Анатолій Звіжинський

Роздуми щодо «Конгресу рисувальників», який відбувався у Івано-Франківську 12-20.05.2015

На початку травня на багатьох парканах та балконах середмістя Івано-Франківська можна було побачити написані від руки золотою (бронзовою) фарбою банери із загадковою фразою «До нас їде Альтгамер». Неймовірно активну  підтримку цього меседжу було проведено в соцмережах, де додатково всі зацікавлені могли довідатися нарешті, хто ж такий цей таємничий Альтгамер, а також про членів його команди майже з 20-ти осіб.

 

 

Для більшості мешканців провінційного містечка на той момент це ім’я ні про що не промовляло. А епітети на кшталт «зірка», «всесвітньовідомий», «лауреат премії» чи то «учасник Документи, Маніфести, бієнале у Венеції, Берліні...» (незважаючи на доступність інформації в інтернеті та номер альманаху «Кінець кінцем» 2008 року, де було надруковане інтерв’ю з Альтгамером) все одно не спонукали обивателя поцікавитись масштабністю і значимістю події. Та унікальною можливістю зустрітися з відомим представником сontemporary art тут же таки, не перетинаючи кордонів, мотивуючись класичним «А мені то тра?» Тим не менше, завдяки відповідальності організаторів резиденції ГО «Тепле місто», які подбали про якнайширший піар «Конгресу рисувальників», тижнева забава «а де тут малюють?» користувалася значним попитом у молоді, дітей, відпочиваючих містян. Щодня історичне приміщення колишньої ресторації готелю «Дністер» (первинна назва «Австрія» – 1914-1919 рр., «Одеса» – 1919 р., «Варшава» – 1919-1939 рр., «Спартак» – 1944-1960 рр.) відвідували сотні зацікавлених. Дехто брав до рук пензлика, особливо охоче до колективного дійства долучалися діти.

 

 

На відкритті «Конгресу рисувальників» вищезгаданий Павел Альтгамер урочисто наклеїв на стіну власне фотозображення і недбало обмалював його фарбами. Процес пішов. Усі бажаючі схопилися за фарби й пензлики й розпочалося творче комунікування. На стінах, на стелі, на підлозі, на вікнах вже після першого дня конгресу майже не залишалося порожнього місця. Зала більше 500 м.кв. вщент була заповнена різноманітними яскравими мальовидлами на теми I love Ua, голих і вбраних тіл, портретів, сонечок, мавпочок, концептуальних написів і т.д. День відкриття конгресу співпав з днем народження Павела Альтгамера, яке масштабна масовка відсвяткувала ввечері на природі біля міського озера: з багаттям, імпровізованим шведським столом, безперервними балачками, знайомствами, тостами, прогулянкою довкола водойми, піснями, подарунками на згадку і т.д.

 

Наступного дня ті, кому вистачило сил, домальовували розпочате вчора. Інші, переважно новачки, взялися замальовувати вчорашнє. Сумбуру й недоладності додалося, але атмосфера була конструктивною і веселою. Питанням: навіщо все це робиться – ніхто не заморочувався. Нащо? Фарби є, пензлі є, час є, натхнення є – фарбуй! Байдуже, що наступного дня автори могли не упізнати, а то й взагалі не знайти свого «шедевру» – учасників процесу все додавалося, а простір не гумовий, – головне вчасно зафіксувати свою роботу на фото і задекларувати про зроблене в Неті!

 

 

Третього, четвертого дня старшим на конгресі був Ярема Стецик, бо Альтгамер з частиною команди подався до Києва на відкриття персональної виставки Євгена Самборського. Стецик – людина-оркестр: харизматичний франківський аніматор, співзасновник «Перкалаби» та багатьох інших музичних формацій, викладач дитячої школи мистецтв, ініціатор християнського фестивалю «Вгору серця» та ще багатьох оригінальних мистецьких ініціатив. Своєю енергією та винахідливістю він перекриває діяльність обох управлінь культури (обласного та міського), встигаючи ще побувати на декількох пленерах та влаштувати опісля виставки, а поза тим облаштувати з командою декілька дизайн-проектів в публічних просторах міста і не тільки.

 

Разом з Ігорем Васютою Ярема Стецик активізував творчість дітей та підлітків. Завітала на конгрес і група дітей аутистів, які також активно підключилися до колективної творчості. Наступні дні запам’яталися все похмурішими палітрами (малювання по білій стіні – це одне, а по вже помальованій – інше, бо кольори змішуються і забруднюються), все агресивнішими висловлюваннями претензій до замальованих «геніальних» проявів творчості. Це, зрештою, була найпоширеніша реакція молодих муралістів на малюнки інших. Отже, резидентам не вдалося донести до учасників головного меседжу конгресу: не буквальне зафарбовування стін (хоча, це теж вітається), а співпраця, продовження намальованого попередником, його трансформація, перетікання в інше, незважаючи на рівень підготовки учасника. Адже, кожен з нас художник, як заповідав Йосип Бойс, і конгрес спробував це проявити. Кожен бажаючий, малий чи старий, міг переконатися в цьому. Особисто. Система функціонування конгресу, відпрацьована у попередніх локаціях (Варшава, Берлін, Рим, Пекін), дозволяє все, що фізично не шкодить іншим: створення симулякрів, арт-терапія, недовговічні сліди, або емоційні викиди, мистецька провокація, що дозволяє перевірити на готовність сприйняття іншого, що декларує діалог, що сповідує свободу.... Kunst macht frei?

 

 

Мистецтво – набір різних, часто конфліктних понять, практичних прийомів та установчих схем, що постійно підвладні змінам і не завжди піддаються моментальному аналізу, опису, розумінню. Чи базується процес конгресу на програмній незрозумілості? Адже певні твори мистецтва чинять опір сингулярності ідентичності та перетворенню їх на товар у рамках індустрії культури через продукування незрозумілості, коли потяг до знання зазнає невдач перед чужими дискурсами.

 

Навіщо знаному художнику маніакально-дидактичне повторення цих акцій у різних містах світу? Припускаємо, що будь-яка повторювана подія є еквівалентною тій, котру вона повторює, або похідною копією, що віддзеркалює унікальний оригінал. Чи все таки конгрес – це симулякр, копія, позбавлена оригіналу? Особливо на околицях мистецьких процесів (Самборський переконував мене, що у Франику немає людей, які б відчитували світове сучасне мистецтво, як і нема таких у Львові чи Одесі). Невизначеність, що супроводжувала конгрес (малюємо, їдемо до Києва, робимо скульптури, їдемо в гори, перемальовуємо намальоване і т.д.), коли організатори апелювали до бажань резидента, як ознака слабості культури перед людською природою? Альтгамер, вибудувавши безпрограшну лінію втечі (ligne de fuite), творить перспективу просторово-часової картографії, де дає усім змогу аналізувати конкретні суспільні поля через комплекс процесів та зв’язків, які ми тепер переживаємо. Водночас з’являється нагода ідентифікувати те, що залишиться відкритим, і що підвладне змінам. Своєрідні культурні студії, якщо завгодно. Тому сліди, незважаючи на чисельні спроби поверхневої документації, будуть переважно ментальними. Зрештою, таким же був результат від франківських бієнале «Імпреза», і цього виявилось досить.

 

 

Окрім малювання, за загадковою величезною білою ширмою, куди не пускали сторонніх, окремі учасники виготовляли з усілякого вуличного непотребу скульптури, варили метал, заливали гіпсові форми, збивали дошки і в’язали гілки. Гості та учасники дійства побачили результат лише під час закриття дійства, коли об’єкти винесли в зал для загального огляду. Куратор акції Євген Самборський хоче розмістити створені арте-факти у міському просторі, але там, де вони будуть найменше помітними: в покинутих, занедбаних промислових залишках людської присутності. Там, де, на його думку, не вистачає побутової культури, привернувши тим самим до цих місць увагу. Такого в місті вистачає навіть в центральній частині (одне приміщення колишньої друкарні чого вартує). Але наразі невідомо, чи буде ця частина конгресу послідовно і грамотно втілена в життя.

 

 

Бо сам конгрес залишив по собі більше запитань, ніж очікувалося. Перш за все, під час конгресу не було жодної прес-конференції організаторів та учасників, де б окреслювалися цілі та завдання акції, було ознайомлено присутніх з позицією куратора, хоча б поверхнево розказано про учасників, що приїхали з Альтгамером. Не було це зроблено й у формі розгорненого прес-релізу. Хаотичність і неструктурованість організації більшості учасників була до вподоби, але, як з’ясувалося наприкінці, сам Альтгамер потребував ширшого спілкування та представлення. Тому й виникає підозра – а був Альтгамер? Бо навіть без його участі влаштувати таку забавку для жителів міста в занедбаному приміщенні, як виявилося, не проблема. Навіщо було витрачатись на його приїзд, якщо його присутність залишилася невідчитаною? Поява в публічному просторі міста, наприклад, Левандовскі, Адель чи Подерв’янського, думаю, мала б однозначно більший ажіотаж. Але Альгамер не менш розкручена «зірка» в цивілізованому мистецькому світі.

 

Можливо, організатори врахують ці побажання при проведенні наступних резиденцій, щоб уникати можливих непорозумінь. Одне з них виникло вже після закриття конгресу та від’їзду іноземних учасників. Приватна особа, член Правого сектору (голова ради громадської організації «Правий сектор» Андрій Подільський – ред.), написав обурливого листа на ім’я міського голови, звинувативши організаторів в антиукраїнській позиції, спрямованій на поглиблення розколу в суспільстві. Причиною такої реакції стало одне із настінних зображень, де зображено людину в рясі та відрубану голову. Автор скарги відчитав там знущання над канонічними християнськими святинями і як правовірний обиватель зажадав замалювати зображення, а відповідальних притягнути до відповідальності: «бо ми живемо в християнському місті і не дозволимо жидомасонам це змінити». Виконком міста, відповідно до класичної бюрократичної схеми, організував зібрання комісії фахівців для оцінки проблемності питання. Висловлюючи суб’єктивні оцінки (гарно-негарно, чорнушно-просвітлено, позитивна енергетика чи негативна) з приводу побаченого – було богохульство і мракобісся, чи лиш привиділося, комісія  зійшлась на думці відсутності крамоли в зображеннях. Художники навіть намагалися пояснити в доступній формі двом представникам ПС проблематику, котру піднімав конгрес взагалі та різноманітність трактувань зображення, що привернуло увагу пильних стражів морального порядку. Намарне.

 

Реакцією автора заяви на запізнілі офіційні пояснення мети і суті конгресу від організаторів було симптоматичне «ги-ги» в коментарях у ФБ. А власне, офіційна відповідь від організаторів конгресу відразу зняла багато непорозумінь і недомовок. Назагал, доволі кумедна ситуація, коли представник громадської організації жаліється у виконком на акцію, організовану іншою громадською організацією, а виконком, реагуючи на листа, скликає комісію з фахівців – художників, викладачів, духівництва, співчуваючих, котрі декларують здебільшого суб’єктивні, а не фахові оцінки події.

 

«…волюнтаризм і підміна публічного приватним (професійного − емоційним) і є дійсними принципами культурної політики в Україні, й не лише в царині культури візуальної. Двадцятирічна відсутність громадського тиску й громадської участі у створенні локальних і національних політик, відсутність громадського контролю, і навіть потенційних механізмів для нього − за системою ухвалення й утілення рішень на всіх рівнях: від публічних музеїв чи будинків культури й до міських/обласних управлінь культури чи Міністерства культури − дає свої рясні плоди» − Катерина Ботанова, (korydor, 20 березня 2013).

 

Ще однією несподіванкою фіналу став жест від Яреми Стецика, який вирішив задля уникнення розгортання конфлікту швиденько підмалювати провокаційний малюнок, тим самим помінявши смисли на зображенні. Цей вчинок також неоднозначно сприйняла прогресивна громадськість, висловивши свої точки зору через ФБ. Зрештою, такий крок міг би зробити і невдоволений глядач, замість писати кляузи, але то вже хто на що вчився.

 

Виставляти претензії найлегше. Натомість головний посил «Конгресу рисувальників» – самим ініціювати, організовувати, провести щось подібне чи зовсім інше, або, як мінімум, взяти участь. Сподіваюсь, ця акція дещо розворушить напівсплячу мистецьку ситуацію в місті. Організатори до цього конгресу не стикалися впритул з сучасним мистецтвом як таким, і не були готові жваво і з гумором реагувати на несподівані виклики, але взяли на себе тягар відповідальності. За що їм респект. Невідомо, чи буде наступна резиденція, а якщо буде, то в якій формі? Принаймні, хочеться сподіватися, що у нас буде можливість відчути харизматичність наступної «зірки», бо, наразі так і невідомо, чи ж був Альтгамер в Івано-Франківську?            

 

 

P.S. З мого досвіду, ті, хто на правах «знавців» осуджував, забороняв, замальовував твори, зачиняв виставки, або незворотньо псували свою репутацію, або зникали з публічного овиду. Назавжди. Мистецтво – річ тонка і не терпить профанів. Чому його і бояться. Навіть політики.  

02.06.2015