Morituri (1949в)

MORITURI

„Богачі“

 

При­свячую Володимирови Дорошенкові.

 

 

Ще до сходу сонця вони сходилися до голяра Тимка щонеділі і свята сходилися до голяра Тимка аби голитися і підстригати чупер. Приносили з дому то хліб то солонину то інший харчь а гроший ніколи. їх було вже небогато в селі, що держалися Тимка, бо одні повмирали а другі про­пали на війні. Але від трийцяти літ вони привикли мати оцей схід і не покидали його.

 

 

­—­—­—­—

 

— Ви би не курили такі тютюни, що я гину від них, та не рзали, як коні, бо я оглухну...

 

— Сиди, Насте, тихо а глуха то ти давно...

 

— Як не оглухнути в такім млині встидайтеси старі пайташі.

 

— Та чого ви слухаєте музику з беззубого гребіня — Тимко.

 

— О, якого газду маю, видите ступня і він ще такий храпливий та слинявий...

 

— Ти питлюєш язиком, як у млині...

 

— Тьфу, на тебе старий.

 

— Вона би ще хотіла так як давно аби її попліскувати по миг­нім, але небого, вибачай, мнєкого вже давно нема.

 

— І це ти таке в неділю говориш окаяннику таже сегодни-завтра до дучі маєш забиратися.

 

— Най буде і до дучі, а таки старих ба(йв не буду плескати.

 

Регіт, сміх, Настин кашель...

 

­—­—­—­—

 

 

— Тимку, бери, мой, кліщі та тєгни зуб та я цеї ночі по стінах дравси.

 

— Котрий зуб?

 

— Та на дивиси.

 

Василь розняв рот і показав цілий ряд білих зубів.

 

— Та який дідько з зубами, з твоїми. Зуби такі, що залізо перекусиш.

 

— А я негоден вітримати.

 

— Я небоже до служби божої не буду тєгнути.

 

— Та як це ти говориш, брьи, то ножиці та бричь праведні а кліщі вже трефні.

 

— Терпи, як можеш допіслі служби, бо я тепер кров не буду пускати.

 

— І, кілько ти нам крові вже пустив перед службою з бороди та лица...

 

— То нехотічи а це інше.

 

— Васа, а пробуй горівки.

 

— Сходили діти ціле село та й нема.

 

— Нешті румунешті.

 

— А я зараз найду, але аж на кінци села.

 

— А кілько нас є?

 

Порахували.

 

— Літерку як купимо, та й буде.

 

Всі шукали грошей, поволи, ніби невдоволені але раді, що буде забава.

 

­—­—­—­—

 

— Розробляйте мило, котрі голитеси, а котрі стрижитеси, то сідайте, бо сонце сходит.

 

— Тимку, небоже, ти тримай вже трофіку з папірками, бо як котрий віде з твоїх рук, то мусит цілу книжечку виліпити, аби кров з него не зійшла.

 

— Та в тебе, Николо, така тверда борода, що я би борше дику свиню віголив та пустив до церкви, ніж тебе.

 

— Тобі все недогода а на Юрка нарікаєш, що має мнєкий волос.

 

— Бо також пустий волос такий як у дівки межи пахами.... Мені вже рука дрожит, я не знаю як я вас доголю до кінця, а як ще котрий з вас* вівернете ратиці, то таки не знаю.

 

Сонце вже добре зійшло, як Тимкові гості сиділи обліплені па­перцями та чекали на горівку,

 

Микита врешті прийшов з фляшкою і доки ще обголився, то на столі була горілка і накроєний хліб з часником.

 

­—­—­—­—

 

— Пиймо, брьи, бо гони наші короткі, що будемо собі жалувати.

 

— Та нам коби цеї нехтолиці хто доносив, то щеби-сьмо дубали поволи. Віта вже не кладемо, ради не вібераємо, послів не поси­лаємо...

 

— Все перейшло на читальню там тепер рєд...

 

— От, рєд, дівки перебираються на парубків, парубки на дівок, обіймаютси без стиду та сорому, весіля справляють на цені* та берут гроші за білета.

 

— Така тепер у них настала забава але вони мають розум, не біси, молоді, світом бували, Польщі ані, ані не хотьи, а панцкі грунти хотьи розділити.

 

— Бігме добре, ніц не кажіть та же тепер з цею Польщею ніхто негоден вітримати і маєткове і доходове і грунтове і від псів і від гноївки, але де що на світі є.

 

— Та коби могли вібороти, то дай боже здорове, Насте, та й не кричи на нас, бо, небого, вже-м на росході.

 

— Та що я вам кажу, дай боже і вам здоровлє лиш не загрійте голови так як котрихос зелених свєт. Люди йдуть до церкви, село обмаєне а вас повна хата лежить, як дуб’я під любистком...*

 

— Тогди був гелт, де тому край...

 

Довго балакали і лишили лиш Василеві зо два келішки на зуб.

 

— Та йдіт вже до дому та  коли це я зберуся до церкви коли це я збируси до церкви, а доки це вімету я зберу вас жінки до церкви, а коли я вімету оте волосе, тверде як кінска грива...

 

Вони виходили з хати з сп[еченими] зі спеченими тварями, які вік[и] сонце довгі роки завудило пражило, воно й тепер зараз увіссалося в них, та й вони виходили на двір як би окупані в сонці, червоні і розжарені. його несли до своїх домів.

 

­—­—­—­—

 

— Зараз буде біда, — казав Никола Максимови.

 

— Та яка біда, а дітем від тебе зась.

 

— Та дітем зась, але стара. та що стара.*

 

— Та же чикає аж очи відивила, аби мене чисати.

 

— Та чешиси сам.

 

— А деж би вона дала, вона ціпко любит полюванє робить в чупрі, то зараз учує, що-м пив горівку. Та й казанє: ти не маєш встиду ні від сонца ні від людий ні від кого.

 

— То сховайси десь у стодолі.

 

— То пропало, вона би мене з гребенем шукала до завтра...

 

Василь Стефаник.

 

 

_______________________

* підкреслене вписано. 

 

==================

ПЗТ, I, 319

16.07.1949