Кленові листки (1942)

I

 

Постіль застелена полотном, коло стола на задній і передній лаві засіли куми, на краю печі рядком діти. Вони поспускали рукави, як стадо перепелиць, що спочивають, але все готові летіти. Куми зате сиділи як вкопані, лишень руками досягали хліб або порцію горілки, але і руки найрадше не рухали би ся, лишень спочивали би зігнені в кулак на колінах. Нерадо вони брали хліб і порцію. Каганець блимав на припічку і потворив з кумів великі, чорні тіні і кинув їх на стелю. Там вони, поломилися на сволоках і також не рушалися.

 

Коло стола схилений стояв Іван, господар хати і тато маленької дитини, що її охристили.

 

— Будьте ласкаві, мої куми, та пережийте ще по одні. Хоть це не горівка, але болото, але з мужиком то так си має: шо де у сьвіті є найгірше, то він має то спожити, шо де у сьвіті є найтєжче, то він має то віконати...

 

— На то-сми рожені — відповідали побожно куми.

 

Як порція обійшла колію, то Іван її поставив лігма коло фляшки, бо боявся, аби не впала така маленька на землю.

 

— А закусіт... Та й дивітси, який мене клопіт найшов у самі жнива, у сам вогонь. А я, біг-ме, не знаю, шо з цего має бути?! Ци маю лишити жнива та й обходити жінку і варити дітем їсти, ци я маю лишити їх тут на ласку Божу та й тєгнути голоден косов? Бо вже моє таке має бути, бо у такий чєс ніхто до хати на прийде за великі гроші. На тобі, Іване, дитину та й радуйси, бо ще їх мало маєш!

 

— Не марікуйте, куме, та не гнівіт Бога, бо то Єго воля, не ваша. А діти — піна на воді, шос на них трісне — та й понесете всі на могилу.

 

— У мене не трісне, але там, де є одно, там трісне. Жебрак аби таки́ не тулєвси до жінки, аби не дививси в тот бік, де жінка, то би найліпше зробив! Тогди і Бог не даст...

 

Куме, ви це пусте говорите, так ніколи не буде, бо люди маютси плодити.

 

— Коби ж то люди, а то жебраки плодєси. А я тому кажу, шо ти, жебраку, не плодьси, не розводиси, як миш, ти будь контетний, як маєш на хорбаці дранку, як маєш кавалок хліба, аби-с не голоден та й як ті ніхто по лицу не лупит. Як ці три ділі маєш, та й має тобі бути добре, а від жінки гет уступися.

 

Куме Іване, дайте трошки споки, бо жінка, як си має звичій у такім антересі, та єї не траба цего слухати, бо така бесіда не дає здоров’я. Колис иншим, ліпшим чєсом.

 

— Я вас дуже перепрошєю за мою таку бесіду, але ви гадаєте, що я за нев дбаю, або за дітьми дбаю, або за собов я дбаю?! Біг-ме, не дбаю, най їх і зараз віфатає, та й мене з ними! Овва, ото би сми втратили рай на земли і маєтки лишили!

 

Куми вже не обзивалися, не перечили, бо бачили, що Івана не переможуть і хотіли, аби скорше виговорився, бо борше їх пустить спати. Іван встав від стола, спинився насеред хати, спустив рукави так, як діти на печі, і почав до них балакати.

 

— Та чому не летите з мої голови? Я вам утворю і вікна і двері, гай!...

 

Діти засунулися на піч так, що їх не було вже видко.

 

— Ади, саранча, лиш хліба та й хліба та й хліба! А відки ж я тобі того хліба наберу?! Та то би на дванацітий сніп якис раз торгнути, то би якис раз схилитиси, то з поперека вогонь у пазуху сиплеси! То тебе кожде стебелце у серце дюґне!

 

Це було до дітей, а тепер він звернувся до кумів.

 

— А у вечір, лиш си укажеш до хати такий, як віхоть, як мийка усотаний, а вони тобі в один голос, і жінка і діти: нема хліба! Та й ти не йдеш, бідний чоловіче, спати, але ти тєгнеш ціп та й молотиш напотемки, аби завтра мали з чим іти в жорна. Та так тебе ціп і звалит на сніп, та й так деревієш до ранку у сону, аж ті роса припаде. Та й лишень очи пролупиш, то зараз тебе тота роса їст, бо мало тебе біда їст, ще вона вночи тебе найде! Промиєш очи та й течешси на лан такий чорний, шо сонце перед тобов мерькне.

 

— Іване, не журітси дітьми, бо то не лишень ви, але Бог їм тато старший від вас.

 

— Я з Богом за барки не лов’юси, але нашо він тото пускає на світ, як голе в тернє?! Пустит на землю, талану в руки не даст, манни із неба не спустит, а потім увес світ кричит: мужики — злодії, розбійники, душегубці! Зіпреси один з другим у церькві, такий гладкий, шо муха по нім не полізе, та корит та картає: Ви, каже, дітий не научюєте страху Божого, ви їх самі посилаєте красти, — ей, де я годен так ганьбити! А коби коло мої дитини і мамка і нянька і добродзейка ходила, коби мині люди всего назносили, то і я би, єґомость, знав, як діти вчити! Але мої діти ростут по бурінах разом з курьми, а як шо до чого прийде, отак, як тепер, то ніхто не знає, шо вони цілий день їдє? Ци крадут, ци жебрают, ци пасут, а я відки знаю? Я косю ваші лани та й забуваю не лиш за діти, але за себе не памнєтаю! Ви би хотіли, аби я і ваші лани зробив і діти аби-м учив. А ви від чого? Так, люде, ви самі знаєте, яке наше житє...

 

— Знаємо, куме, знаємо, як не знати, коли самі у нім бродимо.

 

— Я на діти див’юси, але я не гадаю, аби воно було чемне, аби уміло доладу зробити. Я лиш заглєдаю, ци воно вже добре по земли ходит, аби єго упхати на службу, оцего я чекаю. Я не чекаю, аби воно убралоси в силу, аби путерії набрало, аби воно коло мене нажилоси. Коби лиш богачь або пан утворив пащеку, а я єго туда кидаю, аби лишень збутиси! А потім воно бігає коло худоби, ноги — одна рана, роса їст, стерня коле, а воно скаче та й плаче. Ти би єму завернув худобу, поцулував би-с єго в ноги, бо-с го сплодив та й сумлінє ті п’є, але минаєш, ще і ховаєшси від него, аби-с не чув!...

 

Аж почервонів, аж задихався.

 

— Та й росте воно в яслах, під столом або під лавов, їст кулаки, умиваєси слозами. А підросте, та й шос воно украде, бо воно ніколи добра не знало та краденим хоче натішитися. Дивиси, іде  до тебе шандарь. Скує тебе, наб’єси, як товарний, бо ти тато злодієви та й мусиш з ним бути у змові. Та й єс злодій навіки! Але це не решта, конец ще напереді. Най би син, ваша дитина, а люцкий злодій, най би зогнив у кременалі, бо злодія не шкода! Най би! А то вони озмут здоров’є та й дают до шпиталю лічити, а потім пускают письмо до віта, аби тато платив кошта. З хати вігонєют, під пліт вікидают з бебехами! Ідеш до віта, по руках цулуєш: „Віточку, віберіт ні із цеї кари“.

 

„Ти, — каже віт, — бідний чоловік та мож ті віпустити, але яку я вігоду буду мати за твою вігоду“? Стиснеш плечима, складешся, як цізорик, та й кажеш: „Місіць вам буду задурно служити...“ Так ци не так, люде, правду кажу, ци брешу, як пес!?

 

— Все так, цілий ґатунок такий, одного-сте слова не замилили!

 

Іван дрижав цілий, чув на собі цілу вагу страшних своїх слів.

 

— Аби-сте не казали, люде, шо кранчу над головами своїх дітий, як ворон над стервом, не кажіт, люде, не кажіт! Я не кранкаю, я правду говорю, мій жєль кракає, серце кранче!

 

Очі його запалилися і в них появилася страшна любов до дітей, він шукав їх очима по хаті.

 

— Бо виглєдає так, шо я свої діти гет позбиткував, гірше, як темний воріг. А я, видите, не позбиткував, я лишень прогорнув з-перед очий сегодне і завтра і рік і другий і подививси на мої діти, шо вони там діют. А шо-м уздрів та й сказав-єм. Я пішов до них у гості та й кров моя застигла на їх господарстві...

 

По хвилині.

 

— Якби до тої Канади не було морів, то я би їх у міх забрав та й би-м пішя з ними туда йшов, аби їх занести далеко від цего поруганя. Я би ті моря берегами обходив...

 

Куми забули були за відпочинок, а тепер собі нагадали, борзо повставали і пішли.

 

II

 

Рано.

 

 Діти обідали на землі, обливали пазухи і шелестіли ложками. Коло них лежала мама, марна, жовта і бгала коліна під груди. По чорнім, нечесанім волоссю спливала мука і біль, а губи заціпилися, аби не кричати. Діти з ложками в роті оберталися до мами, дивилися і знов оберталися до миски.

 

Сєменку, ти вже наївси?

 

— Вже — відповів шестилітній хлопець.

 

—  То озми віничок, покропи землю та й підмети хату. Мама не годна хилетиси, бо дуже болит усередині. Не кури дуже! — Уступітси, бо через вас я не можу замітати!

 

Мама звелася і поволіклася на постіль.

 

— — — — — — — — — —

 

Семенку, а тепер файно вмийси, і Катруся і Марія най си вмиют, і побігни в збанок води начернути, але не впадь у керницу, не хилєйси дуже!...

 

— Семенку, піди та нарви огирків у решето, аби мама в горшку наквасила, бо я вижу, шо буду слаба, та не будете мати шо з хлібом їсти. Та й нарви кропу і вишневого листя. Та не сотай огирчинє, але рви попри саме било...

 

— Семенку, здойми з грєдок сорочки, аби-м полатала, бо ходите чорні, як ворони.

 

— — — — — — — — — —

 

Семенко все бігав, все робив, що мама казала, і раз-пораз потручував молодші сестри і казав, що дівки не знають нічого, лишень їсти.

 

— Вони ще малі, Семенку, як віростут, та й будут тобі сорочки прати.

 

— Я си найму та й там мині будут сорочки прати, я їх не потребую.

 

— Не тішси, дитинко, службі, бо нераз будеш свої дни оплакувати.

 

— Аді, дєдя зросли у службі та й нічо їм не бракує.

 

— І ти зростеш у службі, аж шкіра буде тріскати від того росту. Але ти, Семене, не балакай, але збирайси дєдиви нести обід. Він дес такий голодний, шо му си очи за тобов продивили.

 

— Я мусю дєдиву палицу брати, аби від псів обгонитиси.

 

— А як загубиш, та й буде дєдя нас обоє бити. Та не йди простоволосий, але озми хоть дєдів капелюх.

 

— Тот капелюх лиш на очи паде, шо не видко дороги.

 

— Вімий збанок, та й сип борщу!

 

— Ви мене не вчіт кілько, бо я знаю.

 

— Семенку, а дивиси, аби ті пси не покусали...

 

III

 

Дриботів ногами по грубій верстві пороху і лишав за собою маленькі сліди, як білі квіти.

 

— Фіть, заки я зайду, то це сонце мене порєдно спарит. Але я собі заберу волосє, так як жовнір, та й буде мині ліпше йти.

 

 Поклав обід на дорогу і збирав волосся на верх голови, аби приложити його капелюхом і виглядати, як обстрижений жовнір. Очі сміялися, підскочив і покотився дальше. Та волосся з-під широкого капелюха зсунулося на потилицю. — Це пустий капелюх, най-но як я си найму,  та я тогди собі капелюшок...

 

Лишень облизався. Пройшовши шмат дороги, він знов поставив обід на землю.

 

— Я змалюю собі велике колесо із шпицами.

 

Сів насеред дороги в порох і обводив довкола себе палицю, потім рисував проміні в колесі. Далі зірвався, перескочив поза обод і побіг дуже зрадуваний.

 

До кождих воріт закрадався, зазирав, чи нема на подвір’ю пса і аж тоді борзенько перебігав. З одного обістя вибіг пес і пустився за ним. Семенко співорив, зверещав і сів з обідом. Палиця також впала на дорогу. Довгенько скулений сидів, чекав пса, аби кусав. Потім зважився подивити і побачив над собою чорного пса, що спокійно стояв коло нього.

 

На́, на́, ціґан, на кулеші, але не кусай, бо болит дуже та й штроф твій ґазда буде платити. Та він тобі ноги поломит за тот штроф.

 

Щипав з платка кулеші, метав псові по куснику і сміявся, що він на воздусі хапає. Пес мав отворену морду і він собі рот отворив.

 

— А ти чій, шибенику, шо пси по дорогах годуєш, а в поле шо понесеш?

 

І якась жінка гупнула його в шию.

 

— А-як, ви ще бийте, як пес хотів мене роздерти!

 

— А ти чій, такий чемний?

 

— Я — Івана Петрового, але мама мали дитину та й слабі, а я мусю нести обід, а мене пси кусают, а ви ще б’єте...

 

— Ой, яке я тебе била... Куда ж ти несеш їсти?

 

— Дєдеви несу на лан коло ставу.

 

— Іди зо мнов, бідо, бо я також несу туда обід.

 

Пішли разом.

 

— А хто обід варив?

 

— Мама варили, бо я ще не вмію, а Марія і Катерина ще менші від мене.

 

— Та не слаба мама?

 

— Чому не слабі, так си кочєют по земли, так стогнут, шо аж! Але я за них роб’ю...

 

— Ото, ти робітник!

 

— Ви не знаєте та й говорите пусте. Ану запитайтеси мами, який я розумний! Я оченаш знаю цілий...

 

Жінка засміялася, а Семенко здвигнув плечима і замовк. За ним біг пес, а він нібито кидав йому кулеші і загулював іти за собою.

 

IV

 

Три дні опісля.

 

Посеред хати сидів Семенко і сестри і корито з маленькою дитиною стояло. Коло них миска з зеленими, накришеними огірками і хліб. На постелі лежала їх мама, обложена зеленими, вербовими галузками. Над нею сипів рій мух.

 

— Понаїдайтеси та й тихо сидіт, бо я понесу дитину до Василихи, аби поплекала. Дєдя казали, аби нести рано, вполудне і надвечір, а увечір вони самі вже прийдут.

 

 — Семенку, не переломи дитину.

 

— Я гадав, шо ви спали. Дєдя казали давати вам студеної води і булку їсти. Марія така чемна, шо вона тоту булку уфатила і вкусила вже раз. Але я набив та й відоймив! Мете їсти?

 

— Не хочу.

 

— Дєдя зсукали ще свічку та й казали, шо як би-сте умирали, аби вам дати у руки і засвітити. Коли я не знаю, коли давати?...

 

Мама подивилася великими, блискучими очима на сина. Безодня смутку, увесь жаль і безсильний страх зійшлися разом в очах і разом сплодили дві білі сльози. Вони викотилися на повіки і замерзли.

 

— Дєдя рано в хоромах також плакали, так головов до одвірка лупили! Заплакані взєли косу та й пішли.

 

Взяв дитину і вийшов.

 

— — — — — — — — — —

 

— Семенку, аби-с не давав Катрусю і Марійку і Василька бити мачусі. Чуєш? Бо мачуха буде вас  бити, від їди відгонити і білих сорочок не давати. — Я не дам та й дєдеви буду казати.

 

Не поможе нічо, синку мій наймиліщий, дитинко моя найзолотіща! Як віростеш, аби-сте-си межи собою дуже любили, дуже, дуже!... Аби-с помагав їм, аби-с не давав кривдити.

 

— Як я буду служити та й буду дужий, то я їх не дам, я буду до них щонеділі приходити.

 

— Семенку, аби-с просив дєдю, шо мама наказувала, аби вас любив...

 

— Їжте булку.

 

— Співай дитині, най не плаче.

 

Семенко хитав дитину, але співати не вмів. А мама обтерла долонею сухі губи і заспівала.

 

У слабім, уриванім голосі виливалася її душа і потихоньки спадала межи діти і цілувала їх по головах. Слова тихі, невиразні говорили, що кленові листочки розвіялися по пустім полю і ніхто їх позбирати не годен і ніколи вони не зазеленіють. Пісня намагалася вийти з хати і полетіти в пусте поле за листочками...

 

==========================

«Твори» (1942), с.181—192

06.06.1942