Мужичка (1949б)

Б. Перша чистова редакція. Друкується за автографом. Кінець не зберігся.

 

 

1. Іван приймав кумів, пив з ними горівку і балакали.

 

— Мині оце зле віпало, так зле, що аж, аж!

 

— Бог дав то треба приймати...

 

— Та же з богом битиеи не буду, але чьис такий горьичьий а прикрий.

 

— Діти, куме, ще нікого на біду не спровадили. Діти піна на воді, щос на них трісне та й по них! Гріх нарікати.

 

— Та я нічо не кажу, аді, троє їх було і четверте найшлоси але чьис усему пан.

 

— Мусите собі раду. так давати.

 

— Косю, видите, та й все поглидю, ци не винирає із-за горба з обідом. Лижка страви чоловіка все тримає. А ще дрібні діти, а вона слаба, а жінки ніякої не загулиш до хати, бо такий чьис — всім вогонь у руках.

 

— Перебідуєте лиш каби вам газдиня подвеласи але бо вона щось горит та то недобре.

 

— Таже недобре, клопіт голові та й більше нічо.

 

— Та чьис нам іти — завтра робота.

 

І пішли.

 

—————

 

2. Від диму в хаті сьвіта не видко.

 

Іваниха сиділа коло печи і готовила обід. Жовта як віск, з чор­ними пасмугами попід очи, з очима блискучими.

 

— Люде, гину, люде гину!

 

Присіла на землю і руками товмасила черево.

 

— Ма, аді, аді, кулеша збігає.. Заколотила кулешу наляла в миску борщу і подала дітем. Їли і билися лижками по чолі.

 

— В хаті як у стайни...

 

Домела хату до лави і впала на ню.

 

— Бричами ріже!

 

Допала постелі, притулила дитину до грудей.

 

— Оце мині якіс мрії поперед очи бігают.

 

— Семенку, колиши Василька.

 

— Ая, таки зараз!

 

І найстарший Семенко утік з хати.

 

—————

 

3. Іван варив вечерю.

 

— А ци ж я знаю, що цему робити? Розболілася так дій, що хочь.

 

— Гандзю може борщу горьичого сербнеш?

 

— Не хочу, дітем дай.

 

— Твої діти не поздихають з голоду, бодай йіх чума загорнула!.

 

— Не клени мині діти, ще їх мачуха навкленаєси доста. Іван замовк. Дав дітем вечеряти, а самому не йшла їда в смак.

 

— Гандзю!

 

— Дай мені, чоловіче, споки!

 

— Спи, спи, я нічо не кажу... Як лишитися, коли зерно вітече геть, само стебілє лишитси?!

 

Так заснув на лаві.

 

—————

 

4. — Ти, Семенку, не йди від хати. — Колиши Василя, бо мама не годна руков кинути. Дьидя тобі яблук купит.

 

— А чого кричит як додько?

 

— Бо голоден. Ти розумний та озми хліба та живикай по трохи та нагодуй!

 

Семенко годував під-найменшого.

 

— Аді, як кусає — о то публіка!

 

— Співай єму, то борше засне.

 

Хитав корито і бурмосив щось під носом.

 

— Ліпше співай!

 

І почала мама сама співати.

 

Все міцнійте, все голоснійше. А врешті так страшно стала ве­рещати, що Семенко з плачем утік перестрашений з хати.

 

—————

 

5. — А ти чому в хаті не сидиш?

 

Я тобі зараз покажу!

 

— Я си бою, я си бою, дьидю, я си бою! Мама так страшна співают!

 

— Не бий мині, діти!

 

— Гандзуню, то ти хочеш умерати?

 

— Хочу.

 

Зарув як звірь. Діти почали за ним верещати.

 

— Тихо, мой, на піч ідіт, мама не вмре.

 

— Не лишай мене, Іванку.

 

— А жито вісиплеси. Ще завтра маю трохи та й вже буду коло тебе.

 

— Свічку мині зсучи та хоть Семен подаст.

 

— Йди, йди з Семеном.

 

— Кілько я тебе маю просити?!

 

— Зараз, зараз зсучу.

 

Зсукав чорними долонями свічку. Свічка вийшла чорна, брудна. Іван подивився на руки і плюнув.

 

— Це руки?!

 

—————

 

6. Ляг на лаву і сон його почав морити.

 

А може бог даст, що віде...

 

Ся думка прогнала сон і утому.

 

— Та ти, небого, не вмерай, бо підут твої діти як щеньита.

 

Не вмирай, небого, бо я не маю с чим тебе ховати.

 

Ціле тіло скорчилося, напружилося аж ребра пукали. І Іван влипнув як мала дитина.

 

Приступав до жінки.

 

— Гандзю, ти не лишьий нас, на кого свої діти покидаєш?

 

— Не збиткуй, не дай збитку[вати].

 

============

ПЗТ, I, 301

16.07.1949