Вона — земля (1949)

Присвячую пам’яті мойого батька

То як Семен із заходом сонця вернув додому, то застав на своїм подвір'ю п'ять кованих возів, набитих всіляким добром, ще і колиска на верху була. Коні коло возів добрі. А на приспі сиділи старі і молоді, самі незнакомі. То Семен, старий і босий, з черевиками через плечі, сказав:

— Славайсу Христу, люди добрі; відки ви і як вас маю звати?

— Ми буковинські, война вігнала нас із дому; я є Данило, а це коло мене моя жінка Марія, стара вже, а це мої дві невістці з дітьми та донька також з дітьми; та хочемо у вас переночувати, як приймете.

— Ночуйте та будьте гостями. Сяду я коло вас, та побалакаю з вами, а жінка най варит вечерю. Вона в мене друга, молода і годна, як схоче.

— А це в мене перша, уже п’ятьдесят років як за мною, та тепер здуріла, та поховаю я єї десь на роздорожжу, бо розум свій загубила під колесами. Доки ще з фіри виділа наше село, то плакала та з воза тікала, та невістки здоганяли, а як не вздріла вже свого села, то заніміла. Та сидит отут німа межи внуками...

— Бадю Даниле, не дивуйте; вона лишила слова свої на вікнах та на золотих образах в свої хаті, то вони як пташечки б'ютси по порожні хаті, як сироти. Молитви щебечут по вуглах, а баба без них німа буде... А підіт ви до великої хати та перед свьитим Николаєм проведіт єї молитву, може народитси в ні слово.

То оба старі затягнули бабу перед образи і голосно говорили молитву. Та баба мовчала.

— Загубила вона свої слова коло своїх святих та й там їх відшукає.

Знов на приспі.

— Не моє діло питати, але чого ви кованими возами та вороними кіньми та з дітьми молодими землю свою покинули?

— Бадю Семене, на вороні коні та на вози ковані я склав свої діти, аби їх на наругу не подати. Як попа з попадею скували та повезли в гори, як професора взяли вночі бог вість куда, а віта повісили серед села і поклали жовніра, аби хто не поховав, то я відрікси землі та й кров свою наклав на ковані вози, аби ніхто єї не споганив. Царь православний а ми православні, та й зрада. Це раз, а другий раз — москаль іде і сонце залягає. І Хина і Сибір та дикий нарід з цілого світа, старих ріжут, молоді жінки гвавтуют та цицки відрубуют, а малі діти ведут у колію та розкидают по пустих землях у далекім царстві... Та вікна в селі посліпли, а дзвони заніміли. Кара божа спустилася на нас за гріхи цілого світа. І від тяжкої руки господа милосерного я пробував кров свою, діти мої, забрати в мир хрещений.

— Кличут вечеряти, Даниле, а бога не гнівіт своїм нерозумним жалем.

* *

— Їжте та досєгайте ви, птахи, шо летите, не знати куди. А ми, Даниле, оба покушіймо цеї гіркої, та може старі наші плечі від землі відвернутси вгору.

Вечеря не мила була нікому, лиш оба діди попивали горівку та також страви не брали в рот.

— Ідіт ви, діти, спати зі своїми дітьми, най вам бог ясні сни намалює, а ми, старі, ще побудемо.

— Даниле, коби-сте не гнівалиси, то я би щос сказав вам.

— Я розум і гнів лишив на своїм подвір’ю; можете мене і вібити, бо я, видите, старий птах та без гнізда.

— Старий птах най гнізда старого не покидає, бо нове збудувати вже не годен. Бо ліпше, аби єго голова у старім гнізді застигла, як у яру при чужі дорозі.

— Правда, Семене, правда, за це слово я вам дєкую...

— Та куда ви си вібрали? За панами і за жидами? Цісарь має для них касу утворену, а вам каса заперта. Як увідете у чужий язик, у великі студені мури, то доля розфурєє вас по каміню і лиш снитиси вам буде наша красна земля, а руки закостенілі будут з непам’яті сіяти на сміх панам, шо спаціруют, яру пшеницу по каміню. Бог не прийме вас до себе з того каміня, але віде перед свої ворота, як вас уб’ют на ваші земли. Вертайтеси на свою мнєконьку землю, а там буде вас бог благословити і на шибиници...

— Грішний я, Семенку, грішний перед богом і перед вами. А то в мене ниви, як вівці добре годовані, чорні та кучеряві. Я зараз завертаю вози до схід сонца, аби бога не гнівити...

— Наше діло з землею, пустиш єї, то пропадеш, тримаєш єї, то вона всю силу з тебе вігортає, вічерпує долонями твою душу, ти припадаєш до неї, горбишси, вона з тебе жили вісотує, а за то у тебе отари, та стада, та стоги. І вона за твою силу дає тобі повну хату дітий і внуків, що регочутся, як срібні дзвінки, і червоніют як калина... Не йди, Даниле, з панами та з жидами, не шукай царя, бо тобі царя не треба, все якис прийде до мужика, аби податок брати...

— За ваше слово, Семене, най вам бог даст усе найліпше; я вертаю додому, най си діє божа воля.

Та й баба Марія заговорила:

— Ідім, Даниле, додому, ідім.

— Ат сука баба, як вішло на єї, то зараз заговорила!

— А тепер пиймо на будьте здорові; дай боже, аби-м лиху годину перебули, а як пімремо, аби наші кості зогнили в наші земли.

І пили оба діди, та й стара баба з ними, та співали. Баба сиділа всередині та кріпко обіймала обох руками та проводила пісні:

Лишень моя мила,

Як голубка сиза,

Вона спати не лягає!

Дитину колише,

Дрібне листе пише,

З буйним вітром розмовляє...