Кни́жка про книжки́

Умберто Еко, Жан-Клод Кар’єр. Не сподівайтеся позбутися книжок / Переклад з французької Ірини Славінської. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2015. – 256 с.

У світі існують книгарні зі спеціальними полицями книжок про читання. Серед них обов’язково будуть такі відомі видання, як, наприклад, П’єр Байяр «Мистецтво розводитися про книжки, яких ми не читали», Альберто Манґель «Моя історія читання» та «Нотатки до визначення ідеального читача», Генрі Міллер «Книжки мого життя», Марсель Пруст «Про читання» й інші.

До списку варто також додати «Книжку про читання» польської письменниці та літературного критика Юстини Соболевської, українським перекладом якої "Видавництво Старого Лева" торік розпочало серію літератури про читання. І от нарешті цьогоріч український читач отримав можливість посмакувати й українським текстом відомої кни́жки про книжки́ Умберто Еко та Жан-Клода Кар’єра «Не сподівайтеся позбутися книжок!», з якої насправді й варто починати такий перелік. Це діалог між відомими європейцями: італійським філософом та французьким режисером; до слова, майже однолітками. Умберто Еко – філософ, вчений-медієвіст, семіотик, письменник; Жан-Клод Кар’єр – режисер, сценарист, романіст, історик, актор.

Напрочуд щиро, легко та невимушено відбувається цікава (і навіть наважуся сказати – повчальна) дискусія. Ця розмова звучить зі сторінок книжки настільки природно, так наче читач знаходиться за сусіднім до співрозмовників столиком, котрі сидять навіть не в кафе за філіжанкою кави, а в якомусь затишному пабі за кухлем холодного пива. Проте, прислухавшись уважніше до розмови, починаєш сумніватися, чи бува не знаходяться вони у лекторії за кафедрою. Зібралися два затяті бібліофіли, для котрих говорити про книжки – суцільне задоволення.

Однією з якісних ознак їхньої розмови є не вичерпне обговорення теми, не обсмоктування всіх її аспектів, не обгризання м’язевих тканин питань аж до самісіньких кісток, а радше навпаки – відкриття безлічі нових горизонтів і породження ще більшої кількості запитань, розширення простору даної тематики. Співрозмовники не зводять все до єдино правильного знаменника готової однозначної відповіді. Що більше, це провокація третіх осіб до власного пошуку, спосіб творення свіжих обріїв для вже призабутих питань, на які, здавалось би, відповідь давно знайдена.

Тож коли в книжці обговорюються, до прикладу, вже достатньо заяложені теми щодо масовості Інтернету, який часто вважають нищівною загрозою для книжки, інтелектуали виважено аналізують ці процеси та відкривають безліч нових оптимістичних граней. Так, важко не погодитися з Умберто Еко, що «завдяки Інтернету ми повернулися в еру текстів». Як наслідок, після їхніх розмов читачеві залишається хіба остаточно переконатися, що книга таки ніколи не зникне, і нехай той читач навіть не сподівається її позбутися (як застерігає сама назва книжки). Автори порівнюють книжку із колесом: «Щойно ви її винайшли – покращити її неможливо». Звісно, можливі варійовані трансформації, цікавіші дизайнерські рішення, але досконалість форми вже не запротестувати. А всі страхи щодо ймовірності зникнення книги у цифрову добу, де все можна знайти в Google, зникають, як тільки ми спитаємо себе: а який «дівайс» із збереженими терабайтами інформації ми захопимо із собою, наприклад, під час серйозної небезпеки? Якщо все буде знищено (та хоча б електрика), то ми втратимо спосіб відтворити текст з флешки, не зможемо прочитати його на розрядженому айфоні. «Все це свідчить, що немає нічого менш тривкого, ніж “носії тривалого зберігання”». А проблема з відтворенням тексту з книжки настане лише у випадку втрати уміння читати.

Але такими роздумами лише починається дискусія Умберто Еко та Жан-Клода Кар’єра. Це наче розігрів перед справжнім дружнім поєдинком двох професіоналів. Тож решта сторінок перегортається у шаленстві та пристрасному захопленні власне книгами. Безліч малознаних прикладів з історії книгодрукування, пригоди раритетних інкунабул і рукописів. Бонусом дається глибший аналіз писемності, кіно та культури різних народів. Співрозмовники є власниками величезних приватних колекцій, мають добрий нюх на всі палітри запахів колекціонерської кухні. Окрім численних цікавих фактів, читач зіткнеться й зі здивуванням – таке собі неочікуване спільне захоплення обох інтелектуалів історією людської глупоти. Еко та Кар’єр спільні у тому, що саме дурість минулого часто була справжнім порятунком для майбутнього – саме завдяки ворогам, критикам і заборонам деякі шедеври письменства й дійшли до нас. Тож на сторінках цієї книги можна ознайомити із своєрідним «каталогом безумства», а також почути невигадані історії про цікавого автора Атанасія Кірхера.

Спектр обговорених тем, надзвичайно широкий і прецікавий. Інтелектуали дискутують про поетів – знаних і забутих, діляться знаннями про письменницькі дружби відомих літераторів. Чимало уваги приділено темі так званого фільтрування: хто, як і коли має і може робити відбір книг, що переходять у спадок наступним поколінням, а також як ми самі маємо фільтрувати інформацію в умовах її поширеності та доступності. Співрозмовників хвилюють проблеми втрати і порятунку книжок і цілих бібліотек; зрештою, чи втрачені книги були найкращими, а чи вони справедливо пішли у забуття? Багато цікавинок можна почути про колекціонерів, про їхні мрії та пристрасті, пригоди з книжками, дізнатися хто такі «патрачі» (ті, хто продавали окремі сторінки цінних видань). Читач отримує версії про сумнівну автентичність текстів відомих авторів, зокрема, Шекспіра, Мольєра чи Гомера. Також багато реплік є про бібліотеки, стародавні та сучасні, про усну та писемну традиції, про спалювання книжок, про релігії Книги. Зрештою, вони не бояться говорити й про заборонені книжки – літературу еротичного змісту.

Щодо розмов про тексти, паперові чернетки й усю палітру варіантів електронних, Жан Клод Кар’єр згадує одну американську школу письменників, яка відрізняється так званою олдскульністю у підході, мовляв, текст, надрукований на комп’ютері, позбавлений «правдивої гідності рукопису». Умберто Еко додає, що «французи останні в світі ще пишуть рукою листи».

А далі співрозмовники так жартують:

«Ж.-К.К: Ще одна річ досі пишеться рукою – але не завжди – це рецепт від лікаря.

У.Е.: І люди вигадали аптекарів, щоби їх розшифровували».

Парадоксально: хоча тепер людство користується комп’ютером для набору тексту, проте «ми шалено багато роздруковуємо». Тактовне почуття гумору розбавляє всю поважність розмови і свідчить про, як би це парадоксально не звучало, тверезість фанатичного ставлення до книжкових тем.

«Давайте усвідомимо, як багато теляток треба було вбити, щоби виготовити таку книжку з тонкої шкіри мертвонароджених телят, де кожна сторінка тонша за пергамент. Режіс Дебре якось запитав, що сталось би, якби римляни та греки були вегетаріанцями. Ми не мали би книжок Античності, що їх було створено на пергаменті, тобто на міцній дубленій шкірі тварин».

Важливим питанням є людська пам'ять, якою сучасна людина щораз менше користується, покладаючись на сучасні технології та легкодоступність інформації. Умберто Еко переймається цією проблемою і говорить про необхідність і важливість тренування пам’яті. До речі, декілька років тому він написав відомого різдвяного листа онукові, в якому перелічено багацько таких дружніх дідусевих порад, як вберегти нашу пам'ять від старості, як її збагачувати.

Окрім суто книжкових питань, співрозмовники сходять й на узбіччя таких тем, як проблеми сучасної освіти, можливості чи неможливості цензури в Інтернеті, дискутують про віру та науку, релігію й атеїзм. І тут відчувається легкий атеїстичний тон Умберто Еко та частково протилежний тон Жан-Клода Кар’єра. Але варто зауважити, що італієць Еко тримається доволі толерантно у таких темах. До слова, можна почитати його діалог з кардиналом Мартіні про віру та безвір’я (італ. «In cosa crede chi non crede?»), що був опублікований 1996 року – це невелика за обсягом книжка у формі листування невіруючого інтелектуала з католицьким кардиналом Карло Марія Мартіні на релігійні теми.

«Треба сказати, що немає нічого складнішого, ніж упорядкувати бібліотеку. Складніше хіба що впорядкувати світ». Останні розділи книжки присвячені розмовам про їхні власні бібліотеки: принципи впорядкування, страхи та плани щодо їхніх колекцій, а також про їхню майбутню долю. Жан-Клод Кар’єр навіть ділиться дієвим методом як позбутися книжкових хробаків.

Мабуть, одним із обов’язкових розділів усіх книг про книжки, зокрема, й цієї, є розділ про непрочитані книжки. Отож, читач може дізнатися, яких книжок не прочитав Умберто Еко, чи яких фільмів не подивився Жан-Клод Кар’єр. І звісно у цій розмові не обійшлося без згадки відомої праці П’єра Байяра «Мистецтво розводитися про книжки, яких ми не читали».

Безсумнівно, ця книга про книги виходить поза сторінки свого паперового існування. Це книга-діалог із читачем, і особливо – книга-провокатор до власних діалогів.