Записки очевидця.
Мимоволї насувають ся менї згадки з часу мого тритижневого побуту від "русским освободженєм" в Ярославі. Мимоходом кажучи, я не припускав, що росийське правительство іметь ся таких радикальних способів викорінювати і нищити все, що українське.
Підчас першої облоги Перемишля переходили через Ярослав дві росийські армії, V. і III. Одного вечера приходить до мене якийсь салдат, щоб довідатись про одну родину з Маковиска. По виминаючій відповіди поспитав я — як звичайно — він з котрої ґубернїї, і довідав ся що він Українець, записаний на аґрономічній академії у Києві. По сїм ґенеральнім познакомленю пішла бесїда лекше. Початок пішов з проповіди о. Крайчика в Яворові, яка зворушила його до глубини душі. — Я стояв, слухав і плакав з радости, коли почув проповідь у рідній мові на чужинї, під "гнетом". Ох! Koби так у нас на Україні! Але щож, батюшки — самі чиновники. — Се його слова. На се розпочав я преставляти йому, що у нас проповіди говорить ся тільки в рідній мові. Унїя і проповідь в рідній мові — се конечні підпори нашої національної самостійности. Зі справ церковних пішла мова про шкільництво. — Науку — говорив я дальше — побирає молодїж в початкових і середних школах по українськи. Наш унїверситет і подїл краєвої ради шкільної на українську і польську — се питаня найблизшої будучности.
Далї я розказував про товариства просьвітні і економічні, опісля про полїтику, парлямент та змаганя в соймі і про виборчу реформу. "Будьте певні, що не Ґерманцї, але самі Славяни нас угнїтають". З окрема дуже інтересував ся офіцир, якого мав за салдата, нашою працею на селї. Я змалював йому нашу муравлину працю у читальнях, крамницях, касах, соколах і сїчах. І я бачив як молодого офіцира лице то сумнїло, то усьміхалось, в кінци покотились йому сльози. Він став плакати. — "Ах, когож ми прийшли освободувати!" — говорив з плачем. "Ось бачу правдивих патріотів, щирих, невтомимих трудівників. У вас бачу реальну працю — у вас знайшов се, за чим тужив. Нам у Києві вільно лиш сьпівати і мріяти про вольну Україну, а тут бачу, робота йде! Нам і не снилось, щоб можна було йти у село і закладати там читальнї."
Розмова затягнулась пізно під ніч. На пращанє я сказав йому: Скажіть Землякам, і Москалям, що ми за сильні просьвітно і полїтично, щоб Росия могла нас проковтнути, скорше вона удавиться. А ми Галичани, хочби й Росия Галичину й взяла і нас по росийськім морю розсїяла, будемо сїяти зерно правди і свободи на широкій Українї...
Між офіцирами стрічав я богато Українцїв. В словах вони були дуже обережні (річ зрозуміла), але в їх душі певно те саме дїялось, що у згаданого студента. Вони дуже випитувались за українськими творами — особливо повним виданєм Кобзаря. На жаль, у біблїотецї філїї "Просьвіти" було лише 6 томів, котрі удалось менї роздати.
Перфідию і фарисейство росийського правительства, а властиво Миколая Миколаєвича, ілюструє між многими такий факт: По мурах Ярослава порозлїпляно всїлякого рода афіши з брехливими обіцянками увільненя "братів Славян" з-під "ґерманського та мадярського ярма", коли вони стануть по сторонї "освободительки Росиї". Але в практицї цїлком противно власти поступали. Я читав у воєнних приказах Миколая Миколаєвича до росийських православних сьвящеників-капелянів такий §4.: "Воєнні сьвященики мають совершати св. лїтурґію в унїятських церквах по окропленю священою водою і на своїм антімінсї. В разї опору настоятелїв унїятських церков належить поступити після воєнного права".
Розумієть ся, що священики слїпо виконують сей приказ, не зважаючи на представленя і приписи нашої церкви, але силою вдирають ся до церкви, проганаючи наших від престолів. І власно се було безпосередною причиною засланя Ексц. Митрополита Шептицького до Курска, що нехотїв православним позволити відправляти Богослужень в католицьких церквах. Право церковне се забороняє. Про се довідав ся я від сьвящ. Лебедова, пароха при росийській тюрмі, тодї штабового сьвященика V. армії.
М. Х.
