Я з сестрою, у білих сорочках, сиділи на печі. Мама, ще дуже молода, чекала на братів. Її біло-мережані рукави радуються, що покривають її міцне тіло.
— Діти, як прийдуть братя, то не пустуйте, а тихонько сидіть, там на, горні є медівники і цукор. Беріть собі кілько хочете, лиш будьте чемні.
Небаром перед вікнами ми почули скрегіт великих чобіт на морозі. Гураган давньої мельодїї вирвався з дужих грудий. Іде коляда про лицаря як йому дорікає його вірний кінь.
— Продаш ти мене, згадаш ти мене...
І оповідає той кінь свойому лицареві, з яких то побоїв він його виніс: і з половецького, і з турецького, і з московського. Рефрен української історії мужно звучав у того коня:
— За мнов гармати, як грім гриміли.
Тих гармат я збоявся та засунувся назад на піч. Але з жалю за конем я розплакався, а Марія казала: „ти все дурний“. За це дістала від мене попід ребра і сама зачала ревіти.
Мама ледви нас успокоїла.
Увійшли братя до хати, на столі стояли колачі такі великі, як вони. Колядують мамі, колядують Марії, а за мною на печі все гармати як грім гримлять і я гину побачити того коня, бо то був кінь инший як оці наші, що тягають плуг.
— Брате Семене, то ще ми заколядуємо твойому хлопцеві.
— Прошу, панове братя.
— Ой, рано, рано, пан Василь устав, при першій свічці личенько вмивав, при другій свічці суконки вбирав, при третій свічці коника сідлав.
Я чув себе вже в сідлі, і твердо постановив ніколи свого коня не продати.
— Ходи дякувати братям.
Взяв мене на свої руки і я цілував кожного з них у залізну руку. Як заплату я діставав від кожного ґрейцар, а як моя долоня не могла змістити кілька ґрейцарів, то мама забирала їх у червону хустку.
Мені від ціловання аж губи спухли, та я таки всіх доцілював, а тато мене заніс на піч.
Я щасливий заснув, з кулачка розгубив братні гроші, але гармати, як грім гримлять до сьогодня за мною.
==================
«Світ», 1927, № 6, с. 3.
02.02.1927