Оце я вернув з похорону моєї приятельки з дитинячих літ. Ледве витягав ноги з русівського, густого болота, а таки довів вовчицю до її ямки. В тонкі дошки її деревища груди землі дуже брутально гримали. Не багато нас було і всі дивувалися, що я між ними був. Та вони не знали, хто була вовчиця.
Як я почав ходити до школи, то вона у своїй наївності кликала мене до свобідної хати і просила перечитати їй звиток з бляшаної труби, щоби вона знала, що там є. Крім „Кнігініцьких“ латинкою я не міг нічого більше второпати. Аж геть пізніше, як я був в гімназії, той звиток показався шляхоцьким дипломом для родини Кнігініцьких.
———
До її убогої хати всі багачі, всі попи, всі жиди* посилали на нічліг всіх бідних і заблуканих.
Зниділим і брудним шляхтичам вона казала:
— Не блукайте по світі, а приставайте до людей, бо люди не люблять шляхти. Панщина навчила їх, хто ми є, і тому і я лишилася з голою шляхоцькою трубою. Ночуйте, я вас погодую, а рано йдіть між люди і приставайте до них.
А злодієві говорила:
— Ти, небоже, не кради, краденим не погодуєшся, але йди просто і вбивай і ставай чоло до чола. Як твоє чоло розсиплеться, то нема утрати, а як багачеві впаде від твоєї ноги, то з гонором підеш покутувати. Я тебе переховаю, я тобі сорочку виперу й нагодую, але не наскакуй потайки на дурні маєтки.
А покритку з тяжких наймів у великих чоботах, і з засохлими сльозами на молодім лиці потішувала:
—Ти, небого, не журися, бо як уродиш файного байстрючка, то маєш силу, тебе бідну і так ніхто не візьме, а він виросте дужий на твоїх грішних руках. Ти посивієш, прокляту між людьми, а він виросте і обітре своїми кучерями гріх із тебе. Я викупаю твою дитину, а ти подужаєш, ти молода і заробиш на нього. Не цокай чолом у мій поріг, а сідай на постелі і проси бога за свою дитинку.
Всіх блукаючих, всіх бідних, всіх нещасливих вона зодягала і кормила із своєї бідної долоні.
Перед війною вона розпустила своїх доньок по роботах у світ. А було їх багато, а сама дальше приймала всіх грішних людей, дезертирів, злодіїв, калік і дівчат з грубими черевами, шугала поміж сусіди, як вовчиця, щоби нагодувати своїх безталанних гостей. А як війна кінчилася, то її доньки з дітьми почали сходитися до неї. Зяті були Прусаки, Москалі, Поляки, Італіяни з неволі й Українці з німецьких таборів. Старій вовчиці дуже тяжко було їх годити в малій хаті. Під чорною Матір’ю божою вони забирали місце для своєї нації. Вільгельм, Франц-Йосиф, Николай, Шевченко, Ленін і Гарібальді допоминалися в тій хатині домінуючого місця. І серед шаленого крику і бійки нераз попадав на землю Вільгельм, або Микола, або Ленін. Тоді моя приятелька злізала а печи, ховала портрети в пазуху і вночі прибивала цвяшками назад до стіни, щоби жоден зять не бив доньки.
По війні всі порозходилися, лиш лишився внук від Німця, бо батько його поїхав до свойого краю, а його мама лежить тут на могилі.
Німчика я нераз бачу, як звертає чужі вівці і тоді іду до його хати і бачу через вікно, як мирно під Матір’ю божою примістилися царі, революціонери і поети.
____________
1) Залишаємо без змін мову оригіналу, що передає своєрідність місцевих діалектів. — Ред.
===================
«Червоний шлях», 1927, № 5, с. 5—8.
31.05.1927