Як то сталося, що жінки на ринку зробили недозволені збори, того ніхто добре не знає. Почалося від того, що стецівська жінка приїхала люта з Коломиї від сина, що сидить в криміналі.
— Мало-м під мурами не замерзла, не пускають та й решта. Ходжу по морозі, душа в мині стигне, коби-м хоть з-поза гратів уздріла його...
Жінок коло неї вже більше.
— Питаєте, за що сидит? А лихе його знає — за газети. Уздрів через вікно жандаря та запхав мені в пазуху якісь папері. А жандар обшукав його до голого тіла, перевернув хату догори ногами та й сів. Надумав, надумав, та й каже мому чоловікові: ідіт за цев жидівков через дорогу, най зараз прийде. Прийшла жидівка, а жандар каже: „Обшукай цю жінку, чи нема коло неї яких паперів“. І рихтіг, витягла з пазухи ті папері, що мені син дав. Жандар урадувався, поперебирав ті папері та й каже хлопцеві: „Ходіт зі мною на постерунок“. Та й як пішов, то й до сегодні. Питала я, питала, розвідувала, аж чую, а він у криміналі в Коломиї...
Жінок щораз більше.
— А хоть би-м і замерзла, то їду до него, то в мене наймиліша дитина, може він голоден, може його нендза їсть, може за гратами замерзає. Старий кричит, на кого решта дітей мают- ся лишити. А я кажу йому: „Як не хочеш завезти ід колії, то я, бігме, на колінах піду“. Вздрів, що нема зо мнов шо робити, запрєг коні та й повіз. Сіла я в ту колію, пудит, гадаю, зараз буду його видіти...
Жінок уже зібралося велика громада, вже й чоловіки позаду з батогами поставали, і поліцай вже підслухує.
— Та нім я найшла тот кримінал, заки я там ся добила, то най вас бог боронит. Але трафився якийсь добрий панок та й каже до мене: „Чо ти, жінко, під цим муром замерзаєш?“ А я плачу. Розповіла я йому, що так і так, і він завів мене всередину до криміналу. Стягнули з мене протокул, як я си називаю, як він си називає, відки...
Жандарм пробував розгонити, але з бабами то так легко не йде.
— Там виділа сина, відай, ним так, відколи він, не тішилася. І не журітси, мамо, і веселий він, і каже: Тут нас сидит таких богато, нічо нам не буде, як який рік-два дістану, то ми молоді, та й відсидимо. Отак він мене розважує. Дивлюся на ті мури, на малі вікна з гратами та й кажу йому: А де ж ти тут, сину, годен два роки вітримати? Отак я з ним минуточку побула та й гай, бабо, забирайся. Але мені і це добре...
Тут уже зробилася баталія, жандармів щораз більше, жінки не хотять розходитися, крик. Якась карлівська жінка кричить:
— Ви хочете всі наші діти, що в школах вчуться, зогноїти по криміналах, аби потім мужиків запрячи в ярем...
— Ви наші діти порозгонили по всім світі, мій утік на Україну та й не знаю, ци жиє він, ци пропав.
— А мій гине десь у чехах.
— А мій у німця, аби вам так легко конати, як мині оплакувати мою дитину!
Жандармів щораз більше, крик росте. Чоловіки вже пробують успокоювати жандармів, що це дурні баби, що вони не знают припису.
— То най лиш ті дві жінці виступлять, ми з ними зробимо протокул, а ці решта най розходяться.
— Ех, ми знаємо ці протокули. Беріт нас усіх.
Чи там довго, чи коротко правдалися жінки з жандармами, але за яку годину рушив похід жінок під магістрат, а по боках жандарми. Мороз скрипів і скрекотів під ногами, а ззаду йшли чоловіки з батогами.
Та кожна з них у червоній платині. Де вони годні пізнати, та й який дідько з тільки бабами годен собі дати раду...
І це була правда. До самого вечора жінки мерзли на магістратськім подвір’ю, перемінювали на собі хустки, аби їх не пізнати, і не мож було їх вигнати. Треба було аж просьби, щоби їх звідти позбутися.
А як розсипалися вулицями, то реготалися, як з весілля йдучи. Звичайно, дурні баби...
================
ПЗТ, I, 243
16.07.1949