Вдова Марта давно хора, хоче вмирати, бо закликала до себе свої дві сестри і приятельки. Гості посідали на лаву коло постелі і під вікнами, а Марта з подушок каже:
— Не забула-м си на цім світі, не натішила-м си, а нагрі- шила-м. Дохтор каже, що кожда моя година дарована та тому вібачьийти, шо-м вас закликала від роботи.
Відкинула від рота жмут сивого волосся, роззявила білі губи, аби надихатися.
— Смерть, сестри, болюча, а моя смерть проклєта буде навіки межи людьми. Гріх маємо такий, що ні мій чоловік не годен був вітримати, ані я, жилава баба, не годна-м го донести до краю...
Роззявила рот і пальцями хльопала з миски води в нього, аби могти своє сказати.
— Знаєте, що-м кликала ксьондза вже кілька раз, аби спо- відатиси та й сповідала-м си, але правди-м не сказала, відай тому, що шелестить на нім риза або тому, що дуже дивитси в очі, або тому, що язик не повертаєси... Сказати другому свій гріх, людський гріх, такий гріх, що всі люди ним грішні, але аби мій сказати, то траба зуби розважити червоними кліщами, аби палахкотіли, як ладан на різдво...
Її сестра, Марія, підоймила голову з подушок та заспокоювала, приятельки поспирали руки на коліна і пігнулися.
— То вже вам буду сповідатиси, бо, видите, яка-м суха, то в найбільше деревище не влізуси і так гірке тіло земля не годна пролигнути... Хлоп все від баби слабший, бо мій чоловік лиш рік вітримав, а я вже роки. Ми мали спільний гріх, то він по році лишив мене саму, аби-м го двигала без него, а то й моя пайка така тяжка, що залізо під нев пішло би в порох...
— Ми обоє спалили село, знаєте. В саме полуднє пішло кровйов попід небо, кров заслонила ясне сонце. Нашої хати якос не доцєгнуло. Він, аби не крьичити, сипав порох у рот з землі, але зойк з серця роздував порох з рота, то він сів коло коновки з водов та й тримав заєдно повний рот води, а потім викидало з него воду, а він знов пив, аби не кричьити... Село курилоси, почорніло, чорні люди голосили, а він сидів коло води добу, чорний, мокрий, склонивси та й заснув в болоті. Хотіла-м го стєгнути на сухе, та як ні вдарив коновков, то й я легла в болото коло него, так си належало.
Всі жінки посхоплювалися з лав, гляділи на Марту здурілими очима, стояли, як з дуба витесані. Сестра не втримала голови, пустила. А хора носила долонею воду з миски в рот та не доносила. Розливала по пазухах.
— То ви лиш від цеї мови ніби дураєте, що-сте тверді мужики, а як таку сповідь перед чужим ксьондзом тримати... А хоть би-сте про мене і зараз всіма дорогами по селу порозбігалися, то я вже не боюси, а хоть дзвоніт на гвавт в дзвони, то я також не боюси, хоть ні тєгніт всіма дорогами по груді та закопайте розтрєсені кисточки по нечистих місцях селом, то вже я легшу муку буду мати, як тепер. Цес гріх я вже двигати не годна... Маріє, душуси, підопри голову, най докінчу сповідь, чи пече ца голова, як смола в руки.
Жінки мовчали. Від цієї тиші оглух би навіки дзвін.
— А зайшло з цего. Як прийшли до села вже по войні, то повісили чоловічого брата, що дес був довго на Україні. Ми його відрубали з чоловіком та привезли в рантухах додому та спорєдили парубка, як паву, але язик не годні були заправити в рот. А мій дурний вхопив ніж та хотів відрубати. Добре, що-м руков сперла, розрубав аж по кістку, а як закривавила-м лице його братові червонов платинов та моя кров закровавила платину, то дала-м другу. Ви знаєте, що мій чоловік від похорону замовк, не сказав відтогди ані одного слова, ходив селами та розшукував братних товаришів з тої войни, а потім тоті товариші приходили до нас та гостили си. То якіс такі люди, що револьверами грают до данцу, що в кожді кишені мают бомби, що якіс блискучі ножі ховают помежи ребра, таких ніхто не видів. Кажут, що нагнали нас з нашої землі, що будем міститиси на смерть, а житє наше фурєти будем ворогові під ноги, як вошиву сорочку на войні... Та тут і нахвалили, аби спалити двір. Та й підпалили з моїм чоловіком. Та панові нічо, а половина села розсипаласи на сажу.
Марта простягнулася і заперла очі, жінки приступили до постелі, обливали водою, та вода спливала з лиця, як з каменя. Марія здоймила з сволока жовту свічку і всі шукали сірників, а як засвітили, то поклали до Мартиних рук, і вона ожила.
— Я ще не вмерла, але зараз буду вмирати. Коби вмерло зо мнов і сумлінне моє. Це бог добре вчинив, що сумлінне не говорит голосно. Най си сховают товариші мого чоловіка з бомбами і револьверами. О, то як сумліннє заговорит, то такі слова палючі в кожді жилці, що ті слова скалу розсипют на дрібен порох. Найстрашніше то слово від сумління. Я тих слів ніколи не знала, ніколи-м не чула. Відки вони си в мині взєли, це лиш бог міг пустити своїми руками у мене. Блискавка по небі не така страшна. То слово то проклін, який задушит всьо, що на земли жиє...
— Марійко, буду вмирати. Кажи людем, най собі розберут мій маєток і мого чоловіка. Я їм нічо поповнити не годна, а на споді в скрині є карточка від товариша мого чоловіка. Дес з далеких країв пише, що прийде до нас двоїх уже волних. Там є знак до него. Напиши йому, що такого, як ми наробили, ніхто не здержит на собі, що-м від того повмирали... Тепер давай свічку, я вже не ожию.
============
ПЗТ, I, 233
16.07.1949