Санчита (1941)

хлопчача зимова сценка

ІВАНКО

МАРІЯ, його сестра

МАМА ЇХ.

(Мужицька хата в зимі. Мама і Марія сидять на лаві під вікном. Мама пряде куделю. Марія вишиває плечіка. На печі з заєрну видко малу ніжку, відти падають на припічок маленькі трісочки).

В ХАТІ

МАМА, Ти знов майструєш, майстре? Я то тебе, мой, намай­струю. Абим де ніж сховала — все найде. Але кобис си втьив та абис плакав тож то спарю.

ІВАНКО. Ая. Таки зараз?

МАМА. Но. Но!

МАРІЯ. Аякай, аякай, але як скау дьидиві*, що з кошниці драниці вітягаєш та санки майструєш, то вони тебе облупіє.

МАМА. То він санки майструє. Цес куструбатий майстер?

(Підлізає на піч та й відбирає санчата. То дві драниці споєні поперечков і затесані як копила від саней).

МАМА А то стариган, вже би худібку обійшов а він сидит у попелі та санки віробійє. А потім сновида, лізе в сніг тай кашлає і спати не дає.

(Іванко зсувайєся с печі в одній руці великий ніж, а другій поперечка від саночок та крізь плач):

ІВАНКО. Чікайте, чікайте, не куп’ю Вам червоних чобіт д’великоденю.

МАМА. (Усміхаєсь). Не треба мині твойіх чобіт.

МАРІЯ. Та най майструє, мамо, бо ме ландувати* лавицами та павуків шукати тай стіни обшуровувати.

МАМА. На. Майструй але як би ті на дворі вздріла тай амінь ти зроб’ю.

(До марії)

МАМА. Але всему то ти, сивуле, винна, бо дайєш му чоботи, а воно плетайєси по надвірку.

(Іванко сідає серед хати та й теше другу поперечку).

МАМА. Іване, деш ти на піч? На голі землі чипіти меш?

(Іванко лізе назад на піч і трісочки знов падають на припічок).

МАМА. Дівко нья, може би собі найшла яку роботу? Виши­ваєш та вимережуєш як безробітна.

МАРІЯ. Таже в зимі нема сапання, не знати що робити?

(Прикладає плечіка до рукавів)

МАРІЯ. Дивіткоси як файно?

МАМА. Файно, файно, але час корови доїти. (Виходить).

ІВАНКО. Маріє, пусти на двір лиш трошки.

(Злізає з печі з готовими санчатами).

МАРІЯ. Заберешся. Треба мині ганьбу за тебе відбирати?

ІВАНКО. Чіка, чіка: А волічку!* Тобі не звивавсми? А видиш?  Пусти, пусти.

 МАРІЯ. Про мене, але мама наб’ють.

ІВАНКО. Айак. Зараз таки.

(Витягає спід постелі сестрині чоботи і влізає в них та й шкрьомбає по  хаті).

МАРІЯ. Ой ти шкрьомбо підвіяна. Ходи най онучі навийю на ноги, бо заковийзниш. (Саджає Іванка на коліна і вбирає).

ІВАНКО. Маріє, борзо, бо мама надійдуть.

МАРІЯ. Годі!

(Завиває братові голову червонов платинов і вбирає в кожушинку. Іванко гак убраний йде до дверей).

МАРІЯ. Теж груди голі, чекай най ті засчінкаю. (Засчінкує. Іванко виходить).

НА СНІГУ

Дві вишні з хатов обсипані снігом. Іванко по під вишні бреде снігом та все оглядаєся на санчата. Паде в сніг „Агій“ — каже та встає. Бродить по снігу та все глядить на санчата І знов паде. „Та бо“, — говорить і підоймається. Стоїть, витягає руку з рукава і шпортає пальцем в снігу, конче хоче здоймити звіздочку біленьку, що блищить в снігу. Пробує кілька разів— не можна.

„Зайєдно втече“, — говорить та й кладе змерзлий палець у рот й другов руков тягне санчата. Бродить ще хвилю. „Я вже йду до хати“. Заходить в залізні двері.

ЗНОВ У ХАТІ

МАМА. Ци ти, дівко, майєш розум, ци ти вістаріла його що пускайєш дитину у сніг. Посинів і замерз як кочан. Але бійме скажу дьидиві най го і вб’є.— Дуже змерз.

ІВАНКО. Так щипає в пальці, щос.

МАМА. Видиш, дівко, видиш твій розум. Таже розбери го. Та води дай най му запарі відійдуть.

МАРІЯ. Видиш, чорте, лиш ганьби наслухайся за тебе.

(Термосить ним)

МАМА. Борзо, борзо, бо дьидя йде до хати.

(Обі скоро розбирають Іванка, він лізе на піч, а мама хова саночки під постіль).

_____________________________

В листах В. Стефаника до його близького приятеля Вацлава Морачев­ського зберігся цей невеличкий драматичний етюд, автобіографічного змісту під заголовком „Санчита". Надісланий він для сина свого приятеля В. Мора­чевського Юрка, десь 1896—1897 р. з таким листом: „Тепер посилаю Тобі обра­зочок писаний, може за него дістану твій. Знаєш наші села? То тепер таких образочків, як отой нисше, сотки діються. Малі хлопчики кукають а по за горку і добре обсервують, чи мама або сестра зобачать їх саночок. Сотки таких хлопчачих сценок тепер по селах. Сей мій образок давний, але я єго віднайшов і даю тобі єго, бо він хоть не штудерний, але файний. Такий файний, що моя сестра і моя мама питалася мене, чому я збрехав та й перехрестив Василя на Івана. Але читай". Друкується вперше за копією листа, що збері­гається в рукописному відділі Інституту української літератури ім. Т. Г. Шев­ченка АН УРСР.

* Дьидя — батько.

* Ландувати — нишпорити.

* Волічка — запол ч.

=================

«Рад. література», 1941, кн. 4-5, с. 189—195.