Він такий маленький панок у такім маленькім місті, що там є багато жидів і один панський склепок. То-то місто стоїть посеред сіл, як скостеніле село, як падлина вонюче, як смітник цілого повіту. У торгові дні воно оживає, малюється селами і веселе. На ринку стоїть комедіянтська буда; якісь страшні музики вигравають у ній, страшні бестії вишкірюють зуби з полотен буди і якась панна воскова гримає в бряскучі тарелі. А перед будою стоять сільські люди у всіляких строях і дивляться. Ціла товпа справляє свої очі на дерев’яного блазника, що вибігає з даху буди і просить всіх до середини, махаючи руками. Сміх, гамір, сльози зо сміху. Але виходить дерев’яна дівчина і обіймаються з блазником. А сміху на ринку стільки, що жидам вуха деревіють, що пани в канцеляріях з крісел зіскакують. Увесь сміх із сіл лунає на ринку, старі мужики тягнуть синів і молодиць за плечі, аби йти за орудками а їм ані в гадці покидати комедію. Аж надвечір маса розлізається і лишає пустий, гидкий ринок, аби зівав на місто, як велика стайня.
У такім місті жиє маленький панок. Він на пенсії, дітей не має і жінки не має. Сам сивий вже, в сивім капелюсі і сивім одінню. Цілий день він сидить у панськім склепочку і мовчить. Що пани другі пробують з ним говорити, то він на той час тягне зі шклянки пиво і забуває потім відповідати. Найстарший гість, пан староста, також не може до нього приступити. Панок мовчить цілий день у склепику і чекає на мужиків. То як часом мужичку хтось справить до панського склепу за таким вином, що від серця від’їдає, або за таким моцним, чорним цукром, що від нього попускає в грудях, та вона стає перед склепом і не важиться зайти. Тоді наш панок вибігає зі склепику і каже:
— Чому не йдете, але боїтеся, ходіть і скажіть, що потребуєте, то я вам поможу.
— Коли, прошу пана, якос не смію йти межи пани.
— Ти, ґаздине, — дурна, ти за свої гроші маєш право.
Мужичка входить, а панок забігає коло неї, якби вона до ньоґо в гості прийшла. Вона хоче цілувати всіх панів по руках і дуже несмілива.
— Не цілуй, не лижи панам руки, бо ти — ґаздиня, ти — ліпша ґаздиня, як пані, бо ти маєш свій ґрунт.
Мужичка глядить на панка, дивується і стоїть.
— Кажи, що тобі треба, але сміливо, час вже, аби руські ґаздині знали свою гідність. Ти панів не цілуй, бо вони з тебе жиють, вони твої слуги.
Пани регочуться, мужичка вже направду боїться, а панок дивиться на панів і злий, дуже злий. Потім залагоджує мужичці її орудку і виводить її зі склепу. Перед склепом наказує їй, аби панів ніколи по руках не цілувала, аби раз прийшла до розуму і шанувала себе, бо пани — злодії, розбійники. Мужичка сміється, дякує йому за вигоду і йде. А панок вертається до склепику ,і глядить на панів згори і підсвистує собі так весело, що його лице молодіє, очі прояснюються.
— Ви бунтуєте хлопів, я вас кажу арештувати — каже і сміється староста.
Панок тягне пиво і в той бік не глядить.
— І хто би то був надіявся, що то за анархіст з цього пана Ситника?
Панок мовчить.
— А так ішов разом з нами, бавився, в карти грав, а на старість таки показав московську душу, москаль — москалем.
Пани регочуться, бавляться, а Ситникові аж очі кров’ю заходять.
— Коли я не хочу більше кров пити, так як ви, і пополудні затикати подушками вікон, аби спати, я маю вмирати десь цими днями та я хочу хоч трохи перед Богом стати чистий.
— До лазні, пане Ситник, до лазні за двадцять центів, го, го!
— Буде вам лазня колись, то-то буде лазня!
— Що ж, як збунтуєте нарід, як косу возьмете і хлопи за вами, то могла би бути лазня, але ви не такі знов злі.
Панок метушиться, бо до склепику увійшли два мужики і станули коло порога.
— А ви чого хочете, не стійте так, як злодії, бо ви — пани собі, газди.
— Ми, проши пана, віпили би по склєночці вина, та кажут, шо тут добре, шо в трунку направит, бо жиди болото дают...
— Ходіть зо мною до другої станції, там сядете, скажете собі дати так як люди... — каже пан Ситник.
— Нашо, пане, ми отут постоїмо, ще нам сідати траба, нема чєсу...
— А видите, який ви темний нарід, а німець — також хлоп, але подивіться на нього, як він тут прийде. Просто суне, сідає і баста!
Панок показує, як німець йде, як сідає.
Пани регочуться, мужики поставали ні в п’ять, ні в десять. Вони поспускали голови і не знають, що діяти.
— Ходіть, не будьте худобою, зараз ходіть, ви боїтеся оцих панів? Та то — ваші наймити, ви їх годуєте, вбираєте, а ви перед ними пляцком!
Мужики червоніють, пітніють зі стиду і йдуть за панком. Сідають у другім покоїку коло стола і мовчать. Він дзвонить.
— Прошу літру вина нам дати...
— Прошу, пийте, не розглядайтеся так, якби між збуїв попали. Я — чоловік ваш, я з вашої кости і крови.
— Дай вам, Боже, здоров’є, пане.
— Пани мене ймили межи себе, я їм служив, я за вас забув, я грав з ними в карти...
— Пани мают свою забавку, мужики знов свою, кождий має своє.
— То не так, то так тепер є, що як ти — русин, то маєш тримати з русином, а як не тримаєш, то ти — послідний лайдак, драб і розбійник, розумієте?
— То правда, шо най кождий свою віру тримає.
— А видите, а видите! Але я не був такий з-за́молоду! Я мав один образ у хаті, так я його десь купив та й повісив, руський образ одного митрополита. Але каже мені раз один пан: „Я до тебе прийду на візиту“. „Прошу, прошу дуже" — я кажу та й іду додому, та й той образ із стіни та й під ліжко. До мене пани часто заходили, а я все той образ ховав, за кождим разом.
— То, пане, чоловік боїтси, аби не прошкробав, аби штерна не втєли, бо то пани не люб’є мужиків, ніби руснаків, шо то так називаєси...
— То, знаєте, я той образ скидав з стіни і назад клав зо двадцять років. А прикінці то мені стало його жаль. Отак дивлюся на нього, а він такий, якби злий на мене. Не злий, але отак, якби плакав на стіні. Мені здавалося, що, як мене нема дома, то він плаче голосно, на всю хату...
— А це може бути таке, аби образ плакав?
— Ви мене не розумієте, мені так здавалося, що він плакав, і я не раз закрадався під мої вікна та й наслухав того плачу. А одного разу я вийшов з касина, вже поопівночі, та й йду додому. Прийшов під вікна, слухаю: плач, слухаю ліпше: таки плаче... Стало мені страшно, не знаю, чи йти до хати, чи вертатися? Стою, стою, дрижу, боюся. Зібрався я на відвагу...
— То сама опівнічь, пане, то найнебезпечніща, лихе має тогди міць!
— Але ви не розумієте мене, то мене сумління так пило, так докучало, що мині аж голос причувся. Входжу я до хати, ледве на ногах стою, не чую нічого. Засвітив свічку, боюся на обіраз подивитися. Лягаю і конче хочу на образ подивитися, а не маю відваги... Глипнув, а він заплаканий. Мене в гарячку, мене в дрож пірвало, кланцаю зубами...
— А то ж не страх, пане, самому з таким образом бути в саме опівночи!
— Слабував я тогди довго, гадав, що вже буде капут! Закликав я до себе руського священика, розповів йому, лагоджуся на смерть... Але Бог мене помилував. По слабості я зараз виступив з уряду, подався на пенсію і сказав собі, що своїх людей не буду встидатися, що буду з ними жити і буду їх боронити. Я слабий вже, довго вам не поможу, але доки ще лажу, то я буду за вами ходити, як грішник, і благати вас, не відкидайте мене...
— Дзінькуємо вам, пане, що з нами так красно забалакали-сте, коби таких панів було багато, дай вам, Боже, погідливу старість...
— Ні, то я вам маю дякувати, бо я ходив по вашій кривді, як по м’якій подушці, я не мав того опам’ятання...
Панок розплакався, а мужики дивилися на нього і казали:
— Пане, а дайте ж спокій, не турбуйтеся, ми на вас не гніваємоси, а нам шо до того, як пани жиют, вони мают своє право, а ми своє.
— Ви мене не розумієте, як ви мене не розумієте, я хочу, аби ви були людьми...
— Та ми, пане, кілько можемо, то ми стараємося, аби вас слухати, бо ви вчені та можете нам дорогу показати.
— Так, так дорогу треба знати...
. . . . . . . . . . . . . . . .
Добрий якис панок оце має бути.
— Відай трохи пиячок, але добрий чоловік.
— Є такі пани, шо як нап’ютси та й плачут, як мужики...
— Є, є і межи ними такі мнєкі — балакали два мужики, додому йдучи.
=================
«Твори» (1942), с.236—242
06.06.1942