Присвячую Володимирові Дорошенкові

 

Ще до сходу сонця сходилися вони до голяря Тимка що неділі і свята, аби голитися і підстригати чупер. Приносили з дому то хліб, то солонину, то інший харч, а грошей ніколи. їх було вже небагато в селі, що держалися Тимка, бо одні повмирали, а другі пропали на війні. Але від трицяти літ вони привикли мати оцей схід і не покидали його.

 

*

 

— Кобисте не курили такі тютюни, що я гину від них, та не рзали, як коні, бо я глухну.

 

— Сиди, Насте, тихо, а глуха — то ти давно.

 

— Як не глухнути в такім млині, стидайтеси, старі пайташі.

 

— Та чого ви слухаєте музику з беззубого гребіня? — каже Тимко.

 

— О, якого ґазду маю, видите ступня! і він ще такий храпливий та слинавий...

 

— Ти питлюєш язиком, як у млині...

 

— Тьфу на тебе, старий.

 

— Вонаби ще хотіла так, як давно, аби її попліскувати по мнєкім, але, небого, вибачай, мнєкого вже давно нема.

 

— І це ти таке в неділю говориш, окаяннику, таже сегодни-завтра до дучі маєш забиратиси...

 

— Най і до дучі, а таки старих бабів не буду плескати.

 

Регіт, сміх, Настин кашель.

 

*

 

— Тимку, бери, мой, кліщі та тягни зуб, та я цеї ночи по стінах дравси.

 

— Котрий зуб?

 

— Та на, дивиси.

 

Василь розняв рот і показав цілий ряд білих зубів.

 

— Та який дідько з зубами, з твоїми? Зуби такі, що залізо перекусиш.

 

— А я негоден вітримати.

 

— Я, небоже, не буду до служби Божої тєгнути.

 

Терпи, як можеш до післі Служби, бо я тепер кров не буду пускати.

 

— І-і, кілько ти нам крови вже пустив перед Службою з бороди та лица.

 

— То нехотічи, а це інше.

 

— Васи, а пробуй горівки.

 

— Сходили діти ціле село тай нема.

 

— Нешті румунешті.

 

— А я зараз найду, але аж на кінци села.

 

— А кілько нас є?

 

Порахували.

 

— Літерку як купиш, тай буде.

 

Всі шукали грошей, поволи, ніби невдоволені, але раді, що буде забава.

 

*

 

— Розробляйте мило, котрі голитеси, а котрі стрижитеси, то сідайте, бо сонце сходит.

 

— Тимку, небоже, ти тримай вже трафіку з папірками, бо як котрий віде з твоїх рук, то мусит цілу книжечку віліпити, аби кров з него не зійшла.

 

— Та в тебе, Николо, така тверда борода, що я боршеби дику свиню віголив та пустив до церкви, ніж тебе.

 

— Тобі все недогода, а на Юрка нарікаєш, що має мнєкий волос.

 

— Бо також пустий волос, такий як у дівки межи пахами... Мині вже рука дрожит, я не знаю, як я вас доголю до кінца а як ще котрий з вас вівернете ратиці, то таки не знаю, як єго на лаву покласти.

 

Сонце вже добре зійшло, як Тимкові гості сиділи обліплені паперцями та чекали на горівку.

 

Микита врешті прийшов з фляшкою і, заки ще обголився, то на столі була горівка і накроєний хліб з чосником.

 

*

 

— Пиймо, брьи, бо гони наші короткі! що будемо собі жалувати?

 

— Та нам коби цеї нехтолиці хто доносив, то щебисмо дубали поволи. Війта вже не кладемо, ради не вібираємо, послів не посилаємо.

 

— Все перейшло на читальню, там тепер рєд.

 

— От, рєд, дівки перебираютси на парубків, парубки на дівок, обіймаютси без встиду та сорому, весіля справлєют та берут гроші за білєта.

 

— Така тепер у них настала забава, але вони мают розум, не бійси, молоді, світом бували, Польщі ані-ані не хотьи, а панцкі ґрунти хотьи розділити.

 

— Бігме добре, ніц не кажіт, тепер з цев Польщев ніхто негоден вітримати: і маєткове і доходове і ґрунтове і від псів і від гноївки... але де що на світі є!

 

— Та коби могли вібороти! от дай Боже здоровлє, Насте, тай не кричи на нас, бо небого, вжем на розході.

 

— Та що я вам кажу, дай Боже і вам здоровля, лиш не загрійте голови, як котрих зелених свєт: люди йдут до церкви, село обмаєне, а ви лежите, як дубє під любистком...

 

— Тогди був ґелт, де ті часи?...

 

Довго ще балакали і Василеві на хорий зуб оставили зо два килішки.

 

— Та йдіт вже до дому, та коли вас жінки зберут до церкви, і коли я вімету оте волосе, кінцкі гриви з білих коней...

 

І вони виходили з хати зі спеченими обличчами, які сонце довгі роки пражило; воно й тепер зараз увіссалося в них, тай вони його несли до своїх домів.

 

*

 

— Зараз буде біда, — казав Никола Максимові.

 

— Та яка біда, а дітем від тебе зась!

 

— Та дітем зась, але стара. Вже чікає, аж очи відивила, аби мене чісати.

 

— Сам си чіши.

 

— А дежби вона дала, вона ціпко любит полюванє робити в чупрі, та зараз занюхає, шом пив горівку. Тай казанє: не маєш стиду, старий, ні від сонца, ні від людий.

 

— То сховайси дес у стодолі.

 

— То пропало, вонаби мене з гребенем шукала до завтра...

 

===============

«Земля». Нариси й оповідання. (1926), с.53—59

31.05.1926