Стара Верижиха ішла до своєї доньки і підпиралася довшим костуром від себе, і думала: Осінь богата, всі воробці, як грудка масла, а бідні діти також товстіють.
— Слава-йсу.
Сіла на лаву в доньки і глянувши на неї подумала: але ж файна.
— Та що ти, донько, поробляєш. Забулась за нас та за свого хлопця, що дідові не злазить з рук і не дає робити.
Лиш зелений листок перед бурею так тріпонеться, як її Катерина.
— Донько, підпали вогонь та звари мені московської гарбати, чую, що ця гарбата дуже помічна.
Вогонь горить.
— А покажи мені доню ті дарунки, що тобі надарував тот великий москаль.
Дріжачими руками, гарними почала складати перед мамою шовкові хустки, спідниці, перли, найтонші черевики і багато ще панського краму.
Вогонь розгорівся добре. Стара Верижиха сіла перед пенею і з подолка кидала у вогонь дорогий крам.
Катерина коло постелі біла, як стіна, стояла перед мамою, як перед опирицею.
— Ти, курво, то твій чоловік тепер витягає гармати з болота, то ти дитину кинула в мене на постіль, як сука, що песята покидає. Ти з офіцером щодня їдеш як пава бричками. Люди ховаються від твоїх поїздів. Колеса твоїх колясок їдуть моїм серцем і розрізують його. Ти, курво, заткала у мій сивий волос захляпану квітку ганьби.
Крам догорів, і стара вилізла на постіль до грядок. Здой- мала звідти мережані і вишивані сорочки, коверці, яскраві рушники і тонкі полотна.
— Катеринко, ти волієш, нехлюйнице, нарабований крам жидівський, як моє віно, що-м старала чистими руками зараз як ти прийшла на світ.
Стара гляділа як кат, сівши на купу віна, а Катерина спокутувала вже свій гріх і була осяяна прощаючим небом.
— Тобі, небого, житє скінчилося серед нас, я дорого заплатила за це тріло, насип його в московську гарбату, випий і зараз спокутуєш гріхи. Я тебе файно вберу, я тебе файно поховаю і змажеш ганьбу з нас старих і свойого хлопця.
Катерина, як бліда тінь, вийшла до хорім і пропала. Мати довго сиділа на тонких полотнах та яскравих коверцях. Взяла костур, замкнула хату і, ідучи до себе, шептала:
— Боже,. за які то гріхи так мене караєш і мої діти.
А коло церкви стару Верижиху обминали всі люди, бо чули, що її Катерина повісилася з її намови. І каже Верижиха до них:
— То як моя Катерина жила, то вас приходило сто на день і приповідали-сте: а вона ганьбить нас, а вона забирає найліпші коні з москалем до міста, а вона каже у кого гроші, у кого худоба, а вона спить у жидівських перинах, а вона дзуркотить жидівськими перлами... Мій старий тижнями не входив до хати, аби не дивитися на святі образи. А тепер, коли я її післала на смерть, то чого ви, бестії, ще хочете від мене? Лиш підховаю її хлопця і піду тою самою дорогою, що вона.
=============
ПЗТ, I, 236
16.07.1949