В. Рання редакція. Друкується за автографом.

 

CONFITEOR

 

Писано для п. Евгенії Калитовської на єї уродини д. 28. II. 99.

 

...Там сидить ясен сокіл білозерець.

 

Смутен, далеко сяє і видає...

 

.  .  .  .  .  .  .  .  .

 

Білими губами у півголос буду Вам казати за себе. Ні скарги, ні смутку, ні радости не чуйте!

 

Я пійшов від мами у біленькій сорочці, сам білий.

 

З білої сорочечки сміялися. Кривдили мене і ранили.

 

Я ходив тихонько як біленькій кіт, аби паничики не чули.

 

Я чув свою подлість за тихий хід і кров моя діточа з серця капала.

 

А спав я у наймленім домі посеред туловищ сплетених зі злодія і курви.

 

Листочок білої берези на смітю.

 

.  .  .  .  .  .  .  .  .

 

Я скинув мамину сорочку. Мій діточий і несвідомий час многих поколінь мужицьких лишився за мною.

 

Передо мною стояв новий світ, новий і чорний.

 

Я ловився за єго поли, а він згірдно глядів на мене.

 

Я держався тої поли як жебрак, як зайда.

 

Я занімів був з болю. І мовчав я довго, довгі роки.

 

Мої слова недосказані, мій плач недоплаканий, мій сміх не до- сміяний лягли на мене, як лягає чорне каміне зломаного хреста на голову того, що ляг у чужу могилу.

 

Мовчав-єм як рекрут у чужім місті.

 

Я товаришів найшов.

 

Вони погодилися зі сьвітлом новим.

 

Я говорив йім за той світ, що я єго покинув, я говорив йім за той сьвіт, що не годен єго любити.

 

А вони казали, що брешу.

 

Я рвався, я падав у болото зі знесиля. Я боровся і не уступав. А вони казали, шо-м марний.

 

І лишили мене товариші.

 

А моя мама, як я плакав казала;

 

— Ти знаєш, сину, що пани тебе не приймуть меже себе, ти нас покинув та й сам маєш бути — так, сину!

 

І лишився я як корчь лугу серед поля.

 

.  .  .  .  .  .  .  .  .

 

Сидів я серед далеких піль.

 

Мої думки снувалися довгими скибами рілі опалізуючої; я йіх пускав аби ссали чорну землю і годували мене самотного.

 

А вони приходили реброватих нив і годували мене потом соле­ним; приносили мині тихі пісні, що снувалися за плугом і за орачем і погоничем, пойіли мене супокоєм тим, що мріє над ярмами волів у плузі.

 

А ще дальше я бачив дим з огника, що діти, пасучи вівці, за­палили.

 

Як буйний вітер я тут буду панувати.

 

.  .  .  .  .  .  .  .  .

 

Я сотворив собі свій світ.

 

А тепер мої рахунки, сьвіте, брате, ясні з тобою!

 

Праворучь мене поле сине і скиби і плуг і пісня і піт солений. Ліворуч мене чорна машина, що з червоного рота тяжким димом стогне. Без пісні вона.

 

А в серцю моїм, мій сьвіт, шовком тканий, сріблом мережаний, а перлами обкинений.

 

Хто з правої руки прийде, того я за гостя мати буду.

 

Хто з лівої руки прийде, я шовком задушу.

 

Я паную у своїм царстві.

 

.  .  .  .  .  .  .  .  .

 

Я буду свій камінь різьбити.

 

Будуть з него каміньчики відлітати; будуть сьвітови очи ранити, будуть вони пекучими іскрами на єго шкірі.

 

Слово своє острити буду на кремени мої душі і намочене в труті- зіллю пускати буду наліво.

 

Слово своє ломати буду на ясні промінчики соняшні і замочу єго в кождій чічці що пчола на ній сідає і пускати буду направо.

 

А свій камінь буду різьбити, все, все, аж на могилу свою єго покладу як чудо штуки!

 

А вишенька в моїх головах, вона всі мої несупокої перебере на себе.

 

.  .  .  .  .  .  .  .  .

 

А в моїм сьвіті я жию, жию.

 

Як безумний бреду хмарою свої фантазії.

 

Сто раз розпускаю всі сили душі мої, аби далекими сьвітами имили щастя моє.

 

По тихім ставу моєї минулости розсуваю неводи сердечних моїх бажань, аби виловили всі ясні хвилі житя моєго. Але нитки неводів рвуться і нічо не годні зловити.

 

Вертають до мене помучені і без нічого — як мужики з лану.

 

Я обезсилений дрімаю на хмарах.

 

Аж як грім трісне, то я підводжуся.

 

І лечу, лечу на білих хмарах.

 

.  .  .  .  .  .  .  .  .

 

Я з висока падаю удолину.

 

Золотою стрілою прорізую висоти світляні.

 

В чупер мій звізди ховаються як у чорну хмару.

 

Студені хмари від очий моїх на теплий дощь готовляться.

 

Але сонця дійти я не годен.

 

І падаю вдолину і волочу поломані крила за собою.

 

Як старий жовняр по сьвіті деревляними ногами блукає — так я блукаю.

 

Але крила гояться, але я знов хочу щастя, трошки щастя!

 

І я знов ріжу зводи світляні і падаю.

 

.  .  .  .  .  .  .  .  .

 

Я був щасливий.

 

Як я ссав цицку мамину, як єї рожевими пальцями драпав аж сльози з маминих очий текли, як маминими очима сунулися тихі- сенько пречисті хмарки щастя — я тогди був щасливий.

 

А тепер на ті очи смерть чорний габій спускає.

 

Не можу я бачити в них тих пречистих облаків щастя.

 

І шукаю трошки щастя під небом. І падаю.

 

З-під маминих грудий я ніколи не падав...

 

                 Прийміть

 

                                   В. Стефаник.

 

===================

ПЗТ, I, 308

 

16.07.1949