчину горівки. Як дістав та й заплакав. «Боже, преці я того дожив, що мій А. та зробив мені дарунок». А потім лице єго старе таке невинне стало і він казав: «Та бо то не абияка горівка, то розоліс». І не хотів сам пити. Скликав знайомих, поставив фляшку та оповідав їм і за себе і за сина від самого початку. А гет пізно, як добре напився, співав:
Дум, дум, дум, каламутна річка,
Яка була солоденька з чужов жінков нічка...
СТАРИЙ ЖЕБРАК СТОЇТЬ...
Старий жебрак стоїть перед готицкою фасадою костела. На грудях хрест, одягнений у плащь жовнярский. Схилений, що твари не видко, лишень збите, сиве волося пасмами падає в долину, як вода. Сто людий минає єго і не оглянеся. Але йде мужичка. Дала єму булку. Став старий вояк їсти, а мужичка приклякла молитися. Дід їв, і крішки падали, і він раз по раз згинався і здоймав крішки і клав у рот. Потім мужичка підіймала єму крішки і одною рукою давала, а другою хрестилася. Та мужичка казала «оченаш» за сина у войску.
==============
ПЗТ, II, 39—48
28.11.1953