Вона то — земля

Б. Пізніша чорнова редакція. Друкується за автографом.

 

ВОНА ТО — ЗЕМЛЯ

 

Присвячую памяти мойого батька.

 

То як Семен з заходом сонця вернув додому, то, застав на своїм подвірю пять кованих возів, до верха набитих всіляким добром, і колиска була на верху. Коло кованих возів були і коні добрі. На приспі сиділи старі і молоді з дітьми.

 

— Славайсу христу, люде добрі, відки ви і як вас маю звати?

 

— Ми з Буковини, тікаємо перед войнов, я є Данило, а це моя жінка Марія, стара вже коробка, а це мої дві невістці з дітьми та віддана донька також з дітьми. Лиха година нас прогнала з дому та хочемо у вас проситися на ніч, як приймете.

 

— Прошу вас ночуйте, ви вижу, газда добрий, але вибачайте, най трохи сяду, бо болять старі кости, цілий день на ріли. Гей, газдине а віди з хати та вари вечерю людям, бо вони в дорозі. Це в мене друга жінка, молода і годна, як схоче.

 

— А це моя перша, вже понад пятьдесять як ми за собою. Та аж тепер відай десь поховаю на роздорожу, бо ціпко вже банує за домом. Доки ще з фіри виділа наше село, то верещала гірко та з воза тікала додому, так, що ледво невістки здогоняли, а як не вздріла села, то замовкла та й мовчить, ані пари з уст. — Марія, ану кажи цему газді, чого ти, небого, так бануєш, ану кажи. А ви­дите, біда з бабою буде... мовчить а мовчить.

 

— Даниле, не дивуйте, ваша жінка не вміє на чужині говорити, єї слова лишилися дома на вікнах та на образах, вони тепер, як пташечки бються по порожні хаті та по вуглах, та на золочоніх образах. А ну ж ходіть до хати, у мене також образи золочені та віговоріть проведіть жінці очинаш, може так возмеся назад бесіди.

 

І пішли два діди з бабою до великої хати та взяли бабу навко­лішки між себе та стали голосно молитви говорити. Та баба не говорила і молитви а все мовчала.

 

— Даниле, вона мусить вертати до своїх святих образів, аби молитви говорила.

 

Знов на приспі:

 

— Та скажіт мині, люди добрі, чого ви, лишили свою домівку та грунт покинули, та не гнівайтеся, що питаю то, що не моє діло.

 

— Бадю, Семене, то вважаєте так, попа з попадев скували та повезли на Вижницю, професора вхопили вночи і, бог знає, що з ним учинили, а старшого брата повісили серед села і жовніра поклали, аби ніхто не поховав. Православна віра православний царь — ви наше восько зражуєте, через вас тікаємо, бо ви за царем тягнете. Це раз, в другий раз москаль іде таков хмаров, що сонце залягає, і Хина і Сибір і турки і дикий нарід з цілого світа. Та старих відразу вирізують, а молоді жінки перегвалтовуют гет, а діти пакують в колії та везуть на пусті землі. То кажу вам, що в нашім селі не вчуле би-сьте ні людського голосу, ні дзвона, ні собаки всі, бо і вони замовкли. Світла не дай боже засвітити — гріб зробили з села. Синів забрали, зятя також до войська, а я що мав робити з цими жінками та з дітьми? Отаке наше, та не дивуйтеся нам... Страх пішов такий, як на кінци світа...

 

— Гірка наша доля, що віри в нікого наш чоловік не має, але ходім вечеряти, бо кличуть.

 

.  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .

 

— Та бо досягайте, гості, та не гордіть, а ми, Даниле, ще по­трошки цеї гіркої, най лихе пропадає, дай боже здоровля...

 

— Дай боже...

 

А як повечеряли, то молоді жінки з дітьми пішли спати а коло стола лишився Данило, Семен та баба Марія.

 

— Най вони здорові спочивають, а ми старі посидьмо та по­радьмося. Але ще по трохи кушаймо цєї дурилиці.

 

— Щось би я Вам, Данилку, сказав, якби ви не збенітували на мене.

 

— Кажіть, Семенку, кажіть сарану.

 

— Але не гнівайтеся, то я кажу, що ви пусте зробили, що по­кинули свою землю, бігме пусте!

 

Я[кже] А як же пусте ?

 

— Ви дивитеся, що пани тікають, що жиди тікають але їм ці- сарь касу там тримає, а вам каса заперта, бігме заперта. Ще доки ви межи своїм язиком, то ще яко тако але в чужім краю — крепір. Коники похуднуть, вози поломаються а ви почорнієте. Не йдіть туда в чужину.

 

— Що ж діяти, Семене, що діяти цій бідній, сивій голові з дітьми, з молодицями?

 

— Був я в тих краях, мури, мой, мури під небо а студені та грубі. Коло того муру нема загрітку для нашого чоловіка, там тебе розтрахтують!

 

— То лишуся у вас, Семене, в мене достаток та й гроші маю, погодую мої діти, доки лиха година мине.

 

— Я не бороню, бігме, не бороню але до завтра або... *

_________________________________

 

*На цьому рукопис уривається.

 

=====================

ПЗТ, I, 315

16.07.1949