Промова д-ра Костя Левицького, голови Загальної Української Ради, на Шевченківськім сьвятї у Відни дня 29. мая 1915 р.
Сьвяточна Громадо!
Сьвяткуєш нинї сотні-перші роковини уродин найбільшого поета України — Тараса Шевченка.
Обходиш се всенародне сьвято не там, де бувало що року: на рідній земли, а в сих хоромах столицї монархії Габсбурґів, де серед лютого времени знайшов український нарід одинокий захист для ідеї самостійности України.
Животворне слово національного Пророка, що рік від року гомонїло в серцях українського народа та від велико-мійських палат дійшло аж до курної стріхи, воплотилось у нас відродженєм осьвідомлених українських мас народних на областях австрийської держави, що станули під кличем; добути собі правду і волю!
Прийшов тепер великий час здїйсненя наконечного заповіту Тараса Шевченка:
"... вставайте,
"Кайдани порвіте!"
Так! Досї ми розривали кайдани темряви і несьвідомости суспільної і національної; ми добували собі національну культуру і клали основи національного добробуту, підготовляючи фундаменти нового полїтичного житя українського народа. Нинї прийшла велика пора: добути або не бути!
Ми сьвідомі великої грози хвилї та тяжкого лихолїтя, яке терпить наш народ, але ми сьвідомі також того великого, історичного, переломового моменту, який переживає українська ідея. Український народ найтяжше стогне під кормигою росийського деспота, що намагаєть ся ще загарбати українські землї австрийської держави. Наші засланцї в далекій Сибіри коротають свій вік за українську ідею, а українські збігцї, відорвані від рідної землї, тиняють ся по чужих краях та трупами своїми значать слїди народного терпіня; а тут український жовнїр з геройством віддає своє житє в рядах австрийської армії, сьвідомий сього, що він бореть ся за волю і лїпшу долю свойого народа. Та ми нетільки виконуємо свій обовязок перед отсею державою по закону, але понад се поставили ми добірну частину нашого народа в рядах українських стрільцїв, щоби допомогти сїй державі й її вірному союзникови до побіди над відвічним ворогом свободи і волї українського народа.
Але ми мусимо також бути сьвідомі сього, що сим терпінєм окуплюємо будучність народа та що сими жертвами поглубилась і поширилась ідея самостійности українського народу — як нїколи.
Українське питанє виступає нинї як предмет розважуваня дипломатів задля удержаня европейської рівноваги між Заходом і Сходом та задля побіди культури над варварством.
Коли Тарас Шевченко в своїй скорбній думі сказав:
"Та неоднаково менї,
"Як Україну злії люди
"Присплять лукаві і в огнї
"Її окраденою збудять —"
то якраз нинї Україна перебуває огневу пробу своєї визвольної боротьби; але вона не приспана лукавими людьми, хоч як хитро намагаєть ся ворог з сього і того боку приспати її та окрасти, — вона розбуджена українським Піємонтом у сїй державі, щоби боролась і готовилась до нового, вольного житя!
Україна бореть ся. І в сїм тяжкім бою вона мусить мати в собі єдність і спільність полїтичної думки, щоб огневу пробу видержати і предержати. Тому не вільно нам нї на хвилю попадати в зневіру, слабосильність або крамольність, бо тільки глибока віра може нам дати гарт і силу, щоби відержати сю тяжку боротьбу.
Віримо непохитно в нашу національну правду: що за нашу працю над осьвідомленєм і піднесенєм широких українських мас народних та за великі жертви майна і крови добудемо тут у монархії Габсбурґів належну нам національну самоуправу на українських областях, а там, з-під росийської кормиги виборемо собі державну самостійність!
Тодї сповнить ся заповіт Шевченка: пірвуть ся кайдани і встане нова, вольна Україна!
[Дїло]
29.05.1915