Камінний хрест (1949а)

А. Первісні варіанти в основному тексті.

Студія

 

1.

 

Відколи Івана Дідуха запам'ятали в селі газдою, відтоді він мав усе лиш одного коня і малий візок з дубовим дишлем. Коня запрягав у підруку, сам себе в борозну; на коня мав ремінну шлею і нашильник, а на себе Іван накладав малу мотузяну шлею. Нашильника не потребував, бо лівою рукою спирав може ліпше, як нашильником.

 

То як тягнули снопи з поля, або гній у поле, то однако і на коні, і на Івані жили виступали, однако їм обом під гору посторонки моцувалися, як струнви, і однако з гори волочилися по землі. Догори ліз кінь, як по леду, а Івана як коли би хто буком по чолі тріснув, така велика жила напухала йому на чолі. Згори кінь виглядав, як би Іван його повісив на нашильнику за якусь велику провину, а ліва рука Івана обвивалася сітею синіх жил, як ланцюгом із синьої сталі.

 

Нераз ранком, ще перед сходом сонця, їхав Іван у поле пільною доріжкою. Шлеї не мав на собі, лишень ішов з правого боку і тримав дишель як би під пахою. І кінь, і Іван держалися крепко, бо оба відпочали через ніч. То як їм лучалося сходити з горба, то бігли. Бігли в долину і лишали за собою сліди коліс, копит і широчезних п'ят Іванових. Придорожнє зілля і бадилля гойдалося, вихолітувалося на всі боки за возом і скидало росу на ті сліди. Але часом серед найбільшого розгону, на самій середині гори Іван починав налягати на ногу і спирав коня. Сідав коло дороги, брав ногу в руки і слинив, аби найти тото місце, де бодяк забився.

 

— Та цу ногу сапов шкребчи, не ти її слинов промивай,— говорив Іван спересердя.

 

— Діду Іване, а батюгов того борозного, най біжит, коли овес поїдає... — Се хтось так брав на сміх Івана, що видів його патороч зі свого поля. Але Іван здавна привик до таких сміхованців і спокійно тягнув бодяк дальше. Як не міг бодяка витягнути, то кулаком його вгонив далі в ногу і, встаючи, казав:

 

— Небіси, вігниєш та й сам віпадеш, а я не маю чьису з тобов панькатиси...

 

А ще Івана кликали в селі Переломаним. Мав у поясі хибу, бо все ходив схилений, як би два залізні краки стягали тулуб до ніг. То його вітер підвіяв.

 

Як прийшов з войська додому, то не застав ні тата, ані мами, лишень хатчину завалену. А всего маєтку лишив йому тато букату горба щонайвищого і щонайгіршого над усе сільське поле. На тім горбі копали жінки пісок і зівав він ярами та печерами під небеса, як страшний велетень. Ніхто не орав його і не сіяв, і межі ніякої на нім не було. Лиш один Іван узявся свою пайку копати і сіяти. Оба з конем довозили гною під горб, а сам уже Іван носив його мішком наверх. Часом на долішні ниви спадав з горба його голосний крик:

 

— Е-ех, мой, як тобов грьину, та й по нитці розлетишся, який же-с тьижкий!

 

Але відай ніколи не гримнув, бо шкодував міха і поволі його спускав з плечей на землю. А раз вечером оповідав жінці і дітям таку пригоду:

 

— Сонце пражит, але не пражит, аж вогнем сипле, а я колінкую з гноєм наверх, аж шкіра з колін обскакує, Піт із-за кождого волоска просік, та й так ми солоно в роті, аж гірко. Ледве я добився на гору. А на горі такий вітрець дунув на мене, але такий легонький, шо аж. А підіт же, як мене за мінуту в попереці зачьило ножами шпикати — гадав-сми, шо минуся.

 

Від сеї пригоди Іван ходив усе зібганий у поясі, а люди прізвали єго Переломаний.

 

Але хоть той горб єго переломив, то політки давав добрі. Іван бив палі, бив кілля, виносив на него тверді кицки трави і обкладав свою частку довкола, аби осінні і весняні дощі не сполікували гною і не заносили єго в яруги. Вік свій збув на тім горбі.

 

Чим старівся, тим тяжче було єму, поломаному, сходити з горба.

 

— Такий песій горб, шо стрімголов у долину тручьиє!

 

Не раз, як заходяче сонце застало Івана наверху, то несло його тінь з горбом разом далеко на ниви. По тих нивах залягала тінь Іванова, як великана, схиленого в поясі. Іван тогди показував пальцем на свою тінь і говорив горбові:

 

— Ото-с ні, небоже, зібгав у дугу. Але доки ні ноги носьи, то мус родити хліб! Нема задурно їсти сонце і дощ пити...

 

На других нивах, що Іван собі купив за гроші, принесені з войська, робили сини і жінка. Іван найбільше коло горба заходився.

 

Ще Івана знали в селі з того, що до церкви лиш раз у рік, на Великдень, ходив і що кури зіцірував. То так він їх научував, що жадна не важилася поступити на подвір’є і порпати гній. Котра раз лапкою драпнула, то вже згинула від лопати або від бука. Хотьби Іваниха хрестом стелилася, то не помогло.

 

Та й хіба ще то, що Іван ніколи не їв коло стола. Все на лаві.

 

— Був-сми наймитом, а потім відбув-сми десіть рік у воську, та я стола не знав та й коло стола мині їда не йде до трунку.

 

Отакий був Іван, дивний і з натурою, і з роботою.

 

2.

 

Гостей у Івана повна хата, газди і газдині. Іван спродав все, що мав. Сини з жінков наважилися до Канади, а старий в кінці уступити мусів вкінці податися.

 

Спросив Іван ціле село.

 

Стояв перед гостями, тримав порцію горівки у правій руці і, видко, каменів, бо слова не годен був заговорити.

 

— Дьикую вам файно, газди і газдині, що-сте ні мали за газду, а мою за газдиню.

 

Не договорював і не пив до нікого, лиш тупо глядів навперед себе і хитав головою, як би молитву говорив і на кожде єї слово головою потакував.

 

То як часом якась долішня хвиля викарбутить великий камінь з води і покладе єго на берег, то той камінь стоїть на березі, тяжкий і бездушний. Сонце лупає з него черепочки давнього намулу і малює по нім маленькі фосфоричні звізди. Блимає той камінь мертвими блисками, відбитими від сходу і заходу сонця, і кам'яними очима своїми глядить на живу воду і сумує, що не гнете його тягар води, що гнітив єго від віків. Глядить з берега на воду, як на утрачене щастє.

 

Отак Іван дивився на людий, як той камінь на воду. Потряс сивим волоссєм, як гривою кованою з ниток сталевих, і договорював:

 

— Та дьикую вам красно, та най вам бог даст, що собі в него жьидаєте. Дай вам боже здоров’є, діду Міхайле...

 

Подавав Михайлові порцію і цілювалися в руки.

 

— Куме Іване, дай вам боже прожити ще на цім світі та най господь милосерний щасливо запровадит вас на місце та й допоможе ласков своєв наново газдов стати!

 

— Коби бог позволив... Газди, а проше, а доцьигніт же... Гадав-єм, шо вас за стів пообсаджую, як прийдете на весілє синове, але інакше зробилося. То вже таке, шо за шо наші діди та й тати не знали, то ми мусимо знати. Господна воля. А законтентуйте ж си, газди, та й вібачьийте за решту.

 

Взяв порцію горівки та й підійшов д'жінкам, що сиділи на другім кінці стола від постелі.

 

— Тимофіхо, кумо, я хочу до вас напитиси. Дивюси на вас та й ми, як якис казав, молоді літа нагадуютси. Де, де, де-е? Ото-сте були хлопенна дівка, годна-сте були! То-сми за вами не одну нічку збавив, то-сте в данці ходили, як сновавка — так рівно. Ба, де, кумо, тоті роки наші! Ану-ко пережийте та й вібачьийте, шо-м на старість данец нагадав. А проше...

 

Глянув на свою стару, що плакала межи жінками, і виймив з пазухи хустину.

 

— Стара, ня, на-ко тобі платину та файно обітриси, аби я тут ніяких плачів не видів. Гостий собі пилнуй, а плакати ще маєш доста чьису, ще так си наплачеш, шо очі ти витечут.

 

Відійшов до газдів і крутив головою.

 

— Шос бим сказав, та най мовчу, най шіную образи в хаті і вас, яко грешних. Але рівно не дай боже нікому доброму на жіночий розум перейти. Аді, видите, як плаче, та на кого, на мене? На мене, газдине моя? То я тебе вікорінував на старість із твої хати? Мовчи, не хлипай, бо ти сиві кіски зараз обмичу, та й підеш у ту Гамерику як жидівка.

 

— Куму Іване, а лишіт же ви собі жінку, та же вона вам не воріг, та й дітем своїм не воріг, та єї банно за родом та й за своїм селом.

 

— Тимофіхо, як не знаєте, то не говоріт ані дзелень! То єї банно, а я туда з віскоком іду?!

 

Заскреготав зубами, як жорнами, погрозив жінці кулаком, як довбнею, і бився в груди.

 

— Озміт та вгатіт ми сокиру отут в печінки, та може тот жовч пукне, бо не вітримаю. Люди, такий туск, такий туск, шо не памньитаю, шо си зо мнов робит.

 

3.

 

— А проше, газди, а озміт же без царамонії та будьте вібачні, бо ми вже подорожні. Та й мині, старому, не дивуйтеси, шо трохи втираю на жінку, але то не задурно, ой, не задурно. Цего би ніколи не було, якби не вона з синами. Сини, уважьиєте, письменні, так як дістали якес письмо до рук, як дістали якус напу, та як підійшли під стару, та й пилили ні, пилили аж перерубали. Два роки нічо в хаті не говорилоси, лиш Канада, та й Канада. А як ні дотиснули, як-єм видів, шо однако ні мут на старість гризти, та й єм продав все шо до крішки. Сини не хотьи бути наймитами післі мої голови, та й кажут: „Ти наш тато, та й заведи нас до землі, та дай нам хліба, бо як нас розділиш, най не буде з чим киватиси“. Най їм бог помагає їсти тот хліб, а мині однако гинути. Але, газди, а мині, переломаному, до ходів? Я зробок — ціле тіло мозиль, кості дрихлаві, шо заки їх рано зведеш докупи, то десіть раз йойкнеш!

 

— То вже, Іване, пропало, а ви собі туск до голови не припускайте. А може, як нам дорогу покажете, та й усі за вами підемо. За цим краєм не варт собі туск до серца брати. Ца земля не годна кілько народа здержіти та й кількі біді вітримати. Мужик не годен і вона не годна, обоє вже не годні. І саранчі нема, і пшениці нема. А податки накипают, шо-с платив лева, то тепер п’єть, шо-с їв солонину, то тепер барабулю. Ой ззолили нас, так нас ймили в руки, шо з тих рук ніхто нас не годен вірвати, хиба лиш геть іти. Але колис на ці землі буде покаяніє, бо нарід поріжеси! Не маєте ви за чим банувати!..

 

— Дьикую вам за це слово, але єго не приймаю. Певне, шо нарід поріжеси. А то ж бог не гніваєси на таких, шо землю на гиндель пускают? Тепер нікому не траба землі, лиш викслів та банків. Тепер молоді газди мудрі настали, такі фаєрмани, шо за землев не згоріли. А дивіт-ко си на ту стару скрипку, та пускати єї на гиндель?! Таже то дуплава верба, кини палцем, та й маком сьиде! Та гадаєте, шо вона зайде на місце? От, перевернеси дес в окіп, та й пси розтьигнут, а нас поженут далі і подивитися не дадут. Відки таким дітем має бог благословити? Стара, а суда ж!

 

Прийшла Іваниха, старенька і сухонька.

 

— Катерино, шо ти собі, небого, у свої голові гадаєш? Де тьи покладу в могилу? Ци риба тьи має зз’їсти? Та тут порьидні рибі нема шо на один зуб узьити. Аді!

 

І натягав шкіру на жоночій руці і показував людем.

 

— Лиш шкіра та кості. Куда цему, газди, йти з печі? Була-с порьидна газдиня, тьижко-с працувала, не гайнувала-с, але на старість у далеку дорогу вібраласи. Аді, видиш, де твоя дорога та й твоя Канада? Отам!

 

І показав її через вікно могилу.

 

— Не хотіла-с іти на цу Канаду, то підемо світами і розвіємося на старість, як лист по полю. Бог знає, як з нами буде... а я хочу з тобов перед цими нашими людьми віпрощатиси. Так, як слюб-сми перед ними брали, та так хочу перед ними віпрощитиси з тобов на смерть. Може тебе так кинут у море, шо я не буду видіти, а може мене кинут, шо ти не меш видіти, та прости ми, стара, шо-м ти не раз догорив, шо-м може і тьи коли скривдив, прости мені і перший раз, і другий раз, і третий раз.

 

Цілювалися. Стара впала Іванові на руки, а він казав:

 

— А то тьи, небого, в дилеку могилу везу...

 

Але сих слів уже ніхто не чув, бо від жіночого стола надбіг плач, як вітер, шо спомежи острих мечів повіяв і похилив всі голови мужиків на груди.

 

4.

 

— А тепер ступай собі, стара, межи газдині та пилнуй, аби кожду своє дійшло та напийси раз, аби-м тьи на віку видів п'єну.

 

— А вас, газди, я ще маю на два гатунки просити. Дес може сини пустьи в село на пошту, шо нас із старов вже нема. Та би-м просив вас, аби-сте за нас наймили служебку та й абисте си так, як сегодне, зійшли на обідец та віказали оченаш за нас. Може пан бог менше гріха припише. Я гроші лишу Яковові, бо він молодий та й слушний чоловік та не сховає дідів грейцір.

 

— Наймемо, наймемо і оченаш за вас вікажемо...

 

Іван задумався. На його тварі малювався якийсь встид.

 

— Ви старому не дивуйтеси та й не смійтеси з діда. Мині самому гей устид вам це казати, але здає ми си, шо би-м гріх мав, якби-м цего вам не сказав. Ви знаєте, шо я собі на своїм горбі хресток камінний поклав. Гірко-м го віз і гірко-м го наверх вісаджував, але-м поклав. Такий тьижкий, шо горб го не скине, мусит го на собі тримати так, як мене тримав. Хотів-єм кілько памньитки по собі лишити.

 

Стулив долоні в трубу і притискав до губів.

 

— Так баную за тим горбом, як дитина за цицков. Я на нім вік свій спендив і окалічів-єм. Коби-м міг, та й би-м го в пазуху сховав, та й взьив з собов у світ. Банно ми за найменшов крішков у селі, за найменшов дитинов, але за тим горбом таки ніколи не перебаную.

 

Очі замиготіли великим жалем, а лице задрожало, як чорна рілля під сонцем дрожить.

 

— Оцеї ночи лежу в стодолі та думаю, та думаю: господи милосерний, бо шо-м так гльибоко зогрішив, шо женеш ні за світові води? Я ціле житє лиш роб, та й роб, та й роб! Нераз, як днинка кіньчиласи, а я впаду на ниву та й ревно молюси до бога: господи, не покинь ні ніколи чорним кавалком хліба, а я буду все працувати, хиба бих не міг ні руков, ні ногов кинути...

 

— Потім мене такий туск напав, шо-м чиколонки гриз і чупер собі микав, качьив-єм си по соломі, як худобина. А потім нечисте цукнулоси до мене! Не знаю, і як, і коли вчинив-єм си під грушков з воловодом. За малу филю був би-м си затьиг. Але господь милосерний знає, шо робит. Нагадав-єм собі за свій хрест, та й мене гет відійшло. Ий, як не побіжу, не побіжу на свій горб! За годинку вже-м сидів під хрестом. Посидів, посидів довгенько, та й якос ми легше стало.

 

— Аді, стою перед вами і говорю з вами, а тот горб не віходит ми з голови. Таки го вижу, та й вижу, та й умирати буду, та й буду го видіти. Все забуду, а його не забуду. Співанки-м знав, та й на нім забув-єм, силу-м мав, та й на нім лишив-єм.

 

Одна сльоза котилася по лиці, як перла по скалі.

 

— Та я вас просю, газди, аби ви, як мете на світу неділю поле світити, аби ви ніколи мого горба не минали. Будь-котрий молодий най вібіжит та най покропит хрест свіченов водицев, бо знаєте, шо ксьондз на гору не піде. Просю я вас за це дуже грешно, аби-сте мені мого хреста ніколи не минали. Буду за вас бога на тім світі просити, лиш зробіт дідови його волю.

 

Як коли би хотів рядком простелитися, як коли би добрими, сивими очима хотів навіки закопати в серцях гостей свою просьбу.

 

— Іване, куме, а лишіт же ви туск на боці, гет єго відкиньте. Ми вас усе будемо нагадувати, раз назавше. Були-сте порьидний чоловік, не лізли-сте натарапом на нікого, нікому-сте не переорали, ані не пересіяли, чужого зеренца-сте не порунтали. Ой, ні! Мут вас люди нагадувати, та й хреста вашого на світу неділю не минут.

 

Отак Михайло розводив Івана.

 

5.

 

— Вже-м вам, панове газди, все сказав, а тепер хто ні любит, то тот буде пити зо мнов. Сонечко вже над могилов, а ви ще порцію горівки зо мнов не віпили. Заки-м ще в свої хаті і маю гості за своїм столом, то буду з ними пити, а хто ні навидит, той буде також.

 

Почалася пиятика, тота пиятика, що робить з мужиків подурілих хлопців. Незабавки п’яний вже Іван казав закликати музику, аби грав молодіжі, що ціле подвір’є заступила.

 

— Мой, маєте так данцувати, аби земля дудніла, аби одної травички на току не лишилося!

 

В хаті всі пили, всі говорили, а ніхто не слухав. Бесіда йшла сама для себе, бо треба єї було конче сказати, мусілося сказати, хоть би на вітер.

 

— Як-єм го віпуцував, то був віпуцований, котре чорний, то як сріблом посипав по чорну, а котре білий, то як маслом сніг помастив. Коні були в мене в ордунку, цісар міг сідати! Але-м гроший мав, ой, мав, мав...

 

— Коби-м учинивси серед такої пустині — лиш я та бог аби був! Аби-м ходив, як дика звірь, лиш кобих не видів ні тих жидів, ні панів, ні ксьондзів. Отогди би називалося, шо-м пан. А ца земля най западаєси, най си і зараз западе, то-м не згорів. За чим? Били та катували наших татів та в ярем запрьигали, а нам уже кусня хліба не дают прожерти... Е, коби то так помойому...

 

— Ще не находивси такий секвертант, аби шо з него стьиг за податок, ой ні! Був чьих, був німец, був поляк — г..., пробачьийте взьили. Але як настав мадзур, та й найшов кожушину аж під вишнев. Кажу вам, мадзур біда, очі печи, та й гріху за него нема...

 

Всякої бесіди було богато, але вона розліталася в найріжніші сторони, як надгнилі дерева в старім лісі.

 

В шум, гамір, і зойки, і в жалісливу веселість скрипки врізувався спів Івана і старого Михайла. Той спів, що єго не раз чути на весіллях, як старі хлопи доберуть охоти і заведуть стародавніх співанок. Слова співу йдуть через старе горло з перешкодами, як коли би не лиш на руках у них, але і в горлі мозилі понаростали. Ідуть слова тих співанок, як жовте осіннє листє, що ним вітер гонить по замерзлій землі, а воно раз-на-раз зупиняєся на кождім ярочку і дрожить подертими берегами, як перед смертею.

 

Іван та й Михайло отак співали за молодії літа, що їх на кедровім мості здогонили, а вони вже не хотіли назад вернутися до них навіть у гості.

 

Як де підтягали вгору яку ноту, то стискалися за руки, але так кріпко, аж сустави хрупотіли, а як подибували дуже жалісливе місце, то нахилювалися до себе і тулили чоло до чола, і сумували. Ловилися за шию, цілувалися, били кулаками в груди і в стіл, і такої собі своїм заржавілим голосом туги завдавали, що врешті не могли жадного слова вимовити, лиш: Ой, Іванку, брате, ой, Міхайле, приятелю!

 

6.

 

— Дьидю, чуєте, то вже чьис віходити до колії, а ви розспівалися як за добро-миру.

 

Іван витріщив очі, але так дивно, що син побілів і подався назад. Поклав Іван голову в долоні і довго щось собі нагадував. Встав із-за стола, підійшов до жінки і взяв єї за рукав.

 

— Стара, гай, машір инц, цвай, драй! Ходи, уберемося по-панцки та й підемо панувати.

 

Вийшли обоє.

 

Як входили назад до хати, то ціла хата заридала. Як би хмара плачу, що нависла над селом, прірвалася, як би горе людське дунайську загату розірвало — такий був плач. Жінки заломили руки і так сплетені держали над старою Іванихою, аби щось згори не впало і єї на місці не роздавило. А Михайло ймив Івана за барки і шалено термосив ним і верещав, як стеклий.

 

— Мой, як єс газда, то фурни тото катранє з себе, бо тьи віполичкую як курву!

 

Але Іван не дивився в той бік. Ймив стару за шию і пустився з нею в танець.

 

— Польки мені грай, по-панцки, мам гроші!

 

Люди задеревіли, а Іван термосив жінкою, як би не мав уже гадки пустити єї живу з рук.

 

Вбігли сини і силоміць винесли обоїх із хати.

 

На подвір'ю Іван танцював дальше якоїсь польки, а Іваниха обчепилася руками порога і приповідала:

 

— Ото-сми тьи віходила, ото-сми тьи вігризла оцими ногами!

 

І все рукою показувала в повітрю, як глибоко вона той поріг виходила.

 

Плоти попри дороги тріщали і падали — всі люди Івана випроваджували. Він ішов зі старою, згорблений, в цайговім, сивім одінню і щохвиля танцював польки.

 

Аж як усі зупинилися перед хрестом, що Іван його поклав на горбі, то він трохи прочунявся і показував старій хрест.

 

— Видиш, стара, наш хрестик?

 

Там є вібито і твоє намено.

 

Не біси, є і моє, і твоє...

 

====================

ПЗТ, I, 281

16.07.1949