(Хлоп’яча зимова сценка)
ІВАНКО
МАРІЯ, його сестра
МАМА їх.
(Мужицька хата взимі. Мама і Марія сидять на лаві під вікном. Мама пряде куделю. Марія вишиває плечика. На печі з-за горну видко малу ніжку, відти падають на припічок маленькі трісочки).
В ХАТІ.
Мама: Ти знов майструєш, майстре? Я то тебе, мой, намайструю! Аби-м де ніж сховала — все найде. Але коби-с си втєв та аби-с плакав, то ж то спарю.
Іванко: Ая! Таки зараз?
Мама: Но, но!
Марія: Аякай, аякай, але як скау дєдиви, шо з кошниці драниці витєгаеш та санки майструєш, то вони тебе облуп’є.
Мама: То він санки майструє, цес кустрюбатий майстер?
(Підлізає на піч та й відбирає санчата. То дві драничці споєні поперечкою і затесані, як копила від саней).
Мама: А то стариґан, вже би худібку обійшов, а він сидит у попелі та санки віроб’єє. А потім, сновида, лізе в сніг та й кашлає і спати не дає.
(Іванко зсувається з печі, в одній руці великий ніж, а в другій друга поперечка від саночок та крізь плач):
Іванко: Чікайте, чікайте, не куп’ю вам червоних чобіт д’Великодню.
Мама: (Усміхається). Не треба мині твоїх чобіт.
Марія: Та най майструє, мамо, бо ме ландувати лавицами та павуків шукати та й стіни обшуровувати.
Мама: На! Майструй, але якби-х ті надворі вздріла, та й амінь ти зроб’ю.
(До Марії)
Мама: Але всему то ти, сивуле, винна, бо даєш му чоботи, а воно плентаєси по надвірьку.
(Іванко сідає серед хати та й теше другу поперечку).
Мама: Дівко, ня, може би-с собі найшла яку роботу? Вішиваєш та вімережуєш як безробітна.
Марія: Таже в зимі нема сапаня, не знати, шо робити?
(Прикладає плечика до рукавів)
Марія: Дивіт-ко си, як файно!
Мама: Файно, файно, але чєс корови доїти.
(Виходить)
Іванко: Маріє, пусти надвір, лиш трошки.
(Злізає з печі з готовими санчатами).
Марія: Заберешся! Треба мині ганьбу за тебе відбирати?
Іванко: Чіка, чіка! А волічку тобі не звивавсми? А видиш? Пусти, пусти!
Марія: Про мене, але мама наб’ют.
Іванко: Ая! Зараз таки.
(Витягає з-під постелі сестрині чоботи і влізає в них та й шкрьомбає по хаті).
Марія: Ой, ти, шкрьомбо, підвіяна! Ходи най онучі навию на ноги, бо заков’єзниш.
(Саджає Іванка на коліна і вбирає).
Іванко: Маріє, борзо, бо мама надійдут.
Марія: Годи́!
(Завиває братові голову червоною платиною і вбирає в кожушинку. Іванко так убраний йде до дверей).
Марія: Таже груди голі, чикай, най ті защінкаю.
(Защінкує. Іванко виходить).
НА СНІГУ.
Дві вишні за хатою обсипані снігом. Горбик. Іванко попід вишні бреде снігом та все оглядається на санчата. Паде в сніг, „агій“ — каже та встає. Бродить по снігу та все глядить на санчата і знов паде. „Та бо“, — говорить і підоймається. Стоїть, витягає руку з рукава і шпортає пальцем в снігу, конче хоче здоймити звіздочку біленьку, що блищить в снігу. Пробує кілька разів — не можна. „Заєдно втече“, — говорить та й кладе змерзлий палець у рот і другою тягне санчата. Бродить ще хвилину: „Я вже йду до хати“. Заходить в задні двері.
ЗНОВ У ХАТІ.
Мама: Ци ти, дівко, маєш розум, ци ти вістаріла єго, шо пускаєш дитину у сніг. Посинів і замерз, як кочен. Але, біг-ме, скажу дедиви, най го і вб’є. — Дуже змерз?
Іванко: Так щипа́є в пальці, шо е!
Мама: Видиш, дівко, видиш твій розум. Таже розбери го. Та води дай, най му запарі відийдут.
Марія: Видиш, чорте, лиш ганьби наслухайси за тебе.
(Термосить ним).
Мама: Борзо, борзо, бо дєдя йде до хати.
(Обі скоро розбирають Іванка, він лізе на піч, а мама ховає саночки під постіль).
=============
«Твори» (1942), с.123—126
06.06.1942