Перший напад Москалїв на Тухлю в скїльськім повітї (від 27/ІХ до 12/Х 1914).
Коли росийська армія в вересни 1914 заняла Стрий й стала наближати ся до Сколього, тодї значна часть українських інтелїґентів утїкла зі скільської Верховини на Угорщину. Декотрі втїкли через Угорщину аж на Моравію. До тих утїкачів належав і о. Леонтий Юхнович, сотрудник з Тухлї, котрий з женою й з трилїтним синком утїк на Моравію. Його батько о. Гнат Юхнович, консисторський радник, вислужений декан і парох Тухлї, полишив ся на місци і перетерпів перший напад Москалїв; а коли зближав ся другий напад Москалїв на Тухлю, не мав відваги і сили полишити ся на місци і утїк з женою до Марбурґа в полудневій Стириї. Звідси описав в листї до сина о. Леонтия перший напад Москалїв на Тухлю. Думаючи, що сей опис буде інтересувати нашу публику, подаю на підставі автентичного листу о. Ігната Юхновича сей опис з деякими пропусками. — Т. Р.
Марбурґ 16. XII. 1914.
Дорогенькі наші Дїти! От страшно прикре се наше житє бурлацьке! Сидимо, як у вязници. Вийде ся на місто — годї ходити без цїли — тим більше, що зглядають ся тут люде на нас чужинцїв, як ми часом на циганів. Ще мама мають яке таке занятє через день, а я — то формально бере ся мене нудь страшна, що робити? Встану — помолю ся, а відтак бездїльність — цїлий день! Піду до церкви (костела), молю ся та сьльозами заливаюсь — чому я не у себе, чому і я не можу відслужити сьв. Лїтурґії? Чому не можу до людей промовити? Що там дїє ся дома — в хатї? що дїє ся з "Домом Божим", коло котрого я так ходив і старав ся за него? Верну до хати — нема що робити... І так їде день по за день в страшнїй бездїльности, в нудах, тузї і в болю. Трудно вернути до рівноваги душевної, трудно успокоїтись... тим більше як згадає ся про будучність, що ту чекає нас на чужинї, — чи і як і коли вертати до Галичини, а ще важнїйше: до чого вертати? До пустинї? Від чого зачинати? Ab оvо? тодї, коли має ся вже 66 лїт, а мама 60! Нї судинки, нї худобинки, — хата, будинки, річи — певно знищені цїлковито — то все як розгадає ся, то така розпука бере ся, що чоловік сам не знає, що робити. От з такими думками я сїдаю і пишу до Вас, Дїтоньки, раз для того, що не маю що инше робити, а по друге: хочу Вам на памятку обширнїйше описати те, що ми перебули в Тухли за той час, як Ви нас опустили, — себто від 5. вересня 1914.
Від того дня ми не мали вже нї дня нї ночи спокійної. Ото найперше утїкали ріжні люде возами в гори — пани, сьвященики, хлопи з родинами — все те вступало до нас, як до готелю, ночувало у нас. Ходило ся коло людей, давало ся харч, сьвітло. Ще за Тебе в недїлю були "Чумаки", потїм зараз приїхали Юрики з Миколаєва, Матвієйки, Івасики (24 особи), потім Сабат з Синевідська, Білинський з Виспи, Сьвященик з Пукова коло Рогатина, Матьківські з Стрия і много-много инших — академіки, офіциялїсти князя Любомирського... ґазди з ріжних сторін. — Все заїздило на подвірє — до хати — наносило пострах і сум! Опісля стали утїкати поїзди з людьми, з військом зі Стрия... страшний свист машин в день і в ночи. Наступив одної ночи великий карамболь поїздів в Тухли — затарасували дорогу — а поїзди від Тухлї до Любінець стояли і чекали оден за другим. По усуненю перешкоди рушило все те на ґвалт, утїкаючи на Угорщину. В кінци стали утїкати з Сколього — і послїдним поїздом виїхали з Сколього функціонарі староства, суду, податкового уряду і оо. Мосора і Дидика з родинами... І тодї взяв мене жаль, чому я остав ся тут сам. Але коли учув, що оо. Крижановський, Калинський, о. Декан лишили ся — і ще другі, як о. Левицький в Плавю, о. Йосифович в Хітари, то стало менї лекше — тим більше, щом думав, що Москалї не прийдуть так далеко в гори, і щоби ту мала в горах наступити така біда — неустанна боротьба. Я думав, що що найбільше можуть сюди прийти козацькі патрулї. Тимчасом стало ся инакше. Поволи зачало усувати ся і войсько з стаций від Сколього. Наступила евакуация 1-их стаций; прийшла і черга на Тухлю! Перед евакуациєю арештовано 12 людей — за що, не знаю. Прийшло зі староства письмо до жандармериї і команданта військового Вариводи — і всїх їх 12 забрали. Я ходив просити за ними — нїчого не помогло; забрали і повели на Угорщину — куди не знаю. Нарід став страшно нарікати на нас сьвящеників, що буцїм-то ми се зробили. Не помогла персвазия; аж тодї успокоїлись, коли побачили, що і з инших сел позабирали також многих — і коли я їх запитав: "чи і там ми винуваті?" А все те були сторонники (майже всї) Меруновича..... Офіцири запевнили мене, що менї і мамі нїщо не стане ся, що можемо безпечно лишити ся. В кінци 17. IX. виїхала стация і військо з Тухлї, а з'явили ся мадярські патрулї і жандарми. Наша жандармерия ще була. Заказали дзвонити, а наказами сьвітло в хатї гасити в вечір, або затикати вікна, заказали палити огнї в ночи і в день по поли. Дня 21. IX. вернулось знова наше військо до села і ми утїшили ся, хоч вже великий страх падав на нас. Були ту ще однако лиш 3 дни і 25. IX. скоренько виїхали з жандармериєю. Ми побачили, що вже зле, і готовились на все, почали ховати деякі річи у себе і Тебе, закопувати дещо. А 10 пакунків (1 пачка з церковними річами) казали ми вивезти на Почар і там поховати по ямах і коморах у ґаздїв... Дня 26. IX. в ночи о 8 год. вечір приїхало з Лавочна чи з Угорщини мадярське військо несподївано і з нашими патрулями почали висаджувати мости в воздух! Ми, ще нїчого не знали і страшно налякали ся, коли наступили страшливі вибухи — оден по другім до 10, котрі стрясли цїлим селом. Ми думали, що вже Москалї надійшли і валять з гармат! Можеш собі представити, який страх напав на нас — челядь і ми цїлу ніч не спали.
Дня 27. IX. я пішов оглянути збурені мости — 3 нa рїцї Опорі — а вернувши в полуднє зачали ми їсти обід. Втім влїтає наш Сень до хати і каже: "Москалї вже в селї — козаки!Я зірвав ся як опарений — дивлю ся в вікно — а вони вже їдуть: козацька патруля селом дорогою — городами коло ріки — не питаючи за нїщо — і коло "штреки"... по одному, по два, по 4 — стають — дивлять ся з карабінами в руках, готовими до вистрілу... Повиходили люде з хат — жиди, хоч се була субота; вийшов і я на дорогу і став їх просити, щоби не робили нам нїчого злого, що ми спокійні люде, бо так ми всї були умовили ся наперід, і то в жандармериї, коли виїздила. І правда — вони нїкому нїчого не робили. Над'їхала їх цїла сотня з офіциром, переїхала цїле село поздовж і повперек — шукали, дивили ся всюда за войськом, питались всїх за войсько — цїле пополуднє. До мене лиш оден вступив і просив тютюну. Я дав йому два циґара. Вечером казали всїм іти до хат, позамикатись, сьвітла погасити, а часть їх стала на кольонїї вакацийній і у Водїчки, а часть на другім кінци села від Головецька. Повилїзали на хати — будинки, як бузьки, і так цїлу нїч вартували. Дня 28. IX., недїля і Чесного Хреста. Ми нїчою не спали. Прилїтає до мене Іван Волошин і каже: Наше войсько, патрулї є також за горою Стременос від Славська! Тодї ми порадились дати їм знати, щоби цофнулись, бо ту є вже до дві сотнї козаків; і се зробив Іван В., а я пішов до церкви, щоби правити Богослуженє. Нарід зійшов ся, хоч не дзвонило ся. Яке то було Богослуженє, сам не знаю. Розденервований відправив я Всеночне, Утреню, винїс сьв. Хрест і став умучений на тиху Службу Божу. А по Службі Божій мав я коротку науку і став ще правити акафист до Ч. Хреста, завізвавши людей, щоби молили ся, щоби той сьв. Хрест хоронив нас від нещастя. Козаків не було в Церкві. Сторожили на селї. Раптом при кінци Акафисту стало велике заворушенє в Церкві — і ввесь нарід вилетїв з церкви — як замело. Остало ледво може 10., я, дяк і паламар. Питаюсь, що стало ся? Кажуть: Військо їде. Яке? Московське! Я кінчу скоро Акафист, їду до захристиї, розбираю ся; отвираю двері — дивлюсь, а то по дорозї їде їх сотки-тисячі всякої бранші: козаки, кінниця, драґуни, трен, артильерия, пішаки, інфантерия — віддїл за віддїлом; ба, вже вступають декотрі до Церкви, кидають свої копійки на сьвітло паламареви, ба, й рублї; а я в захристиї не показую ся; порядкую річи. Вбігає Мама з просьбою, щоби я ішов скоро до хати, бо влїтають до хати і рабують. Я на се кинув все; лишив в церкві паламаря, а сам лечу до хати! Ледво я станув в покою і випив своє "зїля", аж ту похід Москалїв остановляє ся — 1-а година. До хати вбігає кількох Москалїв від трену і артильериї з криком: "Давай тютюну". Я прошу, що не маю, лиш дрібка для себе. Нїчого не помагає. Вони хотять розбивати. Тодї я відмок шуфляду. Було трошка тютюну — і вони все загорнули і кажуть: "Більше не маєш?" Кажу: "Нї — можете шукати". Тодї вони кинулись до шафи в кухни, і все, що Мама зварила менї на обід, забрали і пішли. Влетїла друга ватага, щоби дати води. Я дав. Пішли. Дивлюсь, бо вже розбили паркан, ломлять суча і кидають на яблінки, на котрих були ще зимові яблока. Я виходжу і прошу; нїчого не помагає; обсукали дерева до чиста, поломили галузя, плоти... Дивлюсь — рушають ся. А за треном летить до 300 козаків знов з полковником (командиром) і просто летять на наше подвірє — розломляють брами, лїску, впадають на долїшний город, на невиконану бульбу, і тратують. Я знов вийшов — прошу, щоби не робили шкоди. Але командир крикнув: "Пашол! Ми ту будем постой мати і почувати; давай нїчлїг — кватиру — кровати!" Я випрошую ся, що я і жена слабі, а він: "Що, не хочете, то я велю розбивать". На се "dictum" я кажу до него: "Ну, ідіть, але не дїлайте шкоди" — і розтворивши веранду, пускаю його до гостинного покою; а він каже, що потребує двох ліжок: для себе і свого адютанта і кухара заразом, що більше ніхто не буде ночувати, лише варта буде стояти на верандї. Представляє ся менї, що є полковником Донського козацького полку, каже, що нема чого боятись; а коли я йому сказав, що я сьвященик, тодї він зараз змяк, видав розказ, щоби нїхто з козаків у мене нїчого не брав, щоби було спокійно, і приказав собі варити одну курку на вечерю, а другу на дорогу рано. Усе військо встановило ся в Тухли на ніч, бо в Славську стала наша патруля на него стріляти і воно цофнуло ся.
Тої ночі наступила перша шкода в Тухли; в селї почали брати у людей сїно, овес, кури; але все платили рублями. У мене не взяли нїчого, лише 2 чи 3 курки і у Тебе так само; але заплатили. Бульбу стратували менї на городї, змісили і так загноїли, що стала до нїчого. За се не заплатили; але той командир дав менї за те письмо, щоби мене яко сьвященика нїхто більше не напастував і не кривдив. Коли він вже розгостив ся в хатї, дають нам знати, що козаки впали до Твого помешканя; а що було замкнене — дївка замкнула і утїкла — то розбили двері і почали рабувати. Тодї ми удали ся до того командира і він зараз полетїв, накричав і казав мамі забирати всї річи і поносити до себе. Тодї взяли лишень Тобі чоботи і порозкидали деякі річи, бо казали: "по що той сьвященик утїк перед нами". Рятували ми отже, що тільки могли того дня і опісля, як поїхали. Вечером стали всюда палити огнї і варити вечерю; а мій командир казав менї їсти з собою вечерю і пити чай, хоч се був день посту, бо видко бояв ся, щоби ми його не строїли. Лишав нам хлїба, чаю, цукру свого і все був ґречний і розказував ріжні річи; випитував ся. Я все давав йому виминаючі відповіди. Ніч була вправдї спокійна, але страшна для нас. Рано все забралось з села; лиш много гною остало ся. Знищили менї лиш бульбу і дров спалили троха.
Від того дня розпочалось пекло для Тухлї з Москалями і тревало 16 днїв. Ми стали все прятати з городу, в хатї річи прятати і Твої носити до себе. Що дня ішли ріжнї ватаги: козаки, піхота, трени — як чорти з пекла, як саранча; ішли і переходили, вступали, напастували нас від рана до ночи. Але нам не робили кривди: помагало письмо! Робили шкоди жидам і тим, що опустили Тухлю. Мошко Ль. і Берцьо А. охоронили ся через те, що у них ночували штабовцї-офіцери; вони їх дуже гостили і також дістали охоронні письма.
(Конець буде.)
[Дїло, 29.05.1915]
(Далї.)
Межи ватагами були ріжні люде: Були Українці, Поляки, Жиди, Нїмцї, Чехи; але були і родовиті Москалї. Були люде інтелїґентні, письменні; але були і дикуни з степів, азияти, варвари, Черкеси, що трудно було з ними розмовити ся. Ті робили страшні пакости. Що дня ночувала якась ватага в селї, грабила людей — жидів найбільше; — забирали хлїб, сіль, збіже, овес, сїно, бульбу, худобу, барани. Поставили свій заряд в селї з 20 козаків (етап). Розпочали розпусту з бабами і піятику. Взяли Сеня і Kepler-a, казали їм водити себе всюда, показувати все, — розпили й їх. Ходили на лови на оленї. Розголосили в селї, що буцїм-то наш цїсар вже умер, що вони займили ввесь край, що вони вже тут панами, що цар забере Галичину, бо то "русска" земля, що вони ідуть на Угорщину, а звідти до Сербії і на Відень, що Австрия цїла упаде, що вже просила мира, але вони не хотять, що всїх жидів повиганяють з сїл, а їх маєтки, поля дадуть селянам; для того вільно все добро жидівське і панське людям забирати...
Розбивали жидів, викидали всї річи на дорогу, казали забирати людям і на жандармериї і на стациї, оба маґазини, банмайстра. А дурні люде кинули ся і стали всюди забирати та носити. Я нїкуди не виходив з хати на крок, а вартував день і ніч, бо й до мене приходили люде рабувати — не свої, а чужі — з других сїл: з Головецька й Либохори, як зачули, що дїє ся в Тухли. Не помогли мої перестороги на подвірю, анї в церкві. Сам дяк дав перший приклад до розбою, хоч богач. Коли я обізвав ся, то сказали: "Тепер нема нї ксьондза, нї пана, нї війта — тепер всї рівні; піп нехай пильнує церкви, не нас, не панських річей". Ну, і я більше не обзивав ся. Знищили отже і зрабували всїх, що не були дома, до остатка... У Вас не було що вже рабувати, бо ми що було набрали до себе і дали до дївки дещо, а дещо до Мечержака; остала лиш була одна шафка, куфер і скриня, то й се закрали і лишили пусту хату та почали дрова красти і виносити.
Москалї худобу брали, вишукували, продавали і назад відбирали від хлопів, і — пропадали худоба і гроші. Так стало ся і з паламарем, що злакомив ся на скарбову корову і купив за 50 корон. Дали наші людоньки знати, що і я вивіз річи на "Погор". Ну, і вже ішли козаки, щоби забрати се. Але я пішов до старшого і сказав, що се церковні річи, і він видав приказ, щоби сего нїхто не рухав та щоби се забрати до хати. Я приказав привести се до хати. Але якби я був опізнив ся пів години, то було-би все впало в руки Москалїв, бо надішли два полки піхоти з треном і ледво, що фіри утїкли з річами. Ми се поховали в хатї. Зробило ся зимно, снїги упали, а войсько (московське) все йде і йде. Гук гармат на всї сторони чути: і на Бескидї і коло Тухольки і коло Вишкова. Розпочались битви на угорській граници. Московські війська перейшли границю, пішли на Угорщину; а в Тухли — пекло, розпуста, піятика, рабунки! А я на се все дивлю ся і мовчу.
Москалї привезли тисячі відозв, щоби роздати межи нарід. Відозва друкована в польській мові: "Do narodów Austro-Węgier". Я сказав, що тут нїхто не уміє по польськи, що ми Русини — не уміємо по польськи; але вони лишили цїлу пачку у мене; а я приказав се до гною закопати, як від'їхала ся банда. Відтак прислали менї росийську відозву і ґазету з тим, щоби я людям перечитав в церкві; так — мовляв — приказано від намісника Бобрінського у Львові. Я на се сказав: ще нема мира, але війна іде, що я такого приказу не маю від нїкого і читати не буду, бо Ви готові ще програти, а мене за те наше войсько потім повісить.
Старший подумав і каже:
— Да, не читайте, імеете слушність.
Я се спалив і не читав. Вкінци я вже і церкви не відмикав і два рази Служби Божої в недїлю не правив, щоб не виставляти ся на небезпеку. Вдерли ся і до школи до помешканя пп. Фіялк. і все знищили, всї шкільнї акти, прилади, книжки, річи пп. Ф.; лише дещо ми уратували. Запаскудили школу до неможливости, образи понищили, кололи, стріляли до них. Образ цїсаря знищили. Так само в громадськім домі, в читальни. Канцелярию громадську розбили — касу-шафу. Всї акти подерли, попалили. Мапи катастральні знищили і слїду з них нема. Образи українських князїв і гетьманїв знищили; остали лиш сьвяті; а образ Цїсаря випросила Бабульова для себе і сховала. Так стало ся і в касарнї жандармериї і на зелїзничій стациї.
От, що дїялось до 8. жовтня 1914. Того дня надійшов знов оден полк піхоти через Тухлю рано і пішов до Славська. А я вже став спадати у сил, бо нї в день нї в ночи не спав, сторожив, не міг вже нічого їсти, захорував.
(Конець буде.)
[Дїло, 26.05.1915]
(Конець.)
Раптом у вечір того дня наступив їх шалений відворот з угорської границї, що тревав три дни, все опинилось в Тухли на три дни. 10.000 ріжного війська спало в селї. До нас впав бригадир з цїлим штабом офіцирів, коний. І тодї то наступило цїлкових ограбленє і знищенє села і нас. Не помогли письма, просьби, заклинаня. Три дни і три ночи ми не спали. Повно всюди салдатів, козаків в покоях, в сїнях, в кухни, в стайнях, в стодолї, по всїх закутинах. Де корови стояли, впровадили конї, стиснули корови до неможливости. Я вийшов, зачав просити; але оден мало мене не пробив кинджалом. Забрали тодї в мене всї дрова, овес, жито, і 20 фір сїна; не лишили нї стебла, поломили плоти, паскудили всюда публично, занечистили студню. У Тебе в покою і в спіжарни зробили стайню, жолоб. Гною було на метер всюди і у мене і у Тебе. Коний много їм поздихало по селї, падлина всюди лежала у мене під вікном не далеко. Зачали різати свою худобу; чужу полишали, всюда по всїх городах тельбухи. Забирали людям всї річи — сїно, овес носили аж з верхів, стелили, палили, бульбу копали і варили; огнї горіли всюди. Не було города нї місця, де їх не було-би.
Зачали готовитись до бою, бо дали їм знати, що наші війська йдуть. Утїк від мене штаб з бриґадиром — пішов до Мошка; а до мене прийшли три полковники кубанського полку козаків і були дві ночи, їли, пили, мали много добра з собою, гостили і нас. Був якийсь Українець Родзянко — дуже добра людина, інтелїґентний, високий ростом, і був якийсь з Кавказу Поляк і ґраф Адльерберґ.
Стали в недїлю 10. жовтня 1914 робити шанцї в Тухли, затягати гармати на верхи, як їде ся до Головепька і до Либохорі. Видко було по них тревогу. Ходили на наради. Стали нас намовляти і хотіли з собою брати. Казали, щоби ми їхали з ними до Стрия, а звідти до Львова, де дадуть нам лист до Бобрінського — а звідти щоби ми їхали до Росиї, де буде нам добре; бо вони мусять вертатись з Угорщини діставши розказ їти на Перемишль і Краків. Я відмовив їх намові і наляганю, вимавляючись немочию і старостию — і дїйсно я страшно вже виглядав з розпуки, що знищили нас цїлковито.
Людям вже тодї нїчого не платили — і се було ознакою, що зле з ними. В понедїлок 11. жовтня 1914 все войсько забрало ся до полудня; оставили і шанцї — такого дістали страху. Утїкали страшно, не попращались зі мною, лиш оден Родзянко.
Остало в селї того дня лиш до вечера ще три сотнї козаків.
Виходячи, запалили стацию, маґазин, дві будки, Яця і Гнаткова — нас страшно налякали. На другий день рано о 8 год. вислали до села ще патрулю до 100 козаків, а в полуднє лиш 4 і — щезли, як до Гребенова. Ми гадали, що вже буде спокій, що спічнемо бодай одну ніч. Але в ночи впала до Тухлї вже наша патруля: українські стрільцї. Перелякали нас страшно в ночи, бо ми гадали, що се Мадяри. Ми їх приймали ґречно.
Я здав точний рапорт про Москалїв і вислав в ночи і до Славська до ґенерального штабу, де вже наші війська en gros стояли і чекали на відомости. Патрулю переночував в селї в безпечнім місци; а рано в середу 13. X. вже на мій рапорт зачало до Тухлї всїма дорогами маширувати наше войсько. До нас закватирував ся цїлий штаб — урядили телєфон в сальонї.
Почали ся тут тепер арештованя. Заарештували яких 10 людей за крадїж і розбій; межи иншими взяли дяка і Сеня Дїдуха, але я їх випросив з початку, і пустили. Були цїлу добу. Від того часу, доки ми не виїхали, не було вже спокою. З одної сторони наступила борба за Сколїм з Москалями — в Синевідську, коло Стрия, Болехова. Гармати гудїли що дня безперестанно на всї боки, що аж гори трясли ся; з другої сторони що дня марші нашого войська, українських стрільцїв, тренів всякого рода, форшпанів. А все то вступало до нас, ночувало, казало собі давати їсти, дров... Я, не маючи чим годувати корів, мусїв продати три корови, бо стиснені в стайни зачали слабувати; а в селї кинулась зараза на худобу.
Третого дня вернула наша стация з урядниками. Вернув п. Варивода з своїм віддїлом і жандармерия. Ми утїшили ся. Всї запевняли, що вже тепер безпечно. Ми зачали робити порядки в хатї, коло хати, копати уцїлївшу бульбу, збирати все сїно з Свинниця. Купив я трохи дров, направив мур коло церкви, плоти по троха, погромадив листє, вичистив всюди на подвірю і в будинках, поладив все, хоч гармати гудїли день і ніч безперестанно. В селї почалась тимчасом нагінка за злодїями, рабівниками. Жандармерия і войсько ходило, слїдило; — — — — — — — казали зносити рабовані річи, куплену худобу і приарештували до 20 людей, межи ними знов дяка, бо показало ся, що робив інтереси з Москалями, показував їм дорогу, рабував, вербував для них хлопцїв (забрали до 10 хлопцїв з собою). Жиди виступили з жалобами на него і других. Арештовані людцї, аби себе оборонити, стали на мене брехати. Брехали, що я виходив з процесиєю напротив Москалїв, що я їх гостив, забив їм вола і принимав, що я читав в церкві якусь відозву, що я оголосив, що цар пан, що вільно все робити. Розуміє ся, все неправда і підлість. Хто знає, що було-би, якби не Жиди. Ті мене боронили всюда перед всїми. Ті клевети людям не помогли. Арештували їх і повели в другими з инших сїл — куди, не знаю, — і що з ними сталось, не знаю. Коли я учув, що мої декотрі Тухляне такі "добрі", стало менї дуже гірко. Не досить, що мене всї опустили, що нїхто не показував ся, лиш часом Н. Вол. Сень, Кепльер, Рожанський, паламар, — що я все їм робив задармо...
Я зарядив чищенє в селї, запрятанє падлини, бебехів, в чім військо і жандармерия стала помічна. Зачали і зробили порядок в селї, на стациї; а вони ще за те все на мене брехали. От, люде! Та не довго се тревали — до кінця жовтня. Коли ми гадали, що вже буде добре і будемо зимувати в Тухли, коли вже і більше випадків холєри не було, — якось дух вступив в нас. Стало і спокійно в горах, але не на довго — на пару день. Опісля в початках падолиста наступив знов Rückzug наших військ з-під Стрия. Страшна боротьба в Синевідську нижнім, вижнім, в Корчинї, на Дубинї, на Колодцї — і слїдом за тим знов евакуация стаций. Дня 7. XІ. 1914 цофнуло ся наше військо аж до Тухлї. І знов цїлий штаб до мене на цїлий тиждень.
Тодї настав страшний час.
Ми, побачивши нашу руїну і неможливість виживати себе, челядь, худобу і бачивши знищенє хати, річей постановили утїкати, а то тим більше, що офіцири і всї добрі люде так нам радили. Войсько почало ставити барикади, копати шанцї, затягати гармати, бо леда день сподївали ся битви в Т. з Москалями, котрі цїлою ватагою надходили з Сколього. Ми бояли ся і своїх парохіян; боялись і Москалїв; боялись другий раз їх увидїти і з ними жити, і впадати в підозрінє, що ми "руссофіли", а потім висїти на шибеницї. Ми видїли, що тому не буде скоро кінця і забрали ся 11. ХІ. 1914 з евакуациєю стациї з урядниками, котрі нас взяли з собою, і наші річи. "Passierschein" дістали від Вариводи і полковника Бавера на цїлу Австрию.
Їхали ми 12 день, мало не погибли. В Дебрецинї я дістав "choleram nostras" і мало не згинув. Аж ту в Марбурзї уратували мене лїкар і диєта.
До Галичини вернувби я — хиба якби вже настав мир і вона вернулась до Австриї. Много річей ваших і наших лишили ми то в хатї, то на стриху, то в Церкві, то у О. Криж, то у Мечержака, бо годї було забрати. Дня 19. XII. празник в Тухли — але який? Жаль минї дуже.
Сьвят не буде сего року жадних у нас. Навіть часу незнаю. Козаки хотїли у мене відобрати кишенковій годинник. Села при трактах всї понищені.
Цїлюєм Вас сердечно. Щиро люблячі Вас Родичі О. М. Юхновичі в. р.
Після первописи подав з незначними пропусками Титко Ревакович.
[Дїло, 17.07.1915]
17.07.1915