Росийська Україна і теперішна війна.
На росийській Україні війна не прибила українського руху й не спинила його. Там українське громадянство можна подїлити на кілька катеґорий.
Перша катеґория, се так сказати "офіцияльні" представники українства в Росиї, що мали в своїх руках "Раду", вели провід в
"Товаристві Українських Поступовцїв"
у Києві (так званий популярно "туп") і рівночасно засїдали в конституцийно-демократичних комітетах, стараючи ся вести полїтику союзу з росийськими лїбералами й прихилити їх до мінїмальних українських бажань. Ся катеґория, здатна лише на лєґальну дїяльність, тепер розумієть ся дуже наполошена й сидить тихо. Енерґічні заходи проти проявів українського руху росийського правительства, закритє українських ґазет і товариств, висилка деяких Українцїв на засланє страхом наповнили сих "лєґалїстів". В сїм страху старають ся вони запевнити про свою цїлковиту льояльність супроти росийської держави. Зразком їх психольоґії є слова "Украинско-ї Жизни", що видала специяльне число "Война и украинцы":
"В ідеалах Українцїв, починаючи від Кирило-Методиївського братства аж до наших днїв, національний розвиток частини українського народу, що війшла в склад Росиї, завсїди мислив ся в її межах і в тїснім союзї з народами, шо в нїй живуть. Бажане розвязанє укряїнського питаня в Росиї Українцї не вязали з авантурничими концепциями, ставлячи се розвязанє в тїсну залежність від загального розвитку суспільного житя в Росиї. Добробут і розвиток сього житя мислили ся як передпосилка, як елєментарне conditio sine qua non бажаного розвязаня національного питаня в Росиї взагалї й українського з окрема''.
Поза сим українські поступовцї зробили нараду й рішили звернути ся до Мілюкова з просьбою, щоби він виступив у державній думі, на засїданях, що мали бути скликані в кінці сїчня старого стилю, з інтерпеляциєю в справі переслїдувань українства в Росиї й Галичинї. Мілюков дїйсно згодив ся на се, але як полїтик обережний, спершу поставив запитанє до мінїстра внутрішних справ Маклакова на одній з конференций, що відбували ся між представниками партий і правительством. Маклаков у відповідь на запит Мілюкова відповів, що про Галичину нїчого не може сказати, бо се окупований край і там покищо має голос лише воєнна власть. Зате в Росиї, заявив він, сї "переслідуваня" будуть і мусять бути з огляду на небезпечний для держави характер цїлого українського руху. "Панове Українцї, мав сказати до Мілюкова мінїстер, даремно говорять про свою нїби то льояльність. Сим вони нас не обманять". Як би там не було, але Мілюков уже не зважив ся виступити з своєю інтерпеляциєю що-до переслїдувань українства в думі. Навпаки, грізна мінїстерияльна постава так вплинула на провідника росийських лїбералів, що коли пізнїйше в думі виступив мінїстер заграничних справ Сазонов зі своєю промовою, в якій говорило ся про українській рух офіцияльно, що він "штучно підтримуєть ся за німецькі гроші", Мілюков теж не знайшов слова протесту проти сеї нахабної брехнї. Зрештою заява мінїстра, що Росия мусить здобути Дарданелї, була для імпериялїстично настоєних "кадетів" солодким медом, за який вони простили офіцияльній Росиї її гріхи, й Мілюков заявив, що Дума "з задоволенєм вислухала" промову мінїстра.
Ми не чували про инші проби полїтичних виступів українських поступовцїв. Їх дїяльність обмежуєть ся на писаню інформацийних статий і заміток про Галичину й український нарід. Правда, тепер росийське правительство знову дало дозвіл на видаванє в українській мові книжок і ґазет, але офіцияльною росийською правописю. Поки що українські поступовцї з сього дозволу не скористали, може зробили вони так з бажаня можливо непомітними пережити сю війну.
Друга катеґория українського суспільства — се
представники нелєґального українського руху,
революцийного й социялїстичного. Люде сеї катеґориї стоять на становищу дальшої боротьби проти царату. З сього погляду характеристични є українська відозва харківського гурта социялїстів-революціонерів до "Братів-хлїборобів". У відозві сїй на початку змальовано лихий стан селянства в Росиї й вияснено, що в сїй війнї росийське правительство лише стараєть ся одурити простий нарід, говорячи йому про боротьбу проти Нїмцїв, про визволенє "братів-словян" і т. д. Тому відозва закликає селян не піддавати ся на облесливі слова царату про визволенє чужих народів, а брати про своє власне визволенє. Відозва вказує й практичні шляхи для здїйсненя сеї цїли — масово відмовляти вступу до війська, а коли се не вдасть ся; то по поворотї з війни не віддавати назад зброї, а обернути її в Росиї проти ворогів селянства, до боротби за свої права.
Нелєґальну й революцийно-національну роботу веде також безпартийна орґанїзация української молодїжи з своїм власним
видавництвом "Вільне Слово".
Доси вона видала вже кілька брошур, а дальші є в приготованю.
Перша брошура називаєть ся "Галицька Україна". Брошуру сю видано з нагоди занятя Львова росийським військом і окупациї значної части української Галичини; вона має на цїли поінформувати росийських Українцїв про положенє й національну роботу галицьких Українцїв перед війною й по вибуху війни. Наперед подано короткі статистичні відомости про Галичину, а далї докладнїйше обговорено утворенє орґанїзациї Українських Стрільцїв, дїяльність Головної Української Ради і взагалї полїтичні змаганя галицьких Українцїв під теперішну хвилю. Підчеркнено, що "Головна Рада" проголосила війну проти Росиї в імя України, а українські стрільцї активно борють ся за переведене сеї ідеї в житє і мають по своїй сторонї симпатиї всього українського народу в Галичинї. Правда, ся часть України мала би бути при Австриї, одначе вона мала би всї умови для свого розвитку. Далї оповідаєть ся про масові арештованя, наслїдком відомої полїтики, сьвідомих Українцїв в Галичинї і про пізнїйшу зміну полїтики правительства в сїй справі. Нарештї подано факти, як росийська інвазия в Галичину нищить там наш нарід і всї прояви його національного житя й культури.
Друга брошура під заголовком "Наша плятформа" має ще більший інтерес. Се проба полїтичної ориєнтациї для українського народу під теперішну хвилю. Насамперед даєть ся коротенька характеристика теперішного положеня українського народу — в Галичинї, залитій "дикими ордами росийського царя", і в Росиї, де здавлено найменші прояви українського житя.
Кождий Українець повинен розглянути ся в ситуациї і здати собі з неї справу. В брошурі дуже остро виступаєть ся проти самої можливости москвофільської ориєнтациї. З Росиєю нема що йти; вона прінціпіяльний ворог українського народу й прінціпіяльно не признає його права на окреме національне істнованє. Треба відкинути всяку думку про яку небудь злуку з Росиею.
Взагалї українська інтелїґенция не тільки не пішла на вудку "визвольних" кличів росийського правительства й росийського громадянства, але й стараєть ся проти них на кождім кроці протестувати. Наприклад, коли в Києві городська дума оголосила "день Галичан", збори жертв для населеня Галичини, українська молодїж видала дві відозви — до цїлого українського громадянства й до поступового громадянства росийського з закликом бойкотувати се "патріотичне" підприємство, не збирати жертв і не давати вїчого, щоби не попирати за зібрані гроші панів Бобрінских і Дудикевичів і не причиняти ся активно до попираня москвофільства в Галичинї.
Видала молодїж у Києві також відозву з приводу роковин Шевченка, яка стягнула на себе грізну стат Мєншікова з закликом до державної власти — без пощади карати й нищити зрадників.
Та найбільше характеристичним для настрою активної частини українського громадянства в Росиї є
зїзд представників орґанїзаций української молодїжи по висших школах Росиї,
що відбув ся в першій половинї лютого нового стилю. На сїм зїздї обговорено богато прінціпіяльних і практичних справ. Зібрані одноголосно виступили проти й осудили славянофільські кличі, які ширить тепер московська поступова молодїж у Росиї. Так само одноголосно ухвалено й резолюцию про дальшу боротьбу з росийським царизмом; в сїй боротьбі, на думку зібраних, Українцї повинні злучити ся з поступовими елементами всїх народів Росиї, крім московського; рішучо відкинено бльок або порозумінє з ліберальними й социялїстичними московськими партиями, виходячи з того задоженя, що ворогом України є не лише московський деспотизм, але також і московська суспільність, навіть поступова й социялїстична, з якою українські партиї й орґанїзациї мають розпочати завзяту боротьбу на українській териториї. Ся резолюция свідчить про зріст національного настрою й про реальне розумінє національної справи; видко, приклад Галичини, де демократизация публичного житя мало облекшила сама по собі національне положенє Українцїв, не минув безслїдно для Українцїв росийських.
Не менше характеристична є також справа, яку поставили на обговоренє конференциї деякі представники Київщини, Катеринославщини й Херсонщини —- про те, що вже час розпочати терористичну дїяльність проти представників росийського правительства з ясним зазначенєм національного, українського характеру сього терору — покараня відповідних представників росийської власти власне за їх дїяльність в українській справі. Одначе більшість висловила ся проти сеї ідеї, мотивуючи cе своє становище тим, що національний терор міг би відіпхнути від українського руху богато свідомих, але не революцийних українських елєментів, а крім того він міг би повести до ідентифікованя серед ширших верств росийської суспільности українського руху з рухом терористичним.
Обговорювано на конференциї також справу полїтичного положеня українського народу й більшість заявила ся за веденєм чисто української лїнії. Доволї значна меншість вказувала одначе, що треба уважати за союзника кождого, хто є ворогом Росиї. На сьому вичерпують ся наші відомости про конференцию. Знаємо лиш, що ухвалено відповідні резолюциї умістити в заграничній пресї, доси одначе сього не вдало ся зробити.
Хоч як короткі й уривочні наші звістки про стан українського руху в Росиї (дещо взагалї не надаєть ся покищо до публїкациї), одначе одно можна сказати напевно: серед українського народу нема охоти або одушевленя до теперішної війни, і в дуже богатьох селах на Українї резервістів треба було зганяти силою жандармериї й війська. Нема одушевленя або якого небудь росийського державного патріотизму й серед загалу української інтелїґенциї. Українська молодїж теж різко відмежувала себе від молодїжи росийської.
Таке заостренє національних противенств не лежало мабуть в інтенциї росийського правительства, яке числило мабуть на те, що "патріотичне" захопленє війною втягне й українське громадянство. Та воно помилило ся, як помилило ся і в своїм походї на українську Галичину. Правда, сей похід і окупация української Галичини й Буковини знищили наш многолїтний національний доробок. З димом пішли українські читальнї, біблїотеки, українські ґімназиї. Зрабовано також наші національні музеї й біблїотеки. Зате тисячі й десятки тисяч українських селян, робітників й інтелїґенциї з росийської України побували примусово в Галичинї, як жовнїри росийської армії, близше познайомили ся з нею й з житєм українського народу в Австриї, побачили на свої очі, що йому в "нїмецькім" ярмі живеть ся без порівнаня свобіднїйше, він має без порівнаня більше прав, нїж у Росиї, яка взяла ся "визволяти" Галичину.
Тисячі Українців з Росиї зробили ся українськими патріотами на политих кровю галицьких полях і горах.
Ось результат, який в своїм часї дуже заважить на прискореню українського руху, на збільшеню його активної сили, результат, якого напевно не знищать нїякі стараня панів Бобрінских і Дудикевичів знищити все українське в Галичинї. Окупована росийським військом українська Галичина, грабована й розпинана грубою воєнною силою, мимо того власне завдяки війнї виконує тепер на широкі розміри, для десятків тисяч росийських Українцїв, те своє завданє, яке перед війною вона виконувала лише для одиниць — бути школою й розсадником національної сьвідомости, показувати фактами, чого може добити ся, до якого степеня національного розвитку може дійти при відповідних обставинах український нарід, викликувати горяче бажанє і сором, що сього всього досї ще нема на росийській Українї, одним словом — пробуджувати й скріпляти національну енерґію. Окупованє Галичини й те, що витворяє тепер там росийське правительство, нищачи українську культуру, заводячи силою нагайок православє, масово арештуючи й засилаючи без розбору українську інтелїґенцию — все се лиш глубше копає й так глубоку прірву між Україною й Росиєю. Надійде час, коли ся прірва стане смертельною для Росиї — в нїй знайде вона нарештї свій кінець.
[Дїло]
05.06.1915