В громадській канцелярії купа неспокійних, крикливих жінок. Лише жандарм із карабіном сидить коло стола спокійно і війт; на долівці за війтом у кутичку сидить дуже обдертий хлопчина й оглядає чорненькими очима публику.
— І чого ви, жінки, хочете від цего бахура?
— Ми хочемо, аби ви єго приперли, бо через него ані нам ані дітем нашим нема в цім селі житя...
Закричали, заломили руки.
— Та кажіт, Тофанко, таже ви бігали до шандарьа...
— А вам ще багато вповідати треба за цего байстрюка? Він збирає малі хлопці по лугах та годує їх мухами та черваками. Писки їм напухают, спати через ті плачі не можна. Діти єму виносьи, що де в хаті подиблют. Він їст із циганами здохле мнєсо. Такого ще світ не видів. Відколи мама єго вмерла, то він здичів, ніхто єго не годує, ніхто не обначовує, ніхто не обпирає...
А хлопець з землі каже:
— Це якас дурна Тофанка, та як маму прикидали глинов, то хто мене має годувати та обперати? Що де йму в руки, то зїм тай не голоден, що де вкраду з плота, тай си вбираю. Бют мене, і добре бют, але я терплю. Як нема мами, то мус терпіти...
— Дивітси лиш на него, аби си скривив, аби плакав, аби си покаєв, а він ще з мудра вповідає...
— Та кажіт уже, Тофанко, що він наробив?
— Та віридила я свого Лукинка до школи, обмила, нагодувала, дала білу сорочку, а він собі каламарчик узєв та торбинку з книжками тай хліба в пазушину. А я чистю вовну перед хатов, нічого не гадаю. За якус там
годину, ци пів убігає в ворота таке, як чорт, всілякими фарбами помальоване і плаче, аж крізь вуха си промикає. Лиш по голосі пізнаю, що це мій хлопец. Вхопилам на руки, занеслам до хати, мию, бю, а він кричит. Рукави і пазухи в мене, як видите, закрашені всілякими красками...
Жінки оглядають фарби на сорочці Тофанки і міркують, чи фарба дасться відіпрати.
— Дитина захрипла від плачу тай вповідає мені, що як ішов до школи, цес копилюк перейшов єго лугами, тай каже: „Так і так, Лукине, скинь сорочку, я тобі тіло намалюю всілякими фарбами. Хлопці будут за тобов бігати тай сміятиси“. Хлопец скинув сорочку, а він єго обмалював коло ставка всілякими фарбами. „Ану побігай", каже, „по лузі, як мотиль будеш“. А сам хапнув єго сорочку і поясок і все, тай втік в кукурузи. Убравси, розіллєв по собі антрамент і пішов байстрило до школи...
Тофанка по цім нагналася до хлопчини
і хотіла бити, та жандарм заступив його.
— А я вам кажу, що ця Тофанка дурна. То вона гадає, що я її боюси, як тут є шандарь та війт? А на дорозі я також не боюси, бо втечу як вітер. А на ставу також не боюси, бо трутю в став. Таже я доста набрав бучьа, доки навчивси розуму. Та мені кров йшла з очий, з вух, з горла, нім я навчивси розуму та нім ноги дужі стали. Я тепер можу від кождого втечи...
— Це, люди добрі, покаяніє. Та ви, війте, робіт що з цим чомбараном. Та він нам діти розволочує. Та дивітси, як він мріґає очима, він нас всіх на сміх побирає. О, який з себе контетний!!...
— Хлопче, но а є в тебе вуйко, або тітка, або якас фамілія?
— Та є. Є багато, але як в похорон позабирали гобортки та полотна, то ще брали мене до себе, а потім били тай нагонили тай не давали їсти. То я мусів красти. Та як було тепло, то я собі спав в збіжю або в кукуру-
зах, а як студено було, то я ховавси в ясла перед худобу, а худоба має горєчий дух тай дихала на мене. А хлопці давали їсти, а професорка дала кафтан, такий довгий...
— А піди ко до єго тітки, тої там під лісом. Кажи, аби зараз прийшла суди до канцелярії.
— Но, тай що ви будете з цим байстрюком робити? Та карайте єго, замикайте го, таже ми невільні діти з хати пустити.
— То карайте, я відержу. О, який зад збитий. Дивітси, таже тут всілякі буки поприсихали...
І хлопчина підняв сорочку і показував жінкам своє тіло.
— Дивіт, дивіт. Ні стиду, ні сорому... — загуділи жінки.
— Йде вже єго тітка...
В цей мент малий хлопчина заліз між ноги жандармові.
— Ой, пані шандарь! Ца тітка буде бити. Ца дуже бє. Я все вижу в селі тай видів якос, що до неї ходит тот Басок. То як я сказав, то вона бігла за мнов аж у сіножьита та таков ковнев в мене попудила, що мнєсо вірвало. Ца би мене вбила. Бо жінки за ніц так си не гнівают, як за то, що до них хтос ходит. Я за це доста бучьа си набрав, а найгірше від свої тітки. Як від них украсти сорочку або солонину, то так не бют...
— Усі жінки звернулися до тітки байстрючка, почали шептати між собою, підсміхатись.
— Пані шандарь! Я всьо знаю, де є в селі. Я знаю, де солонина стоїт; знаю, де карабіни закопані; знаю, де в жидів дзигарок стоїт, бо мене ніхто до хати не приймає, то я мусю ходити тай дивитиси. Ви можете мене й підвісити. Та я видів, як підвісив Лесь свого хлопца ногами догори. Але потім таких було шандарів та доктор рубав та потім файно поховали. Лиш цій тітці мене не дайте, бо вона за того Баска дуже люта. Як до криміналу, то до криміналу, як шибеница, то шибеница, а я мусю сам давати собі раду...
==================
«Рідна школа», 1932, № 1, с. 2—4.
01.01.1932