Сивий комісар в'їздив в село форшпаном і дивувався, що воно ще стоїть чисте і біле.
— Цим мужикам, думав він, і чорт нічого не вдіє, а не то війна; жеруть як свині, та заливаються ромункою. Цікаво, чи підуть і кілько дадуть заробити. Я їх умію поскоботати...
Максим Онищук побачив від своєї хати пана та зараз забіг за вугол, аби скритися.
— Відки Польща тілько тих підпанків набрала! Возимо тай возимо тай перевозити не годні. Ліпше сховаюси, а жінка най каже, що я в млині. Вже мені боком лізе оту саранчу возити.
Старий Куфлюк вийшов аж за ворота, бо не мав коней і не боявся.
— Але годований як пацюк, всі богачі повтікають в хащу, аби не йти на форшпан.
Стара Варвара сказала славайсу і шептала :
— Це якес старе дупло, не буде ландувати ночами з поліцайом та хапати молодиці за підтичку...
Отець парох як лошак побіг до хати, аби комісар його не запримітив.
— Моя пані, лихо вже знов наднесло якогось урядника в село, припрячте в покою та готовте ліпший обід.
— Вже ті ляшки мають добрий апетит...
Учитель низько поклонився комісареві і сказав „падам до нуґ“, бо не боявся, щоби пан комісар загостив до нього.
Коло громадської канцелярії війт з байратом очікували комісара. Війт каже:
— Люде добрі, я цему не вітримаю, стара від хати відгонит, а діти голюкают, як на пса. Нема спокою ні в день, ні в ночи. Давай їм їсти, давай горівки; ходи з ними по селі за бунтівниками; шукай ґверів, шукай листів з Відні, розкопуй землю та шукай зради на Польщу. В зимі двері не запираютси так, що стара замерзає на печи. Пошукайте собі другого війта, бо я довше не годен цей тягар двигати. От, видите вже їде; бодай єго шлях трафив!
— Війте, а де люде? Яж розказував вам, щоби всі зійшлися коло канцелярії.
— Я через десятників розказав людім приходити, може ще посходєтси.
— Мужик все дурний: як платити, то він хапає книжку зпід сволока, ховає в пазуху та днями вичікує, аби податок заплатити; а як гроші брати, то мужик на печи. Ій, чорт вас бери, менче буду роботи мати, а пенсія одна.
— Прошу пана, вже ми набралиси, аж занести не можемо...
— Не перечу вам, ґаздо, що за Австрії так було, але в нас буде інакше.
— Дай Боже...
— Війте, ідіть ви перші списувати воєнні шкоди; хто не прийде, сам собі буде винен.
— Називаєтеся?
— Михайло Вахнюк.
— Кілько моргів?
— Які там морґи, діти розібрали...
— Але кілько ви обробляєте?
— Може десят, може більше, може менче.
— Пишім дванацять.
— Кілько нема.
— То пишім одинацять.
— Та най буде...
— Які шкоди воєнні?
— Та які шкоди, ніби мені хто шкоду верне? пусто говорити і писати...
— Ви того не розумієте, начальнику, Москалів ми під Варшавою збили на винне яблоко, з Відня і Пешту заберемо все золото, і золотом усі шкоди воєнні поплатимо.
— Бог би з вас говорив...
— Тепер ми ваші, а ви наші.
— О, то ще хто знає, як буде.
— Польща буде, а ви, як маєте розум, то наберіть золота від Мадярів, від Німців та від Москалів, тай жийте в добрі під Польщею, а своїх бунтівників гоніть з села. Ну, начальнику, яка шкода?
— Та пара коний, та віз ще на початку війни Австрияки взяли, коні з возом тисячу корон. Москалі взяли корову і телицю; за обоє рахую вісімсот корон.
— Що ще?
— Ще Мадяри зарабували два пацюки, що варті триста корон.
— І ще що?
— Де я все годен нагадати, тай нащо згадувати лихе; добре, що минуло.
— Ні, все списуйте, ми все заплатимо.
— Та брали подушки, та верені, та ціле сало вхопили, та сани, та дрова зпід хати; де я все то годен збагнути?
— Отже видите, ваша шкода разом, пане Вахнюку, виносить дві тисячі шістьсот золотих корон, а перемініть на марки, то маєте чим жити до кінця віку.
— Ей, пане, Бог ті корони буде рахувати, а марок мені не треба.
— То подаруйте мені цю шкоду, я вам зараз дам тисячу корон.
— Що буду дарувати більшим панам від мене.
Байрати так само нерадо списували шкоди, а люде, які вже посходилися, перераховували війтові золоті корони на марки і не одному ставало жаль, що не мав ніякої шкоди. Та як жид Кальман цілу годину диктував свої втрати, не поминаючи найменшої кришки, то мужики загомоніли.
— О, паршивий нарахував аж три тисячі золотих корон, а кривий Дмитро весь маєток єму в себе преховав і дивіт, кілько грошей набере.
— Я в Карпатах їв два місяці сиру бараболю, стратив коні і віз, ледви добивси до дому і пів року відлежьив, та аби я нічого не мав...
Поки говорили, а врешті розбіглися по селі кликати свояків і сусідів, аби не втратили золотих корон. За годину ціле село стояло на вигоні. Комісар так до них сказав:
— Бачу, люде, що ваше село розумне і всі шкоди вам попишу, але піду їсти, бо я голоден.
І разом з війтом та радними пішли до Кальмана, там довго перекушували і повиходили червоні, як раки. Радний Корч уже знав, що комісареві треба румунки, масла, курий та яєць. За те, що людей о цих потребах комісаря повідомить, радний Корч мав дістати відшкодування воєнне найдальше за місяць. І заки пан писав у канцелярії, то жінки до комори комісаря назносили всілякого добра, а чоловіки в рукавах таскали румунку. Поліцай і Корч незабавки також почервоніли, так само їх кревні. Цілий вигін зворушився, звеселився, і любо гуторив аж до опівночі, поки комісар писав шкоду. Радний Корч був того переконання, що курий і яєць забогато для комісаря, а особливо забогато румунки.
В опівночі мужики, як бжоли матку, обступили пана та відпроваджували до Кальмана на вечеру. На зорях висадили комісаря на форшпан, обложили курми, яйцями і румункою і так, бажаючи йому та Миколаєві щасливої дороги, вернули веселі до дому.
У Кальмана лишився лишень Свіц. До сходу сонця гукав пяний:
— Най тих Москалів шлях трафит, що мене не обрабували!
А Николай добрими кіньми, як переїздив через хащу, то на него і комісара напали парубки, забрали всі дари, а їх попарили. Коням дали по доброму батогові, і аж під містом пан і Николай отямилися та обтирали кров з лиця: Николай рукавом, а комісар хустинкою.
— А то хами здеморалізовані, а то бидло, вони гадають дістати відшкодування? чорта в зуби!
І так було.
===========
«Земля». Нариси й оповідання. (1926), с.45—52
31.05.1926