Присвячую Володимирові Дорошенкові
Ще до сходу сонця сходилися вони до голяря Тимка що неділі і свята, аби голитися і підстригати чупер. Приносили з дому то хліб, то солонину, то інший харч, а грошей ніколи. їх було вже небагато в селі, що держалися Тимка, бо одні повмирали, а другі пропали на війні. Але від трицяти літ вони привикли мати оцей схід і не покидали його.
*
— Кобисте не курили такі тютюни, що я гину від них, та не рзали, як коні, бо я глухну.
— Сиди, Насте, тихо, а глуха — то ти давно.
— Як не глухнути в такім млині, стидайтеси, старі пайташі.
— Та чого ви слухаєте музику з беззубого гребіня? — каже Тимко.
— О, якого ґазду маю, видите ступня! і він ще такий храпливий та слинавий...
— Ти питлюєш язиком, як у млині...
— Тьфу на тебе, старий.
— Вонаби ще хотіла так, як давно, аби її попліскувати по мнєкім, але, небого, вибачай, мнєкого вже давно нема.
— І це ти таке в неділю говориш, окаяннику, таже сегодни-завтра до дучі маєш забиратиси...
— Най і до дучі, а таки старих бабів не буду плескати.
Регіт, сміх, Настин кашель.
*
— Тимку, бери, мой, кліщі та тягни зуб, та я цеї ночи по стінах дравси.
— Котрий зуб?
— Та на, дивиси.
Василь розняв рот і показав цілий ряд білих зубів.
— Та який дідько з зубами, з твоїми? Зуби такі, що залізо перекусиш.
— А я негоден вітримати.
— Я, небоже, не буду до служби Божої тєгнути.
Терпи, як можеш до післі Служби, бо я тепер кров не буду пускати.
— І-і, кілько ти нам крови вже пустив перед Службою з бороди та лица.
— То нехотічи, а це інше.
— Васи, а пробуй горівки.
— Сходили діти ціле село тай нема.
— Нешті румунешті.
— А я зараз найду, але аж на кінци села.
— А кілько нас є?
Порахували.
— Літерку як купиш, тай буде.
Всі шукали грошей, поволи, ніби невдоволені, але раді, що буде забава.
*
— Розробляйте мило, котрі голитеси, а котрі стрижитеси, то сідайте, бо сонце сходит.
— Тимку, небоже, ти тримай вже трафіку з папірками, бо як котрий віде з твоїх рук, то мусит цілу книжечку віліпити, аби кров з него не зійшла.
— Та в тебе, Николо, така тверда борода, що я боршеби дику свиню віголив та пустив до церкви, ніж тебе.
— Тобі все недогода, а на Юрка нарікаєш, що має мнєкий волос.
— Бо також пустий волос, такий як у дівки межи пахами... Мині вже рука дрожит, я не знаю, як я вас доголю до кінца а як ще котрий з вас вівернете ратиці, то таки не знаю, як єго на лаву покласти.
Сонце вже добре зійшло, як Тимкові гості сиділи обліплені паперцями та чекали на горівку.
Микита врешті прийшов з фляшкою і, заки ще обголився, то на столі була горівка і накроєний хліб з чосником.
*
— Пиймо, брьи, бо гони наші короткі! що будемо собі жалувати?
— Та нам коби цеї нехтолиці хто доносив, то щебисмо дубали поволи. Війта вже не кладемо, ради не вібираємо, послів не посилаємо.
— Все перейшло на читальню, там тепер рєд.
— От, рєд, дівки перебираютси на парубків, парубки на дівок, обіймаютси без встиду та сорому, весіля справлєют та берут гроші за білєта.
— Така тепер у них настала забава, але вони мают розум, не бійси, молоді, світом бували, Польщі ані-ані не хотьи, а панцкі ґрунти хотьи розділити.
— Бігме добре, ніц не кажіт, тепер з цев Польщев ніхто негоден вітримати: і маєткове і доходове і ґрунтове і від псів і від гноївки... але де що на світі є!
— Та коби могли вібороти! от дай Боже здоровлє, Насте, тай не кричи на нас, бо небого, вжем на розході.
— Та що я вам кажу, дай Боже і вам здоровля, лиш не загрійте голови, як котрих зелених свєт: люди йдут до церкви, село обмаєне, а ви лежите, як дубє під любистком...
— Тогди був ґелт, де ті часи?...
Довго ще балакали і Василеві на хорий зуб оставили зо два килішки.
— Та йдіт вже до дому, та коли вас жінки зберут до церкви, і коли я вімету оте волосе, кінцкі гриви з білих коней...
І вони виходили з хати зі спеченими обличчами, які сонце довгі роки пражило; воно й тепер зараз увіссалося в них, тай вони його несли до своїх домів.
*
— Зараз буде біда, — казав Никола Максимові.
— Та яка біда, а дітем від тебе зась!
— Та дітем зась, але стара. Вже чікає, аж очи відивила, аби мене чісати.
— Сам си чіши.
— А дежби вона дала, вона ціпко любит полюванє робити в чупрі, та зараз занюхає, шом пив горівку. Тай казанє: не маєш стиду, старий, ні від сонца, ні від людий.
— То сховайси дес у стодолі.
— То пропало, вонаби мене з гребенем шукала до завтра...
===============
«Земля». Нариси й оповідання. (1926), с.53—59
31.05.1926